Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 7

Високу постать Ґая Саллівана мало не в три погибелі зігнуло від реготу, капелюх, здавалося, ось-ось впаде, й чоловік відчував, що й піджак може будь-якої миті розійтися по швах.

– Гаррі, припини! Я більше не можу.

Здавалося, що Гаррі Конлон саме обмірковує, чи припинити, а чи продовжити своєму другові ці приємні тортури. Вони влаштували собі маленьку перерву на чай у кабінеті начальника вокзалу в Льюїсі, куди їх відправили розслідувати зникнення кишенькового годинника. Пана Марчанта, начальника вокзалу, добре знали у Залізничній поліції Лондона, Брайтона та Південного узбережжя за майже щотижневі виклики через злочини, яких не було.

– З усім тим, хлопці, – серйозно нагадав їм суперінтендант Джарвіс, – це не означає, що й цього разу він помиляється. Ніколи не припускай – якщо хочеш бути добрим поліціянтом. Пригадуєте індика, який думав, що дружина фермера щоранку з’являється, тільки щоб наповнити його годівницю, і який зрозумів, що помиляється, лише…

– На Святвечір. Так, сер, – перебив Гаррі.

– Гм, так. Цілком правильно. На Святвечір. Молодець, Конлоне, – пробуркотів Джарвіс, прочищаючи горло. – Тоді чого ви й досі тут стовбичите?

Гаррі та Ґай квапливо вийшли з кабінету суперінтенданта – тісної кімнатки, де заледве вміщалися дерев’яний стілець її господаря та стіл з оббитою шкірою стільницею. Проте завдяки димчастим стінам атмосферу Першого суду в Олд Бейлі ні з чим не сплутаєш. Поліціянти попрямували простісінько на дванадцяту платформу вокзалу Вікторія.

– Гаррі, що ти зробив, що бос був із нами в такому гарному гуморі? – запитав Ґай.

– Не розумію, про що ти, – відповів той, самовдоволено всміхаючись.

– Ще й як розумієш. Зазвичай такі справи дістаються Бобу та Ленсу. Не розслідування, а радше приємний вихідний. А я вже готувався до ще одного ранку, проведеного за налаштуванням сигнальних постів.

– Не занадто радій. У січні це до біса морозний день, не зовсім те, що побувати біля моря в липні, – засміявся Гаррі. – Проте я міг подбати про те, щоб шеф отримав чудову коробку своїх улюблених сигар на Різдво…

Гаррі та Ґай стали напарниками ще новобранцями, під час підготовки до служби в залізничній поліції чотири роки тому. На перший погляд вони не мали нічого спільного: Гаррі, мабуть, перестав рости ще з дванадцяти років, і зараз був таким привабливим блондином, що міг би стати кумиром для глядачок денних вистав у нічному клубі з поганим освітленням. Насправді він уже кілька разів утнув цей трюк, щоправда не завжди вдало. Ґай був високий, «довготелесий», як говорила його мати, з високими вилицями, тьмяно-каштановим чубом та щілиною між зубів. Товсті круглі окуляри завжди сповзали в нього з носа. Однак Ґай та Гаррі зійшлися в почутті гумору та здружилися, бо їх обох не взяли на війну – Гаррі через астму, а Ґая через надзвичайну короткозорість.

Той ранок, коли він повернувся додому без ордерів, а натомість із листом про звільнення, спалахував у пам’яті Ґая з обеззброювальною частотою. У 1916 один його брат уже загинув, його вбили на початку війни в битві під Монсом. Двоє інших братів були у Франції, глибоко в окопах, і стоїчний зміст їхніх листів зраджував тремтливий почерк. Батько працював довгими змінами на фабриці, а мати стала безбарвною тростинкою, яка ковзала в тінях власного дому, заледве створюючи хоч звук. Не до розмов було. Коли Ґаю перевіряли зір, він заїкався, відчайдушно намагаючись не провалитися, і вгадував відповіді, однак літери стрибали та розпливалися перед ним і він знав, що це безнадійно. Коли він повертався до будинку номер вісім на вулиці Тулі, де його чекала мати, лило мов з відра, вода стікала з його сорочки, промочуючи наскрізь. Цього не стало задосить тоді, коли він прагнув фізичного болю, чогось та будь-чого, що дало б йому право зрівнятися з братами та їхньою мужністю. Принижений, він стояв перед вхідними дверима і намагався знайти в собі сили, щоб їх відчинити. Навіть сльози матері, яка з полегшенням схлипувала в нього на грудях, не змогли викорінити з його серця бажання мати змогу зібрати речі й піти на війну.

Зарахування до лав Залізничної поліції Лондона, Брайтона та Південного узбережжя дало йому ціль, впевненість у собі, навіть якщо й не допомогло до кінця позбутися кривих посмішок у свій бік. Коли пані Кертіс із десятого будинку поздоровила його із закінченням поліційної підготовки, вона не змогла втриматися від зауваження: «Залізнична поліція – це ж не справжня поліція, правда?» Торік три його брати повернулися додому – Берті, наймолодший, вступив на військову службу за півроку до кінця війни, – і всі вони влаштувалися мулярами та підручними. Ґай був щасливий від того, що вони вернулися неушкоджені, і гадав, що його ошатна форма та поліційний шолом вартуватимуть йому дещиці поваги від братів, але коли його змусили визнати, що до його обов’язків також входить поливання підвісних рослин на вокзалі та налаштування сигналізації, глузування почалися знову, й кінця-краю тому не було.

Коли Ґай та Гаррі зайшли до кабінету пана Марчанта того ранку, то побачили, як начальник вокзалу проходжується кімнатою, тримаючи годинника в руці.

– О, ви прийшли! – сказав він, на його обличчі відбилася тривога. – Ви знову спізнилися. Я відчинив шухляду столу п’ять хвилин тому і знайшов там годинника.

Гаррі був на межі того, щоб розреготатися, і Ґай глянув на нього якнайсуворіше крізь товсті лінзи.

– Я бачу, сер, – промовив Ґай. – Думаєте, його повернули на місце, коли злодій почув, що ви повідомили про крадіжку?

Пан Марчант зупинився й стояв зовсім не рухаючись, дивлячись на Ґая так, немов той відкрив йому таємницю сенсу життя.

– А знаєте, так! Думаю, саме це і сталося.

Гаррі прикинувся, що зайнятий пошуками записника, ховаючи обличчя й щосили намагаючись приглушити фиркання, яке, здавалося, ось-ось вирветься на волю. Ґай спромігся втриматися, записавши свідчення пана Марчанта й кивнувши йому якомога серйозніше, але коли задзвонив телефон, він нарешті дозволив собі перехопити погляд Гаррі та всміхнутися.

– Вибачте, хлопці, – сказав пан Марчант, – потяг із Бексгілла затримується. Мушу йти розібратися з цим. Пригощайтеся чашечкою чаю.

Щойно за ним зачинилися двері, Гаррі та Ґай вибухнули сміхом.

– Він що, геть із глузду з’їхав? – видав Гаррі. – Військова медаль, п’ятифунтова печатка, авторучка, а тепер ще й кишеньковий годинник загадковим чином знайшлися в шухляді його столу після того, як він повідомив, що їх поцупили?

– Прошу, не треба, – відповів Ґай, ще й зажмурившись. – У мене живіт болить.

Гаррі випрямився й скривився, наче начальник вокзалу.

– Це поліція? – почав він, немовби розмовляючи по телефону. – Я маю повідомити про дуже, дуже серйозний злочин…

Та жоден із них не почув, як двері кабінету розчинилися навстіж.