Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 14

– Заможно, проте стримано, вбраний у ранковий зелений твідовий костюм, причому на шоколадній краватці виднілася граційно заколена шпилька з перлами, чоловік мав привабливу зовнішність…

– Жодний порядний чоловік не носитиме на краватці шпильку з перлами! І що це за шоколадна краватка? Ну що за нісенітниця, – прокоментував лорд Редесдейл через усю бібліотеку, підводячись зі свого крісла.

Будь-кому, хто проходив би повз, таке видовище здалося б дивним, оскільки на перший погляд у кімнаті більше нікого не було. Але під столом, сховані від очей накрохмаленою білою скатертиною, тіснилися п’ятеро мітфордських дівчат та їхня нова помічниця няні. Ненсі читала вголос для своїх спраглих слухачів останнє видання «Котла». Трохи раніше того ранку Ненсі прошепотіла Луїзі, що історії В. Р. Ґру насправді написала вона сама. Ґру спеціалізувався на страшних оповіданнях: «То зручніше лякати їх», – захихотіла Ненсі.

Її батько, може, був не таким вдячним слухачем, проте Луїза вже за ці декілька днів дізналася, що гавкає лорд Редесдейл значно страшніше, ніж кусає.

Ненсі показала яскраво-рожевого язика, знаючи, що він цього не побачить.

– І хай я тільки впіймаю тебе за кривляннями. Швачка, ось твоя доля. – Лорд Редесдейл вийшов із кімнати, посміюючись.

Уже був майже обід, і Луїза подумала, що їй, мабуть, варто провести всіх до дитячої, але Ненсі вже дочитувала свою історію. Вона спустилася разом із дівчатами, щоб наглядати за ними й дати няні змогу хоч трохи відпочити.

Перші дні в маєтку Астголл були нелегкі, Луїза не знаходила собі місця в такому великому будинку й була дуже сором’язливою з дітьми, особливо коли вони збиралися разом. Та зараз під столом, схована від очей, вона почувалася однією з них, слухаючи, як Ненсі читає вголос своїм найдраматичнішим тоном.

Час від часу, після особливо страшної частини, Діана коротко скрикувала, однак здавалася радше щасливою, аніж наляканою. Її обличчя вже торкнулася краса, яка згодом, без сумніву, засліплюватиме кожного, з ким вона зустрінеться. Памела, «найсльозливіша з нас усіх», за словами Ненсі, немовби постійно затримувала дихання, чекаючи наступного жорстокого кепкування, яке вже невдовзі отримувала від сестер. Ненсі розповіла Луїзі, що три її найщасливіші роки випали саме на той час, коли вона була єдиною дитиною в будинку, аж доки Памела не з’явилася і все не зіпсувала, і Ненсі ніколи їй цього не пробачить.

Сестрам не сиділося на місці, у животі починало бурчати від голоду. Юніті вже скаржилася на затерплість. Декка смикала Луїзині ґудзики. Ненсі змахнула ліхтариком, якого поцупила з кишені батьківського пальта.

– Ви можете просто послухати? – огризнулася вона, а тоді продовжила низьким повільним голосом: – Раптом його маска шляхетної мрійливості розтанула, і він випростався, тримаючи виделку в руці, розуміючи, що кінець уже не за горами. Схожий на іноземця, із непривабливим обличчям та пазуристими руками, він підійшов ближче…

– Цього більше, ніж задосить, міс Ненсі! – Скатертина різко піднялася вгору й відкрила погляду бездоганно начищені чорні лакові черевики та вовняні шкарпетки няні Блор.

– Виходьте, усі ви, та йдіть нагору. Я хочу, щоб ви помили руки та вмилися до обіду, і якщо я знайду хоч один брудний ніготь, то скажу пані Стобі, щоб не давала вам пудингу.

Луїза вилізла першою і почала вибачатися перед нянею, яка спинила її, ляснувши по руках:

– Не тобі треба перепрошувати. Міс Ненсі знає, що це має робити вона. А ти йди та принеси тацю від пані Стобі.

Луїза вдячно кивнула й побігла на кухню, з таким непевним відчуттям, що заледве не оступилася. Тижневий випробний термін ще не скінчився, а їй потрібно втримати цю роботу. Від Стівена не було ані звуку, і вона нарешті почала дихати на повну, дозволивши собі повірити, що він не зможе її знайти.

Позаду неї нагору дерлися дівчата, від найменшої до найстаршої: Декка на хитких пухкеньких ніжках трималася біля Юніті, далі Діана, а за нею рожевощока Памела і, нарешті, неохоче, усім своїм виглядом демонструючи, що в будь-якому разі збиралася вже йти, Ненсі.

Щойно повернувшись до дитячої, із гарячою печенею з ягняти та картоплі, Луїза почала витягувати тарілки для себе та няні. Вони поїдять разом на самоті. Оскільки того дня гостей не було, ланчеон діти проведуть із батьками. Луїза перекочувала чудернацьке слово в думках. До приїзду до Мітфордів її обід завжди був у середині дня. Мітфорди ж обідали ввечері. Виявляється, існував нескінченний перелік слів та дій, що відрізнялися від тих, які вона завжди робила вдома.

Луїза почула швидкі кроки дівчат, які підіймалися сходами, саме коли помітила, що Ада задумливо поклала на тацю «Daily News». Звісно ж, учорашній випуск, який передали в дитячу після того, як леді Редесдейл, а тоді пані Віндзор прочитали її.

– Луїзо, помий їм руки, – сказала няня, проходячи повз, щоб перевірити тарілки. – Гм… Сьогодні без хліба. І як ми маємо доїсти підливку? Невже пані Стобі думає, що ми їстимемо її ложкою?

Із ланцюжка, що поєднував пухкенькі кулачки та маленькі сухі руки, Луїза витягла трьох найменших дівчаток до ванної. Няня пішла до спальні, щоб знайти щітку для волосся, адже з тоненьких кісок Памели та Юніті сповзли шовкові стрічки, якими ті були зав’язані вранці.

Ненсі пішла до буфету та взяла газету, одразу перегорнувши на сторінку з оголошеннями. Коли Луїза повернулася до кімнати, вона почала читати їх уголос:

– Оголосили про заручини Руперта, сина лорда та леді Павсей із Шимплінґ-Парку, Саффолк, та Люсі, доньки пана Ентоні О’Маллі та покійної пані О’Маллі з Північного Кенсінґтону, Лондон. Господи, – захихотіла вона, – це, мабуть, здійме чималий галас у Шимплінзі.

– Ви їх знаєте? – запитала Луїза.

– Ні, – відповіла Ненсі, – але можна помітити невідповідність. Не думаю, що міс Люсі О’Маллі зустріла свого коханого Руперта, коли її представляли при дворі.

– Коли її що?

– Представляли при дворі, – сказала Ненсі. – Ну знаєш, коли королю представляють дебютанток. Зверни увагу, такого не траплялося вже кілька років через війну – це літо стане першим за роки! Хотіла б я, щоб це було моє літо!

– Тоді коли представлять тебе? – запитала Луїза.

– Коли мені буде вісімнадцять. Вічність. – Вона згорнула газету, поки Луїза метушилася навколо дівчат, поправляючи їхні сукні та пригладжуючи волосся. Ненсі знову підвела погляд.

– Знаєш, Май каже, що ми всі цього року можемо переїхати до Лондона, після того як народиться дитина. Можливо, Фарв дозволить мені піти на танці. Мені шістнадцять, і, думаю, якщо підніму волосся, то виглядатиму значно старшою.

Няня почула цю останню частину й розвернулася зі щіткою для волосся в руках.

– Його світлість так не вважатиме, – суворо сказала вона і потягла Памелу за собою, розв’язуючи блідо-рожеву стрічку, яка тримала її волосся.

Ненсі закопилила губки й згорнула газету, читаючи заголовки на першій сторінці.

– Ось досить-таки похмура історія, – сказала вона.

– Скільки за шкалою жахливості? – запитала Памела, повертаючи голову, чим змусила няню тугіше затягти їй хвостик. – Ой!

– Як на мене, на десятку, – сказала Ненсі. – Максимальний рівень жахливості. «Минулого понеділка на лінії Брайтон, десь між Лондоном та Льюїсом, по-звірячому напали на медсестру…»

– Лінія Брайтон? Ми були на тому потязі. Няню! Послухай, – очі Памели розширилися.

Задоволена, що мала слухачів, Ненсі продовжила:

– «Її знайшли непритомною троє залізничних робітників у вівторок, і вона померла минулої ночі. Поліція шукає чоловіка в коричневому костюмі».

– Припиніть, міс Ненсі, – сказала няня. – Це не для вух малечі. Їм і так вже задосить цього ранку.

Але Памела вчепилася в цю історію, мов мисливський собака.

– Няню, це потяг, яким ми їхали, щоб побачитися з твоєю сестрою. Ми їздили туди лише минулого літа! Там не сказано, в якому вагоні це сталося? Чи не в тому, де ми були?

Луїза перехопила погляд Ненсі, й вони зрозуміли одна одну, але Ненсі не здавалася – спокуса подражнитися була надто великою, щоб їй не піддатися.

– «Ретельніше розслідування виявило, що вона отримала значне ушкодження лівого боку голови… там зіяла жахлива рана, а кров на її вбранні…»

– Міс Ненсі Мітфорд! Ви ще не надто дорослі, щоб вас не можна було покласти на коліно й ляснути щіткою для волосся, якщо ви не припините цієї ж миті, – пригрозила няня, розчервонівшись від сили свого роздратування.

– Але няню, це так сумно, – сказала Ненсі, намагаючись вкласти у свій тон велику тривогу та скорботу. – Вона була медсестрою – міс Флоренс Найтінґейл Шор. Думаєш, вона була родичкою тієї відомої? О так, тут сказано, що її батько був його двоюрідним братом. Вона щойно повернулася додому після п’яти років військової служби у Франції з Імперським резервом медсестер Королеви Олександри…

– Ти сказала Флоренс Шор? – стиха запитала няня.

– Так. Найтінґейл Шор. А що?

– Це подруга Рози. Господи. – Няня виставила руку для опори, і Луїза заквапилася до неї та провела до крісла.

– А хто це, Роза? – запитала Луїза.

– Вона сестра-близнючка няні, – сказала Памела. – Вони з чоловіком володіють чайною крамничкою в Сент-Леонардс-он-Сі, ми їздили побути в неї. Це справжній рай. Вона продавала тістечка, всередині із заварним кремом, і якщо ви відкушували необережно, він весь витікав назовні й стікав по підборіддю.

– Так, так, люба, – сказала няня, втихомирюючи її. – О бідолашна Роза, гадаю, Флоренс їхала якраз до неї. Знаєте, Флоренс була медсестрою в Іпрі, коли його світлість був там, і саме її листи до Рози давали нам знати, що він живий-здоровий. Бачте, вона знала, що я працюю на його родину. На той час для її світлості то була така розрада. А тепер її вбили! О, це надто жахливо! Вона була доброю жінкою. Усі ці солдати, про яких вона піклувалася… Що за смерть. Не знаю, куди котиться світ, справді не знаю. – Няня Блор відкинулася в кріслі й почала шукати носовичка.

Луїза, яка спочатку не дуже прислухалася, тепер стрепенулася:

– На якій станції, кажеш, її знайшли?

Ненсі спантеличено глянула на неї, але повернулася до газети.

– Тут сказано, що чоловіки забили тривогу в Бексгіллі і її зняли з потяга в Гастінґсі, але, на їхню думку, напад трапився десь між Лондоном та Льюїсом. А що?

– О, нічого, – сказала Луїза, – просто цікаво.

Однак в її голові роїлися тисячі думок. Вона їхала з Льюїса. А тоді Ґая Саллівана несподівано викликали на вокзал… то був Гастінґс? Вона не могла точно згадати, але думала, що це цілком можливо.

Ненсі згорнула газету та відклала її вбік.

– Гадаю, якщо ми таки поїдемо до Лондона цього літа, то я можу попросити в Май нову сукню. Якщо я піду на танці, мені потрібно справити належне враження, – сказала вона, але ніхто не відповів. Няня вдивлялася в камін, а Луїза розчісувала волосся Діани.

– Я сказала, що, може, попрошу про нову сукню. Можливо, я зможу навіть отримати щось, що можна буде використати для мого сезону? До того часу як мені виповниться вісімнадцять, я ж не дуже виросту, правда? – продовжила Ненсі трохи голосніше, ніж до того. Однаково, жодної відповіді.

– Бідолашна жінка, – пробурмотіла няня. – Вона заслуговувала значно кращого. Я маю написати Розі. Луїзо, люба, можеш знайти мені папір для письма?

– Так, няню, – сказала Луїза, розмірковуючи, чи, може, й собі прочитати статтю, коли діти підуть. Вона не була впевнена, що це все означає, але точно відчувала, що щось-таки воно точно означає. – Міс Ненсі, можете відвести дівчаток униз, будь ласка?

Ненсі виглядала похмурою, але простягнула руку до Декки. Непевними кроками дівчинка підійшла, щоб схопити її, і, повільно, вони вдвох повели решту сходами вниз, щоб приєднатися до дорослих за печенею.

3 травня 1917

Іпр

Моя любове!

Вибач, що не писала упродовж останніх двох тижнів, але не було й хвилини на себе, щонайменше жодної, коли б я могла зробити щось інше, окрім як поїсти чи поспати, коли була вільна від роботи. Невдовзі після мого останнього листа тобі нам повідомили, що нас переводять до Іпра, звідки я тобі зараз і пишу. Це кілька годин на північ від Соммі, та з багатьох причин мені та моїм медсестрам здається, ніби нас взагалі не переводили. Ми прив’язані до роботи в лікарні швидкої допомоги майже весь час, що на ногах. Трохи віддалік надворі, між брезентовими наметами лікарні, що й нам слугує притулком, на цих кількох ярдах для нас небагато такого, чого ми вже не бачили раніше.

Земля вибита тупотінням армійських черевиків, жодної квітки, і всі ми знаємо, що через сонячне світло в наметах стає спекотно, некомфортно і нам, і пацієнтам. Звісно, не стихає гуркіт гарматного та артилерійського вогню, який сягає такої люті, що ми незмінно здригаємося від тих звуків. Над головами гуркотить грім, але дощу й досі нема. Це так не схоже на те, що ми пережили у Бурській війні, що мені стає соромно, коли молодші медсестри підходять до мене, щоб я втішила їх чи щоб пояснила, чим усе закінчиться, – почуваюся такою ж наївною, як вони.

Якимось чином з-поміж усіх боїв Іпр по-особливому позбавляє мужності. Я прибула сюди разом з вісьмома досвідченими медсестрами з нашого табору, у складі наступу, де були потрібні всі здібні руки. Нас дев’ятеро в лікарні, а працюємо ми з сімома сотнями ліжок. Щодня ми відправляємо людей, підлатавши їх, як тільки можна, однак постійно надходять поранені і ми мусимо знайти для них місце чи покласти на підлозі, коли ліжка закінчуються, як це неодмінно трапляється.

Нині нам не доводиться так часто мати справу з болісними трагедіями ампутації кінцівок, які для новобранців завжди видаються особливо гнітючими. Звісно ж, вони досі трапляються, але більшість пацієнтів здобувають поранення від раптового та приголомшливого застосування отруйного газу проти наших солдатів. Вони розповідали, що цей газ брудно-жовтою хмарою розпливався траншеями і ще до того, як вони встигали що-небудь збагнути, обпалював шкіру й проникав у легені.

Бідолашні! Наші серця так і краялися б, якби ми тільки мали час, щоб сісти та задуматися про це. А якщо так, то ми цього й не робимо. Нам треба бути в лікарні днями й ночами, і коли справа стосується чергування, потреб організму чи розпорядку, не буває жодних винятків. Усі намагаються увірвати собі хоч хвилину сну, хоч би де.

Лікарі на цій війні творять незначні дива, проте зіткнувшись із катастрофою, якою є цей мерзенний газ, розводять руками. Нічим зарадити не можуть. Вони заледве здатні полегшити біль, і ми мусимо спостерігати за тим, як люди повільно помирають, кожен вдих для них, ніби лезом проводять у грудях. Та найстрашнішим стало відкриття, що якимось чином зовсім не кожний випадок смертельний, проте ти ніколи не знаєш, як все закінчиться. Навіть ті, хто мають, здавалося б, найгірші поранення, можуть одужати. Але заради чого? Щоб їх знову відправили на передову? Не певна, що саме цього прагне кожен з нас.

Історії для нас – спосіб вижити у ці скрутні часи, і неважливо, чи це люди розповідають нам про своє життя вдома, чи це дивовижні оповіді про мужність, які так чи інакше народжуються в цій жахливій війні. Тож можеш собі уявити, в якому я була захваті почути про декого, з ким особисто не знайома, але маю певний зв’язок: містер Девід Мітфорд. Упевнена, ти згадаєш, що Лаура, сестра-близнючка Рози, няньчить його дітей.

Уся його родина, мабуть, дуже стурбована, адже старшого брата ДМ зовсім недавно убили в Лосі, а в нього лишилася вагітна дружина. Якщо вона народить хлопчика, тоді він, немовля, успадкує родинний титул, але якщо народиться дівчинка, то титул перейде до ДМ (і він стане лордом Редесдейлом). Тим часом ДМ наполягав на поверненні до війни, попри те що в нього лише одна легеня, – йому вже дали інвалідність, – і, любове моя, можеш собі тільки уявити, як я почуваюся, усвідомивши, що його закинули сюди, в Іпр!

Це ще навіть не половина історії. Він прибув у квітні, незадовго до того, як розгорівся бій, і, мабуть, отримав-таки безпосередні повноваження транспортного офіцера, який має забезпечувати батальйон амуніцією. Але цей бій був не схожий на жоден інший, потреба в боєприпасах була надзвичайно висока, а небезпека значна. Хтось у його батальйоні розповів комусь у лікарні про його мужність, і цю історію передавали з вуст у вуста впродовж багатьох днів.

Як нам сказали, для ДМ стало очевидним, що боєприпаси потрібно буде перевозити вночі, щоб залишатися під покровом ночі, але бій не вщухав ані на мить і вантаж потрібно було провезти через усе місто на лінії вогню. Не було іншого шляху, який би дав змогу зробити це швидко. Постійна потреба в боєприпасах означала, що поїздку треба здійснювати не лише щоночі, а двічі за ніч. ДМ вирішив, що скористається навантаженими кіньми, а тоді прожене їх через усе місто на швидкості – у темряві, вулицями, під гарматним та артилерійським вогнем.

І це ще не все.

Щоночі, щоб розподілити ризик, ДМ наказав залучати до перевезення вантажу іншого солдата. Але він сам, батько п’ятьох дітей, імовірний спадкоємець баронства (бо ж старший брат уже загинув), уже й сам втративши легеню, йшов щоразу. Коли я думаю про це, починаю тремтіти. Щоночі, двічі за ніч, він зі своїми людьми скеровував коней через місто. Йому щастило, і він досі не втратив жодного солдата.

Але скільки ще триватиме бій? Ми не знаємо, і я боюся за нього щоночі, як і всі ми. Люди кажуть, що він добра людина.

Кажуть, майже всі вони добрі люди. Жоден з них не заслуговує жахливої долі, яка випала їм.

Мушу закінчувати. Мені лишилося кілька годин перепочинку, і я планую прогулятися в ліску неподалік. Я буду одна і насолоджуватимуся красою місця, думаючи про тебе. Пам’ятаєш наш пікнік у проліску три роки тому? Сподіваюся, ти бережеш себе, якщо це можливо. Я знаю, мої скорботні оповіді – ніщо, порівняно до твоїх, і ти найхоробріша людина з-поміж усіх, кого я колись знала.

Із найніжнішою любов’ю,

Фло