Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 3

Флоренс Шор прибула до вокзалу Вікторія о 14: 45 у найманому екіпажі. Від самого Гаммерсміту – це було марнотратством, та їй здавалося, що вона того заслуговувала. Таке прибуття пасувало до її нового хутряного манто, подарунку на день народження від самої себе, яке вона вперше одягла лише позавчора: хотіла вразити свою тітку, баронесу Фаріну, за чашкою китайського чаю та імбирними галетами; тітка перепросила, що не було торта.

Флоренс уже була тут якихось двадцять годин тому, коли поверталася від родичів у Тонбриджі, а тепер мандрувала майже в тому ж напрямку – до Сент-Леонардс-он-Сі, де над чайною крамницею мешкала її добра подруга Роза Піл. Хоча день народження та хутряне манто для будь-кого і стали б задосить вагомою причиною, щоб скористатися послугами екіпажу, а не двома автобусами, потрібними, щоб перетнути місто, Флоренс виправдовувала такий вибір транспорту ще й чималим багажем: сумка для офіційних паперів, велика валіза, валізка для косметики, парасолька та дамська сумочка.

Ба більше, щодо таких необачних розтрат: відколи її демобілізували, минуло лише два місяці, і до схожого марнотратства жінка вдавалася лише раз чи двічі, хоча й могла собі це дозволити завдяки грошам, які п’ять років тому успадкувала від сестри. І це не враховуючи власних заощаджень. Тож вирішено – Флоренс гукнула носильника. Якщо він без скарг потягне її валізи, вона залишить йому щедрі чайові.

– На дев’яту платформу, будь ласка, – сказала вона йому, – до вагонів третього класу. – Її поблажливість до себе мала межу.

Вільна від багажу, Флоренс припасувала вишуканого хутряного капелюшка та обтрусила довгу спідницю. Довоєнна мода краще приставала до її фігури, й хоча час від часу їй таки кортіло відмовитися від корсету, вона ніяк не могла до цього звикнути. Якось, гуляючи без нього, жінка почувалася так, немов дефілювала вулицею зовсім гола. Не зраджуючи своєму маленькому ритуалові, вона поплескала долонею сумочку, зручніше перехопила парасольку, щоб опиратися на неї при ходьбі, й цілеспрямовано закрокувала до каси. Їй ніколи було гаяти час.

На вокзалі була й пошта, і Флоренс задумалася, чи варто запискою повідомити портьє, що їде з кімнат, які винаймала, однак вирішила цього не робити. Зрештою, вона могла написати і з Сент-Леонардса. Жінка рушила до каси, із полегшенням побачила, що немає довгих черг, і стала до шостої стійки позаду доброзичливої на вигляд молодої жіночки. Флоренс замилувалася стрункою фігурою попереду; блискуче волосся зачесане та вкладене у великий капелюх, прикрашений темно-синім сатином. Мода на коротко підстрижене волосся ще не панувала в Лондоні так, як Флоренс бачила це в Парижі, хоча й підозрювала, що до цього лишилося недовго. Жіночка швидко купила квиток, а тоді коротко всміхнулася їй і пішла геть.

Флоренс глянула на касира за склом, бородатого чоловіка в кашкеті. На якусь мить замислилася, як це адміністрація залізниці дозволила носити бороди, а тоді нагадала собі, що війна могла спотворити його обличчя й чоловік прагнув це приховати. Таке траплялося досить часто, й вона знала це, як ніхто інший.

– Слухаю, мем, – сказав він їй. – Куди?

– Третій клас до площі Воїна, Сент-Леонардс, будь ласка. Зворотний за тиждень.

Флоренс бачила, як він мигцем глянув на її військову медаль, і в погляді ніби читалося: «Ти одна з наших». Але прозвучало лише:

– Дев’ята платформа. Ви саме встигаєте на п’ятнадцяту двадцять. Це швидкий потяг до Льюїса, де він розділяється – перші вагони до Брінґтона, останні до Гастінґса. Вам краще сісти назад.

– Так, я знаю, – сказала Флоренс. – Але дякую.

– З вас шість шилінгів.

Вона вже поклала сумочку на виступ попереду, швидко витягла потрібну суму. Спритна, навіть у рукавичках, Флоренс передала гроші, натомість отримавши маленькі жорсткі прямокутники. Жінка обережно поклала решту до сумочки, тримаючи потрібний квиток у руці, й клацнула застібкою.

Вийшовши до юрби, Флоренс глянула на вокзальний годинник: час ще був, проте вона знала, що носильник тремтітиме від холоду, чекаючи на платформі з її сумками, тож вирішила не йти до затишної кімнати в будівлі вокзалу, щоб випити чашечку чаю. Суворий січневий мороз давно покінчив із різдвяними веселощами, так само і з відчуттям новизни на початку нового десятиліття. Вони так довго чекали післявоєнного життя лише для того, щоб дізнатися, що ніщо вже не буде як раніше. Забагато змінилося, забагато завдано горя.

Принаймні поїздка буде недовга, а коли вона прибуде, на неї вже чекатиме Роза із гостинною вечерею – щедрі скибки хліба з товстим шаром масла, нарізана медова шинка та склянка елю, а можливо, навіть шматочок непроданого торта з чайної крамниці, розігрітого солідною порцією домашнього заварного крему. За тиждень чи два, проведені у Рози, Флоренс завжди доводилося аж на дюйм[2] послабляти корсет. Дивно, та згадка про таке пригощання – спогад, якому можна вірити після стількох візитів до подруги, – не збудив у Флоренс апетиту. Просто зараз вона хотіла лише гарячого солодкого чаю, та байдуже. Терпіла й гіршу нужду.

Вона крокувала до потяга. Платформа під номером дев’ять насправді була напівплатформою і простягалася вздовж дальнього правого боку вокзалу, тож щоб дістатися до неї, потрібно було перейти платформу номер вісім. Рухаючись велично, але впевнено, мов «Лузитанія»[3] на виході з Ліверпуля, вона краєм ока нібито впізнала постать. Флоренс здригнулася. Він знав, що вона буде на вокзалі? Чоловік був сухорлявий, худий та трохи потріпаний – дерев’яний рятувальний пліт порівняно до її океанського лайнера. Він стояв до неї боком, капелюх насунутий на очі, тож жінка не знала напевне, чи він її бачив. Флоренс заквапилася, серце калатало їй у грудях. Попереду вона помітила свого носильника, який терпляче чекав біля її багажу, і заспокоїла себе. Їй треба було лише сісти на потяг, і менше ніж через двадцять хвилин вона вже буде в дорозі.

Флоренс перехопила погляд носильника і тримала його, підходячи ближче, чим тільки стривожила хлопця. Коли вона дивилася на нього, то почувалася безпечніше, хай навіть то був лише юнак. Він почухав підборіддя та знервовано натягнув шапку. Помітивши його занепокоєння, Флоренс дещо майнуло в голові. Вона вже готова була відкинути цю думку, аж раптом помітила когось праворуч від хлопця – Мейбл.

Юнак гортанно пробелькотів:

– Мадам, вибачте, мадам, ця леді хотіла забрати ваш багаж, але я не був впевнений… – його голос обірвався.

Мейбл виступила вперед.

– Флоренс, люба. Він не брав моїх чайових.

Флоренс не відповіла, а натомість звернулася безпосередньо до носильника.

– Усе гаразд. Можеш йти. Дякую.

Наостанок вона дала йому шилінг, і хлопець пішов. На його обличчі було помітне полегшення. Флоренс розвернулася до Мейбл:

– Що ти тут робиш?

– Ну хіба ж можна не привітатися з давньою подругою? – всміхаючись, мовила Мейбл. – Я просто подумала, що допоможу тобі. Я ж знаю, яка ти вибаглива до місця. До того ж у тебе так багато багажу, що ти сама не впоралася б.

– Як бачиш, я мала носильника. І чудово впоралася б самотужки.

– Знаю. Проте й моя допомога не зашкодить. Та годі вже, постій тут. Я перевірю купе.

Доки вони стояли на платформі, прибув потяг. Оскільки Флоренс відпустила носильника, то лишилася зі своїми валізами, а Мейбл у цей час відчинила перші двері вагону третього класу, а потім інші. Уже скоро вона повернулася.

– Ти маєш зайти сюди. Тут більше нікого немає, тож зможеш сісти, де захочеш. У іншому сидить леді, обличчям уперед. Вона не пересідатиме.

Флоренс мовчала, риси її обличчя згладилися, і тепер його було так само важко прочитати, як і напис на стародавньому надгробку, де після століть дощу та вітру гравіювання заледве проглядало. Мейбл схопила велику валізу та сумку для документів із темно-червоної шкіри, з вицвілими кутиками, зношену за роки, упродовж яких супроводжувала свою власницю Францією. Флоренс уже тримала в руках валізку з косметикою, маленьку й темно-синю, ключ від неї у гаманці. Це був подарунок від тітки, куплений в Asprey на Бонд-стрит, коли ще правила королева Вікторія.

У купе, яке обрала Мейбл, не було ні душі, а сліди перебування пасажирів під час попередньої поїздки вже начисто прибрали. Навпроти одна одної стояли дві оббиті лавки, а на протилежному боці були лише одні двері. Щойно потяг відправиться, більше ніхто не зможе зайти. Мейбл поклала валізу під перше сидіння справа, за рухом поїзда. Сумку для документів поставила поруч із тим місцем, де мала сісти Флоренс. Жінка зняла капелюха й поклала його на коробку поруч себе.

– Маєш що почитати? – запитала Мейбл, потягнувшись уперед, щоб зазирнути до сумочки Флоренс, та стримала її різким жестом. – Краще тобі сісти. Часу обмаль.

Флоренс і досі не зронила ні слова, однак сіла туди, куди вказала Мейбл. Місце було у віддаленому кутку, тому з платформи її майже не було видно. Ще не сутеніло, проте світло було якесь притлумлене, а небо таке ж брудно-мармурове, як і підлога вокзалу. На щастя, парові труби вже невдовзі зігріють її. У купе були гасові лампи, проте їх не запалюватимуть аж до Льюїса. Читати при такому світлі не те що неможливо, проте не дуже зручно для жінки її віку – від позавчора п’ятдесятип’ятирічної. Після закінчення війни вона вирішила вийти на пенсію, і тепер, як їй здавалося, лишалося тільки чекати старості.

Мейбл випросталася, так, немовби хотіла щось сказати, коли раптом якийсь рух позаду змусив її підстрибнути. Двері розчинилися, й усередину зайшов молодик десь двадцяти восьми чи тридцяти років. Він був убраний у світло-коричневий твідовий костюм та капелюх. Флоренс не бачила пальта, яке не завадило б цієї пори року, якщо їдеш до узбережжя в січні, та, можливо, він тримав його перекинутим через лікоть, а вона просто не помітила. У нього не було багажу, тростини чи хоча би парасольки. Чоловік сів зліва, біля вікна – діагонально від Флоренс, проти руху поїзда.

Вони почули свист вокзального чергового – п’ятихвилинне попередження.

Мейбл рушила до дверей, і чоловік підвівся.

– Дозвольте мені, – сказав він.

– Ні, дякую, – відказала Мейбл. – Я й сама впораюся.

Вона потягнула за шкіряний ремінець, опускаючи вікно, перехилилася назовні, щоб повернути ручку, та штовхнула двері. Флоренс залишалася сидіти, не звертаючи уваги на попутника. На колінах вона тримала газету, а на носі примостилися окуляри для читання. Мейбл вийшла з купе, зачинила двері й стояла на платформі, зазираючи всередину. Так тривало аж до останнього свистка чергового. Потяг рушив, спочатку повільно, а потім поступово збільшуючи темп, і до першого тунелю вже докотився повним ходом. То востаннє хтось бачив Флоренс Найтінґейл Шор живою.