Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 12

Коронерський суд лікарні Східного Сассексу – суворе та офіційне місце з побіленими стінами та маленькими високими вікнами, надто схожими на ті, що у в’язничних камерах. Коронер, пан Ґленістер, сидів за довгим столом на підвищенні, а обіруч від нього були його помічник та асистент. Одинадцятеро людей склали присягу й розсілися на лавках вздовж стіни, де чітко могли бачити трибуну для свідків. Вони щойно оглянули тіло Флоренс Шор у морзі за сусідніми дверима, і на їхніх зблідлих обличчях відкарбувалася жорстокість її тілесних ушкоджень.

Пан Ґленістер, чоловік низького зросту та з серйозним виразом обличчя, закли́кав усіх до уваги. Новини про передчасну та приголомшливу смерть хороброї медсестри розбурхали уяву загалу, й у залі було повно репортерів та зівак.

Першим виступив адвокат залізничної компанії, зазначаючи, що вони бажають висловити глибокий смуток та щире співчуття родичам та друзям цієї леді з приводу такої трагічної загибелі.

Тоді коронер виголосив довгу розгорнуту промову про кар’єру міс Шор:

– Це була жінка філантропічної вдачі, медсестра з багаторічним стажем, яка присвятила себе догляду за хворими та пораненими на війні…

Ґай, прямісінько між суперіндентантом Джарвісом та Гаррі, на одній лавці з інспектором-криміналістом Вайном, щосили дослухався до довгого переліку шляхетних рис бідолашної вбитої медсестри, проте не зводив очей із виснаженої тендітної жінки, яка сиділа на першій лавці. Поруч неї в накрохмаленому білому вбранні чергувала лікарняна медсестра. З другого боку від неї сидів похмурий худорлявий чоловік у зношеному костюмі. Він не торкався до жінки, але частенько на неї поглядав, ніби перевіряючи, чи й досі вона там.

Пасма імлистого сивого волосся спадали з-під простого чорного капелюшка, жінка стискала в руках носовичка, однак очі були сухі, розплющені, немов незрячі, й вона ніяк не реагувала на промову. Навіть коли містер Ґленістер, жестом вказуючи на неї, попросив присяжних не ставити питань «цій бідолашній жінці», аж доки вона на свідчитиме в другому слуханні. Щойно промова добігла кінця, міс Мейбл Роджерс закликали до присяги. Ґай спостерігав за тим, як повільно вона йшла; медсестра весь час підтримувала її за лікоть.

Коронер встановив місце її проживання, місце роботи на посаді старшої сестри в будинку для людей похилого віку, а також те, що з померлою вони були знайомі вже близько двадцяти шести років. Мейбл пояснила, що її подруга також мешкала в притулку Карнфорт і переїхала лише два місяці тому, відколи її демобілізували з активної служби. Вона розповіла, і в голосі не чулося вагання, що загибла мала родичів – брата в Каліфорнії та тітку, кузенів та кузин у Англії.

– Яку вона мала вдачу? Чи була замкнутою? – запитав містер Ґленістер.

– Вона була дуже замкнутою та дуже тихою, але життєрадісною.

– З того що вам відомо, ворогів у неї не було?

– Ні, зовсім ні.

– А чи була вона сильною фізично?

– Ні, я б так не сказала, хоча останніми роками вона зміцніла.

Пан Ґленістер продовжив підтверджувати наступні факти зі справи:

– Неділю, одинадцяте, вона провела з вами?

– Зі мною, але поїхала на день до Тонбриджа і повернулася того ж вечора, що й я.

Міс Роджерс підтвердила, що знала про плани міс Шор зупинитися у друзів у Сент-Леонардсі й провела її до вокзалу Вікторія, де вона сіла на потяг о 15: 20 до площі Воїна. Були й деталізовані запитання про купе, яке вона обрала для своєї подруги, місце для сидіння та багажу, який міс Шор мала із собою. Міс Роджерс підтвердила, що обрала порожнє купе, в якому вони були самі, аж доки незадовго до відправлення туди не зайшов чоловік у коричневому твідовому костюмі.

– Ви також заходили до купе? – запитав коронер.

– Так.

– Ви сиділи там і якийсь час говорили з нею?

– Не впевнена, чи сиділа я, чи стояла, але заходила.

Раптом крізь високий ряд вікон пробилося сонячне світло, відкриваючи хмару диму від сигар над їхніми головами: інспектор-криміналіст Гайт зі Скотленд-Ярду витягнув одну невдовзі після початку слухання. Ґай глянув угору й мимоволі закашлявся. Він спробував придушити другий напад кашлю, й на очах виступили сльози.

– Коли потяг рушив, у купе був ще хтось, окрім міс Шор та того чоловіка?

– Ні.

– Ваша подруга мала звичний для неї стан здоров’я?

– Вона мала дуже добре самопочуття.

Потім він попросив міс Роджерс підтвердити свої дії після отримання телеграми з новинами про подругу: вона була в театрі, тож звільнилася пізно і сіла на потяг до Тонбриджа о 23: 20, а далі на авто. Жінка дивилася собі на коліна, її дихання збилося.

– Ви бачили померлу, коли приїхали? – продовжив коронер.

– Так.

– Припускаю, вона була в ліжку?

– Так.

– Ви залишалися в лікарні аж до її смерті?

– Так, – промовила Мейбл. З кожною відповіддю вона говорила все тихше.

– Чи опритомніла вона впродовж цього часу?

– Ні.

– Коли вона померла?

– У п’ятницю, о п’ять хвилин на дев’яту вечора.

– Чи знали ви чоловіка, який зайшов до вагона?

– Ні.

– А загибла?

– Ні.

– З того що вам відомо, ви ніколи не бачили його раніше?

– Ні.

Містер Ґленістер співчутливо всміхнувся міс Роджерс та сказав, що на цьому в нього все. Старшина присяжних прокоментував, що вони теж не мають запитань. Схоже, газетяру кортіло щось уточнити, однак, добре подумавши, він просто нашкрябав кілька кінцевих нотаток. Наступне слухання призначили на четверте лютого на третю годину дня у залі місцевої мерії Ґастінґса. Коронер закінчив, назвавши напад «малодушним та підлим актом», а потім відпустив суд.

Поліціянти виходили з зали суду останніми. Ґай та Гаррі обмінялися схвильованими поглядами – це було їхнє перше розслідування вбивства і вони відчували дитячий захват від того, що були тут присутні. Всюди за межами зали виднілися люди в формі, зволікаючи, аж доки не вийшла Мейбл Роджерс. Її за руку міцно підтримував худорлявий чоловік.

Гайт віддав наказ:

– Вайне, повертаймося до твого відділку. Нам потрібно скоординувати план до наступного дізнання.

Вайн пригладив вуса й якусь мить завагався перед тим, як відповісти: Гайт не був його босом, і до того ж він добре знав, що справою опікується місцева поліція, але все ж таки Гайт мав вище звання. Тож важко було заперечувати, якщо його керівник потребував допомоги Скотленд-Ярду.

– Так, звісно. Ви можете скористатися моїм кабінетом.

* * *

У поліційному відділку Бексгілла люди сиділи на численних дерев’яних стільцях, втиснутих у порожню коробку, якою і був кабінет Вайна. Гайт, утверджуючи своє право інспектора-криміналіста Скотленд-Ярду, контролював ситуацію:

– Це проблемне вбивство, хлопці. У нас немає ні зброї, ні реальних свідків. Сьогодні вранці я розмовляв телефоном із керівництвом залізничної лінії Брайтона. Вони хочуть, щоб цю справу розкрили швидко, – промовив він, перекотивши між пальців нову сигару. – Схоже, що сьогоднішня стаття в «Mail» про відомі вбивства на залізниці не надто збігається з уявленнями їхніх пасажирів про добробут.

Він вирішив запалити свою «гавану» і підняв її, шукаючи на столі Вайна сірники. Їх там не виявилося.

Ґаю забракло снаги заговорити, натомість він зняв окуляри і почав витирати їх кутиком свого піджака. Гаррі кашлянув, намагаючись перехопити погляд друга. Вони обговорили справу на вихідних, коли зустрілися в суботу ввечері, нібито на коктейль чи два, як завжди, у нічному клубі Гаррі, та насправді їх обох приголомшили новини про смерть міс Шор. Те, що починалося як розслідування жорстокого нападу, – а це вже саме собою жахливо й зовсім не вписувалося в їхню звичну рутину, – тепер стало вбивством. У їхніх головах вчинився безлад, який могли зрозуміти тільки вони двоє: шок, глибокий страх та мужність. Так, саме це могло нарешті зробити їх чоловіками, такими, як їхні друзі та брати, що побували на війні.

Вони обговорювали місце злочину, той факт, що не було зброї, хоча армія поліціянтів прочесала сімдесят із гаком миль залізниці між Вікторією та Бексгіллом. Єдиним, що дало хоч якусь підказку, став закривавлений носовичок кольору хакі, але такі носовички мали тисячі колишніх солдатів. Інші зачіпки, якщо й були, то незначні: кров на стінах, зламані окуляри, порожній гаманець, вкрадені коштовності. Ґай знову і знову обмірковував, чи було тут щось, що він мав помітити. Зрештою, потяг міс Шор зупинявся у Льюїсі. Її нападник точно міг вийти на першій зупинці. Чи міг він помітити когось, хто виходив із потяга і міг бути залученим до боротьби?

Звісно, тоді його розум був зайнятий міс Кеннон… Попиваючи «Бренді Олександра»,[10] Ґай сказав Гаррі, що хоче підвищення, якщо не переведення до Скотленд-Ярду, і знав, що ця справа – його шанс. Гаррі загалом більше цікавився відпрацюванням рухів пальцями у своїй останній джазовій композиції, але, зрештою, теж хотів якнайкраще для свого друга. Якщо сидіти тихше води, нижче трави, то це справді аж ніяк не зарадить.

Він знову кашлянув, і цього разу Ґай підняв погляд. «Скажи щось», – самими лиш губами промовив йому Гаррі. Ґай підняв брови, але знав, що Гаррі мав рацію.

– Сер? Можливо, ми могли б запитати лихварів та продавців комісійних крамниць, раптом хтось бачив людину, яка намагалася продати коричневий костюм, як отой, що, за словами міс Роджерс, був на чоловікові в купе? Або ж вони могли спробувати продати вкрадені прикраси міс Шор?

– Що? Усі ломбарди в Кенті? – Гайт жував свою незапалену сигару. – Та хай там як, а ти можеш мати рацію, непогана ідея. Якщо вдасться знайти костюм, який підійде за описом, можна пошукати плями крові. Як досі не знайшли зброї, це все, що нам лишається.

Ґай кивнув, трохи почервонівши. Він підсунув окуляри вище на носі.

– А ще, сер, як на мене, ми могли б провести кілька додаткових допитів. Я думав про пана Дака, чергового потягу – він мав щось бачити. А міс Роджерс… Можливо, вона змогла б розповісти більше про чоловіка, який зайшов до купе? Чи не краще поговорити з нею перед наступним слуханням справи? До того часу вона може щось забути.

– Гаразд, Салліван, досить, – сказав суперінтендант Джарвіс. – Гадаю, на якусь мить ти забув, де твоє місце. Ми все тримаємо під контролем, хіба ж ні, Гайте?

Двоє керівників кивнули один одному на знак взаєморозуміння, від чого решта присутніх відчули себе зайвими.

– Звісно, сер, – пробурмотів Ґай, – Вибачте, сер.

– Ви та сержант Конлон можете почати з ломбардів у Льюїсі. Хай Меннінґ вас туди підвезе. Раптом що знайдете, відразу ж повідомте й ми все заберемо. Вам пощастило вчасно прибути на місце злочину, хлопці. Скористайтеся шансом, – сказав Джарвіс.

Схоже Гайта трохи засмутило, що це не він дав ці вказівки, проте, лиш злегка побурчавши, він схвально кивнув.

– Зустрінемося тут у п’ятницю, щоб обговорити те, що знайдемо, якщо таке буде. Йдіть. Вайне, можеш вказати мені якийсь пристойний ресторан поблизу?…

Від цієї миті Ґай та Гаррі розпочали свій шлях як офіційні слідчі сумнозвісної справи про вбивство.