Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 11

Луїза повернулася до Лондона вже після настання темряви, коли мороз посилився на ще одну довгу ніч. Вона міцно тримала листа в кишені. Знала, що пропустила час співбесіди – 17: 30, вже спізнилася на годину, однак вона все одно туди піде. Їй було нічого, буквально нічого втрачати.

Скориставшись шилінгами, які дав їй Ґай, вона купила квиток на підземку до Паддінґтона – у листі були вказівки сісти на потяг до Шиптона – та чашку гарячого чаю зі скибкою хліба з маслом. Лише тримаючи горня, вона зрозуміла, як сильно змерзли пальці. У громадській вбиральні на вокзалі вона хлюпнула водою собі в обличчя й спробувала пригладити волосся. Елегантна леді позаду неї, припасовуючи капелюшка, зміряла її поглядом, сповненим заледве прихованої зневаги.

Біля воріт до платформи Луїзі стиснуло груди, коли вона показувала перепустку, яку їй дав сержант Салліван, але охоронець пропустив її й вона рушила далі. За вікнами була лише темрява, ані натяку на тьмяні обриси Лондона. Виснажена, Луїза заплющила очі й спробувала заснути.

Їй здалося, що вона проспала лише хвилину, коли почула, як черговий, що проходив повз, оголосив наступну зупинку в Шиптоні. Коли вона вийшла на перон, була лише сьома вечора, але через занехаяні околиці та холод здавалося, що вже значно пізніша година. Неподалік виднівся паб, і Луїза зайшла туди, щоб запитати, як дістатися маєтку Астголл. Старигань за баром глузливо глянув на неї.

– Які в тебе можуть бути там справи? – запитав власник пабу.

– Я туди щодо роботи, – відразу ж випалила Луїза. – Будь ласка, підкажете шлях?

– Видається мені, що недоречний вже час для співбесід.

– Будь ласка, – сказала Луїза. – Можете просто вказати, куди мені потрібно йти?

Старий фермер зробив останній ковток свого елю й сказав, що підкине її десь до половини шляху, адже все одно повертається додому на вечерю. Він попередив, що решту їй доведеться пройти, а на це знадобиться десь година пішки затемна. Луїза замалим не впала навколішки від вдячності, однак обмежилася простим «спасибі».

Коли фермер висадив її, над головою зібралися хмари, й вона відчула, як перші краплі падають додолу. Вона подумала про те, щоб знайти собі прихисток під деревом, доки не перейде дощ, але знала, що й так дійде до будинку надто пізно. Якби вона могла, то проспала б надворі аж до ранку, але було дуже холодно. Температура повітря хоча би не давала їй думати про біль у литці. Дівчина подмухала на пальці й пішла так швидко, як тільки могла, тримаючись центру дороги, подалі від дивних тіней, які, здавалося, стежили за нею з живоплоту, лякаючи на поворотах. Повз неї проїхало кілька авто, сигналячи, щоб вона відступила вбік, їхні вогні вихоплювали її з темряви й на якусь мить підсвічували зливу.

Нарешті, одному лиш Богу відомо о котрій годині, Луїза побачила довгу кам’яну стіну з аркою та залізні ворота, які фермер сказав їй шукати. Він говорив, що зайти їй варто з боку селища Астголл, яке підступає до задньої частини будинку. Звісно ж, він розумів, що вона не стукатиме з парадного входу.

На чорному вході їй відчинила молода служниця, вбрана у форму з блакитно-білої туалі,[7] білий фартушок та чепчик з органді, крізь який було просмикано чорну оксамитову стрічку; чепчик заледве стримував тугі кучері.

Луїза знала, що служниця бачила перед собою жалюгідну промоклу дівчину в подертому капелюшку, зношених черевиках, розмотаним бинтом та червоним, обвітреним від зими обличчям. Вона тремтіла, не здатна відразу ж заговорити. Служниця не зводила з неї очей, хоча в її погляді й не було злості.

– Доброго вечора, – сказала Луїза. – Знаю, я спізнилася, але на мене чекали – у мене лист від пані Віндзор, де зазначено, що я мала прийти сюди з приводу роботи помічницею няні. – Вона полізла до кишені й витягла зморщеного листа, щоб показати служниці безпомилковий гербовий щит, викарбуваний вгорі.

– Оце тобі, – промовила служниця. – Не знаю, що на це скаже пані Віндзор. Краще тобі швидше зайти, надворі просто страх що робиться.

Зайшовши до кухні, Луїза ледве придушила схлипування. Її всадовили на стілець поближче до жару дров’яної печі, доки служниця пішла кликати пані Віндзор. Кухарка стурбовано глянула на неї, але хай там як, була зайнята останніми приготуваннями до сімейної вечері. Луїза бачила, що до того, як її подадуть, лишилися лічені хвилини.

Уже скоро до кухні зайшла пані Віндзор, у такій самій формі, з прекрасною пишнотою темного волосся, з-під чепчика вибивалося лише кілька сивих пасом. Вона мала суворий вигляд, наближаючись до Луїзи, і дівчина відразу ж підвелася, а тоді похитнулася, коли кров відлила від голови.

– Луїза Кеннон? – сказала пані Віндзор. Вона не подала руки.

– Так, мадам, – сказала Луїза. – Знаю, що виглядаю дещо…

Її перебили:

– Боюся, що якою б не була ваша історія, я не можу дозволити вам зустрітися з її світлістю. Вам варто повернутися додому. Мені шкода, міс Кеннон, але я впевнена, що ви все розумієте.

Сором пронизав Луїзину шкіру. Вона кивнула, мовчки. Не схоже, що тут щось можна було сказати. Пані Віндзор вийшла з кімнати, промовивши лише до кухарки, що зараз запрошуватиме родину до їдальні.

Луїза бачила, як вона пішла, й зрозуміла, що не може поворухнутися. Вона знала, що у вікна барабанив дощ, ще сильніший, ніж коли вона йшла дорогою, і бачила кухарку, яка метушилася на кухні, подаючи на стіл тарілки й насипаючи величезні горщики чогось, що дуже смачно пахло. Луїза відчула порожнечу в шлунку та сухість у горлі.

– Йди-но сядь он там, – сказала служниця, – не заважай пані Стобі. Мене звати Ада. Ще маю трохи часу. Повечеряймо, а тоді поглянемо, що зможемо зробити.

Луїза смиренно вмостилася на лавці трохи осторонь. Вона втиснулася в куток, щоб здаватися якомога меншою, й спостерігала, як кухарка та служниця подають вечерю. Пані Віндзор ще раз заходила до кухні за якоюсь дрібничкою і бачила її, але нічого не сказала.

Подавши вечерю, пані Стобі дала Луїзі горщика з тушкованим м’ясом і сказала сісти за стіл та поїсти. Ніхто не ставився до неї зле, але дівчина почувалася наче приблудна кішка, якій дають молоко перед тим, як викинути геть. Та все одно, вона почала почуватися трохи більше як людина – повернулася чутливість пальців на ногах, одяг почав висихати. Це не змінювало того факту, що вона не знала, що робити далі.

Коли Луїза сиділа за столом, намагаючись не шкребти ложкою по дну миски дуже голосно, до кухні зайшла дівчина з довгим темним волоссям та приголомшливими зеленими очима. Ненсі.

– Пані Стобі, няня просить ще гарячого шоколаду… – Вона зупинилася, помітивши Луїзу. – Ти тут.

Луїза квапливо підвелася, стілець заскреготів кам’яною підлогою.

– Так, я тут.

На її подивування, Ненсі засміялася.

– Господи, ти здійняла такий гамір! Старий Гупер їздив на вокзал, але тебе там не було! Що трапилося? Мені було трохи ніяково, – торохтіла вона в шаленому темпі, – адже це саме я порекомендувала тебе. Тож я рада, що ти приїхала. Розказуй.

– Ну, я… – почала Луїза, хоча й зовсім не уявляла, з чого ж почати. Почувши, що вона змусила Ненсі ніяковіти, Луїза схотіла залізти під стіл і не вилазити звідки аж доки всі не підуть. Щойно вона почала пояснювати, як її перервала кухарка, сказавши міс Ненсі не сунути носа до чужого проса й жестом показавши Луїзі сісти. Щойно кухарка відвернулася, Ненсі закотила очі, однак більше нічого не питала. У неї таке життєрадісне обличчя, думала Луїза, спрагле бажання дізнатися більше… більше чого, вона не знала, але більше. Вона впізнавала це в собі.

– Ти вже бачилася з Май? Тобто з Леді Редесдейл, моєю мамою? Вона зараз вечеряє, тож припускаю, що ні. Зрештою, вже трохи запізно. Можливо, завтра? Тобі є де переночувати? – Ненсі потягла стільця і сіла навпроти Луїзи, поклавши лікті на стіл. Її обличчя було таким щирим. Пані Стобі несхвально кашлянула, але продовжила кип’ятити молоко.

Раптом Луїза осягнула весь величезний будинок за кухонними дверима. Більший, ніж будь-який інший, де їй доводилося бувати; тут зібралася вся родина, щаслива та здорова. Вона пам’ятала, що їй розповідала про них Дженні, у листі, в якому дала їхню адресу – п’ятеро дівчаток та один хлопчик, ще один мав ось-ось народитися. Лорд-батько та леді-мати, няня в дитячій. Дитяча! Коли Луїза з матір’ю забирали білизну в пані Шовелтон, вони рідко заходили далі чорного входу. Тож вона бачила, як виглядають ці будинки, лише на ілюстраціях: чудові картини на стінах, дивани, оббиті шовком, з пухкими подушками, килими з довгими китицями та палахкотливі каміни. У залі дзеркало в позолоченій рамі та вази зі свіжими квітами з саду. А тепер ця дівчина сидить перед нею, з начесаним волоссям та оксамитовим комірцем на сукні, поверх накинутий плетений кардиган. Без сумніву, думка про те, що Луїза могла стати частиною цього маєтку хоча би на хвилину, була абсурдна. У неї були такі ж шанси працювати помічницею няні в Букінгемському палаці. Краще їй піти, і скоро.

Луїза різко підвелася й схопила капелюха зі столу, намагаючись приховати те, що криси були надірвані.

– Перепрошую, міс, – сказала вона, – мені краще піти.

Вона відступила й подякувала кухарці. Ще до того, як хтось встиг поворухнутися чи щось сказати, вона відчинила двері чорного входу й вийшла надвір. Її знову вдарив холод, а дощ так і не припинився. Вона досі не знала, куди йти, але думала, що зможе повернутися дорогою до вокзалу й хоча би там знайти собі притулок. Уранці вона мала вкрасти кілька монет, щоб доїхати додому. Від думки про дім і про те, хто чекатиме на неї там, дівчину мало не знудило, але вона опанувала себе й опустила голову, захищаючись від погоди. Сльози струменіли обличчям. Якби не мати, вона впала б у канаву й чекала смерті.

Вона пройшла лише кілька хвилин, досі тримаючись вигину стіни, коли почула, як хтось кличе її на ім’я. Луїза повернулася й побачила, як дорогою біжить Ненсі, натягнувши на голову кардиган, у такий спосіб досить марно намагаючись захиститися від дощу. Луїза зупинилася й стояла нерухомо, не здатна повірити в те, що відбувалося, аж доки Ненсі не зупинилася просто поруч неї.

– Чому не спинилася раніше? Я кликала тебе! – сказала Ненсі, переводячи подих.

– Вибач, – приголомшено промовила Луїза.

– Повертайся, – сказала Ненсі. – Ходімо, залишишся на ніч. Я переконала пані Віндзор, що ти матимеш значно кращий вигляд після того, як приймеш ванну та поспиш. А тоді вранці зможеш зустрітися з леді Редесдейл. Ходімо. Ллє як з відра, і я промерзла до кісток.

Луїза досі не могла в це повірити, але вона поверталася до будинку поруч із Ненсі. Юна дівчина щебетала, розповідаючи, що з їхнього боку було дуже нерозумно відіслати її посеред ночі. Тим паче їм не вдалося знайти когось місцевого для цієї роботи, а вони відчайдушно потребували помічниці няні.

– Та звісно ж, не для мене, мені шістнадцять, – не змовкаючи, стрекотала Ненсі. – Але є ще Пем, їй тринадцять, вона завжди грається в будинку, ще Дірлінґ, їй десять, Бобо – п’ять, Децці – три, а Тому одинадцять, але він у школі. А леді Редесдейл знову при надії. І впевнена, що цього разу народиться хлопчик. Його хочуть назвати Полом. Саме тому нашій старій няні Блор треба помічниця, бідолашна не може з усім впоратися самотужки.

– Які кумедні імена, – вигукнула Луїза, а тоді затисла собі рота рукою. Вона не хотіла говорити цього вголос. Та проте їй так кортіло розсміятися від усього цього, від клятого невимовного полегшення.

Ненсі захихотіла.

– О, деякі з них – то не справжні імена. Тут мало кого називають справжніми іменами. Май та Фарв, це лорд та леді Редесдейл, називають мене Коко, бо моє чорне волосся, коли я народилася, нагадало їм Верховного ката з «Мікадо».[8] Скоро збагнеш.

– Сподіваюся, – сказала Луїза.

– Скільки тобі років? – раптом запитала Ненсі, коли вони звернули на доріжку.

– Вісімнадцять, – відповіла Луїза.

– Тоді ми подружимося, – промовила Ненсі, коли вони дісталися дверей. – Зможеш почати негайно? О, сюди йде пані Віндзор. Я краще піду. Побачимося пізніше! – Вона підморгнула Луїзі й зникла.

* * *

Наступного ранку, прийнявши ванну та розчесавшись, поспавши ніч у порожній кімнаті для прислуги (її одяг дивовижним чином виявився випраним та сухим ще до того, як вона прокинулася), Луїза увійшла до ранкової кімнати,[9] щоб познайомитися з леді Редесдейл. Леді сиділа на блідо-рожевому дивані. Луїза тремтіла від хвилювання, але знала, що це її єдиний шанс. Вона мусила отримати цю роботу.

Їй поставили кілька безцеремонних запитань – ім’я, вік, освіта, довідки про її досвід роботи з родиною Шовелтон, яких Луїза згадала в листі з проханням про працевлаштування. Луїза могла чесно відповісти про імена та вік доньок, адже чула їх у розмовах на кухні, але не так чесно про те, як вона водила їх до Кенсінґтонських садів на денну прогулянку та лагодила їхні сукні.

– Мені варто написати місіс Шовелтон щодо рекомендацій, – сказала леді Редесдейл, і Луїзине серце тривожно забилося в грудях. – Але невістка пані Рупер, Дженні, поручилася за тебе, тож поки що цього задосить. Як бачиш, ми дещо поспішаємо.

Луїза кивнула, не довіряючи своєму голосові: навряд би їй вдалося щось, що не скидалося б на писк.

– До речі, коли ти зможеш почати? – продовжила леді Редесдейл.

– Сьогодні, моя леді.

– Сьогодні? – Вона різко глянула на неї. – Ти привезла із собою валізу? Це досить самовпевнено.

– Ні, моя леді, я не привозила з собою валізи.

– То в тебе з собою нічого немає?

– Ні. Мені нічого не потрібно.

– Усім потрібно кілька дрібниць, – сказала леді Редесдейл.

– Можливо, я могла б з’їздити додому за ними через тиждень чи два, – сказала Луїза. Їй не хотілося, щоб нові роботодавці почали підозрювати, що вона від чогось тікає. Хоча для цього, мабуть, дещо запізно.

– Так, гадаю, що так. Не можу заперечувати, що це було б доречно. – Вона жестом вказала на великий живіт, добре помітний під її простою сукнею. – Ми дамо тобі тиждень випробного терміну. Якщо няня Блор та пані Віндзор будуть задоволені тобою, то матимеш вихідний щосереди з четвертої години та щонеділі в цей же час. Ти муситимеш повертатися до десятої, інакше пані Віндзор оштрафує тебе. Я платитиму на початку кожного місяця. Один фунт.

– Дякую, моя леді, – сказала Луїза, намагаючись не шкіритися, мов хлопчисько. Вона коротко вклонилася.

– Немає потреби в реверансах, – сказала леді Редесдейл, погладжуючи живіт. – Я не королева. Пані Віндзор проведе тебе до няні Блор, а та покаже тобі все. Очікую побачити тебе о п’ятій годині, коли дітей приводять на чай, – коротким кивком Луїзу відпустили.

Ось воно, думала вона. Тепер все буде по-іншому.