Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 13

На другий вечір у маєтку Астголл, після того як Луїза отримала роботу, Ненсі показувала їй будинок. Вона почала з передпокою з двома камінами та темними дерев’яними панелями.

– Велично, чи не так? – промовила Ненсі. – Але все це зусиллями Фарва.

Широкі центральні сходи вели аж до горища, де була комірчина з білизною, а на останньому сходовому майданчику Луїза помітила низку шафок, усі пофарбовані в насичений синій.

– Це мітфордські лівреї, – сказала Ненсі так, немов Луїза знала, що це означає.

Дитяче крило простягалося на весь поверх – тут була й вітальня няні Блор, яка слугувала для менших гральною кімнатою, а також їхні спальні. Якщо решта будинку в очах Луїзи була загрозливо великою, у своїх нових володіннях дівчина почувалася затишно, сидячи майже на самісінькій верхівці бібліотеки, яку, за словами Ненсі, лорд Редесдейл переробив із клуні для церковної десятини. Від парадних дверей туди можна було пройти коридором, який також побудував він, назвавши галереєю. Ненсі сказала, що проводить у бібліотеці більшість часу («Дідусь колекціонував книги, хоча й сам написав одну чи дві»), а коли додому приїжджав Том, то він грав там на великому фортепіано.

Якщо в основному будинку було більш як десяток спалень, у дитячому крилі їх було лише чотири, однак тут була своя ванна й гаряча вода. Одну спальню ділили між собою няня Блор, Памела та Діана, наступні двері вели до кімнати, де мала спати Луїза з найменшими дітьми. Ще одне немовля повинно було народитися за два місяці, й Луїза згодилася з припущенням усіх, що сьома та остання дитина буде хлопчиком, якого назвуть Полом. У шухляді на нього вже чекали блакитні в’язані светрики та черевички.

Ненсі провела Луїзу до своєї кімнати, де над дверима зазначалося «Lintrathen». Том був у школі; він теж мав власну спальню: «Бо він хлопчик, хай навіть йому лише одинадцять», – пояснила Ненсі. Вона підвела Луїзу до вікна своєї кімнати.

– Поглянь, – сказала вона, і Луїза побачила могильні плити цвинтаря неподалік, – коли місяць уповні, легко лякати інших історіями про привидів у будинку, – захихотіла вона.

Ненсі зачинила двері й сіла на ліжку, схрестивши ноги. У Луїзи склалося враження, немов вона має пройти другу співбесіду, значно важчу, ніж із леді Редесдейл. Але, можливо, дівчинці просто кортіло з кимось поговорити. Луїза підозрювала, що найкращим союзником для всіх ставав Том, коли приїжджав додому, і, схоже, вони всі дуже за ним сумували, без кінця розмірковуючи про те, що він робить у школі чи що їсть. («Сосиски», – сказала Ненсі, і в її голосі бриніли заздрощі). Луїзі уявлялося, що для Тома, мабуть, це бажаний перепочинок, можливість утекти від купи сестер та їхнього постійного гамору розмов, глузування та скигління. Їй точно доведеться до цього звикнути.

Попри наполегливе прохання Ненсі Луїза так і лишилася стояти біля дверей, не впевнена, що сісти на ліжко було би правильно. Вигадки, які вона розповідала про догляд за доньками Шовелтон, на той час здавалися досить невинними, але вже в перші ж години вона зрозуміла, як мало знала про те, що потрібно робити.

– Годі тобі, – сказала Ненсі, – сідай. Я хочу знати про тебе все.

Луїза почервоніла.

– Гадаю, що мені, мабуть, краще повернутися до няні Дікс, раптом у неї є для мене робота.

– Називай її няня Блор, – сказала Ненсі. – Усі її так називають, навіть Май.

– Тоді повернуся до няні Блор.

– Лише кілька хвилин, будь ласка. Не розповіси мені хоча би, де виросла? Я так хочу дізнатися про тебе більше. Ми можемо бути друзями, а друзі знають одне про одного все, хіба ж не так? – промовила Ненсі. – Ти й гадки не маєш, як мені тут. Я вмираю з нудьги, застрягла на цьому горищі з такими ж дурненькими маленькими дівчатками із дня у день.

Луїза роззирнулася довкола себе, почуваючись у пастці.

– Розказувати небагато, – сказала вона. – Я виросла в Лондоні, з мамою та батьком.

Потім вона завагалася. Ця відповідь більше скидалася на відмовку, а вона теж хотіла подружитися. Але хіба вона може бути друзями з кимось, хто так відрізняється від неї самої? Ненсі мала поставу та ауру впевненості, якої жодна з її подруг не мали школярками. Навіть Дженні.

– Так, але чому тобі схотілося поїхати з Лондона? Навіть не уявляю собі життя там – мені це видається дивовижною розвагою. Тітонька каже, що там є незаміжні жінки, які живуть зовсім самі, ходять до нічних клубів та п’ють шампанське.

Луїза навіть не знайшлася, що й відповісти на це.

– Можливо, але я не одна з них. – Вона підійшла до вікна. – Тут гарно. Ніколи не хотіла б їхати з села.

Вона милувалася красою замерзлого саду з посрібленими травинками та павутиною, яка більше скидалася на величезну сніжинку.

– Коли ти поїдеш додому за речами? – раптом запитала Ненсі.

– Не знаю, десь за тиждень чи два. Мені багато не треба, – обережно промовила Луїза.

– Ні, гадаю, ні. Ти приїхала взагалі з порожніми руками! – засміялася Ненсі, і хоча в її голосі й бриніла нотка кепкування, Луїза знала, що це ненавмисно.

Насправді, Ада запропонувала позичити їй деякі речі до першої зарплатні, аж тоді вона піде й купить усе необхідне. Проте їй не хотілося продовжувати цю розмову, тому Луїза вибачилася й вийшла з кімнати, щоб знайти няню Блор.

* * *

Уже скоро Луїза та няня налагодили певний розпорядок, адже найменша дівчинка мала залишатися в ліжку, тому вони разом сиділи в кімнаті, що виходила прямісінько до сходів – гральної, їдальні та вітальні водночас, яка була більше няниною, ніж будь-чиєю, з її особистим переносним годинником на камінній дошці. На стільцях біля вогню вони слухали цокання годинника та розгадували кросворди в «Daily Mirror». У кутку стояв коник-гойдалка, а в іншому – круглий стіл, за яким вони снідали, обідали та пили чай. У коштовному буфеті зберігалося дитяче срібло та порцеляна з червоними трояндами, адже лорд Редесдейл не бачив причин для того, щоб діти за межами їдальні «їли наче дикуни».

Окрім хіба обов’язків у прибиранні, розпалюванні вогню та доставлянні речей із кухні, Луїза зауважила, що поділ праці між нею та нянею відбувся цілком природно. Луїза більше піклувалася про старших дітей, а няня охочіше доглядала немовлят. Вона сиділа в дитячій з Юніті та Деккою, читала їм книжки чи терпляче будувала башти з кубиків, щоб ті їх руйнували. Коли Луїзі випадала хвилинка з ними, їй так і кортіло поцілувати ці пухкенькі щічки, а дитячий лепет дуже швидко поселив у її серці любов до них. Діана та Памела годинами грали в «будиночок» із ляльками, якщо тільки були не в кімнаті для навчання.

Няня наполягала на короткій прогулянці садом двічі на день, на що частенько скаржилися всі діти, окрім Памели. Навіть за паскудної погоди Памела була рада вийти надвір і завжди насолоджувалася щоденним катанням верхи. Їй було суворо заборонено кататися на Рейчел, улюбленій кобилі її старшої сестри, на якій Ненсі, на превеликий жах няні, їздила полювати. Якщо ж Ненсі не каталася верхи, то її часто можна було знайти в бібліотеці, де вона з головою поринала в читання.

Того першого дня після співбесіди з Ненсі Луїза знайшла няню в комірчині з білизною. Хоча її й називали комірчиною, але то була справжня кімната, з маленьким високим вікном, завжди міцно зачиненим, та дерев’яними поличками від підлоги аж до самої стелі. Дівчина зайшла всередину, і її вдарила задушливість теплого вогкого повітря – такий різкий контраст із дитячим поверхом, де леді Редесдейл наказала тримати всі вікна відчиненими щонайменше на шість дюймів упродовж усього року.

– О, ти тут! Я хотіла показати тобі все! – сказала няня. – Для мене тут занадто спекотно, я цього не витримую, можу знепритомніти. Мені хотілося б, щоб білизною займалася ти. Тут усі наші простирадла та рушники, як і нижні спіднички та сорочки дівчаток…

Няня продовжила пояснювати, як потрібно викручувати білизну, щоб жодне простирадло чи рушник не порвалися.

– Серветок немає, – продовжила вона. – Коли вони ще жили в Лондоні, леді Редесдейл вирішила, що прати їх було надто дорого, тому відіслала все геть. Звичка лишилася, – у її погляді читалося помітне несхвалення. – Тобі потрібно буде лагодити речі, але ти ж впораєшся з цим, чи не так?

Луїза кивнула. Якби вона могла, то стала б одним цілим із дерев’яним стільцем, на якому сиділа, коли штопатиме речі та вдихатиме запах мильної стружки, щоб відчути себе трохи ближчою до свого дому, хоча їй і не хотілося йти звідси. Тут вона почувалася в безпеці. У цьому будинку вона сховалася від жорстокої правди свого справжнього лондонського життям. Тут її ніхто не дістане.