Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 8

У таксі Стівен тримав Луїзу за зап’яcток, завівши руку їй за спину, хоча й не так міцно, як раніше. Коли авто сповільнялося на перехрестях, вона міркувала, чи не спробувати вистрибнути, однак її лякала загальна какофонія на вулицях. Трамваї сновигали туди-сюди металевими рейками, із дротів над головою летіли іскри, автобуси злегка нахилялися, долаючи повороти, плакат «Пірс Соуп» просто під двома чи трьома байдужими пасажирами на відкритому другому поверсі. Хлопчаки, які мали би бути у школі, проходжувалися тротуаром, тримаючи рекламні щити, й вигукували новини: «ЛЛОЙД ДЖОРДЖ ЗНОВУ ПІДВИЩУЄ ПОДАТКИ» та «НА ПОРОЗІ ЦЕРКВИ ПОКИНУЛИ НЕМОВЛЯ». Довоєнний релікт – кінь, впряжений у воза, – стояв, немов статуя, на узбіччі, а єдиним доказом того, що це жива істота, слугувала свіжа купа гною. Раптом біля таксі вигулькнули молодий юнак та старі діви середнього віку на велосипедах. Вони зрідка зиркали у вікно на похмурого чоловіка, який дивився лише перед собою, насунувши капелюха на чоло, та на неусміхнену жінку поруч із ним.

Луїзине серце шалено тріпотіло в грудях. Шкарпетик лежав на підлозі авто і здавався розслабленим, однак вуха пришкулив.

Луїза надто добре знала свого дядька, щоб не перейматися тим, куди він її везе. Луїзин батько був наймолодший із шести дітей, а Стівен був вилупок, який пішов з дому, щойно трапилася така нагода, і відтоді з’являвся лише на похоронах. «І це не вияв поваги, – говорив її батько. – Він про одне думає: що йому може перепасти щось за заповітом, а як ні – це принаймні привід вициганити в тітки кілька монет».

Упродовж її дитинства Стівен приходив кілька разів, завжди подовгу засиджуючись, а її батькам не ставало мужності просити його піти. Окрім того, вони уривали для роботи всі можливі години, і коли Стівен запропонував провести Луїзу вранці до школи, сприйняли це за послугу. Вони так і не дізналися, що натомість він відвів її на вокзал, вчити «школі життя», як він це назвав: нишпорити по кишенях багатіїв, або ж хоча б тих, хто мав пристойне пальто. Безсумнівно, вона засвоїла ці уроки, але так і не розповіла про них Ма. Стівен гарантував її мовчання запасом льодяників та маслянистим відчуттям провини. Її батькам і так вдосталь проблем, чи не так? З гіркотою вона згадувала, що часто раділа його увазі, яку так рідко отримувала вдома. Луїзі не подобалося робити речі, що здобували для неї його усмішку, та вона все одно їх робила. Іноді Стівен давав їй шилінг: «Поділ прибутку», – говорив він, самовдоволено посміхаючись, і вона почала збирати монети в банці, яку ховала під ліжком. Їй здавалося, що колись їй стане задосить грошей, щоб піти з дому.

Тож коли Стівен прийшов на похорон її батька та невелике поминання опісля в пабі «Кросс Кіз», ніхто й оком не змигнув. Цього разу з ним був Шкарпетик, молодий, та вже добряче натренований пес, і Стівен завоював прихильність Луїзи, сказавши, що точнісінько такого ж собаку він мав ще хлопчаком. Дівчина вже знала цю історію, адже її частенько переповідали – зазвичай після того, як Стівен переборщував із випивкою і йому ставало зле. Дитиною він знайшов на вулиці щеня й забрав його додому, і хоча вся родина тягнулася до песика, він ходив хвостиком лише за Стівеном, щоночі мостився спати біля нього, зігріваючи, адже той спав на підлозі в спальні, спільної для шістьох дітей. Коли ж батько викинув собаку на вулицю за те, що він поцупив коштовні рештки тушковини, це розбило Стівенові серце. Шкарпетик був точнісінько як той пес, так сказав Стівен, і вони обоє всміхалися дворняжці, який виляв хвостом на підлозі в пабі.

Після похорону Вінні була надто приголомшена, і коли Стівен запропонував провести її до квартири, Луїза забула про обачність та була вдячна за ще одну пару рук. Було вже пізно, та й елю випито чимало, тож було би неввічливо відмовити йому в ночівлі, а сама Луїза, за словами Вінні, могла легко поспати з нею.

Як і завжди, упродовж наступних кількох днів так і не знайшлося слушної миті та правильних слів, щоб попросити Стівена піти. Вінні та Луїза уникали цієї теми в розмовах одна з одною так, наче це обговорення могло ствердити недоречну реальність його присутності в їхній квартирі. Стівен ніколи не давав їм грошей, але іноді приносив те, що купив, чи, може, виграв у когось у пабі, шматок телятини чи баранини, тож вони не могли поскаржитися, що він не робить свого внеску до скромних вечерь, які готувала Вінні. Перед тим як скуштувати самому, він завжди давав шматок Шкарпетику. Стівен ніколи не згадував, де він був чи що робив до похорону, а від його останньої появи минуло на той час вже два чи три роки, і вони знали, що краще не питати.

Із плином тижнів Луїза з матір’ю навчилися миритися з його присутністю й звикли, як людина звикає до болю в коліні: спочатку дошкуляє щоразу, як ворухнешся, а тоді взагалі починаєш про нього забувати. Окрім того, що він зайняв кімнату Луїзи та приходив напідпитку більшість вечорів, сумарна участь його особистості в їхньому домашньому житті переважно складала похмуре рохкання та глибший слід у кріслі, де раніше сидів Артур, а тепер під час найгірших післяобідніх нападів похмілля спав Стівен, Шкарпетик біля його ніг.

У таксі Луїза думала про свою матір. Вона хвилюватиметься, що ж трапилося. Водночас вона знала, що Вінні не надто тут зарадить. Вона має випрати білизну й більше перейматиметься загубленим кошиком. Можливо, вона повернеться до місіс Шовелтон і побачить, що кошик лишився там. Або ймовірніше, вона поверне прання, яке матиме, смиренно змириться з втратою роботи, вибачиться за їхню легковажність, коли задкуватиме від дверей, попри те що за багато років прання не губилося навіть носовичка. Луїза любила свою матір, але інколи вона нагадувала їй одну з наволочок, які та так старанно прала та прасувала: чиста, біла, пахла люксовою пудрою й існувала лише для того, щоб створювати комфорт для інших.

Як свідчили факти, ніхто не знав, що Луїза на таксі прямувала до вокзалу Вікторія. Поїзди з Вікторії рухалися на південь, вона це точно знала. Їй скрутило шлунок, хоча й зовсім порожній. Вона скосила погляд на Стівена, однак його обличчя залишалося непорушним.

– Що ми робимо? – запитала вона з більшою впевненістю, ніж в неї була.

– Не пхай свого носа, – сказав Стівен. – Скоро дізнаєшся.

– То хоча б відпусти руку, болить.

– Щоб ти вистрибнула?

Ніби підтверджуючи свої слова, він знову смикнув її за зап’ясток, і плече спалахнуло болем.

– Та ми все одно вже приїхали, – сказав він, і щойно таксі здригнулося й зупинилося біля входу до вокзалу, відчинив однією рукою дверцята, другою досі тримаючи Луїзу.

Стівен виволік її назовні, і дівчина стояла біля нього, доки він порпався в кишенях, щоб заплатити за таксі. Він нахилився до вікна, передаючи гроші, й потягнув Луїзу геть, щойно авто від’їхало.

– Зараз ти заборгувала мені три та шість, – сказав він своїй племінниці. Це справжнє мистецтво, як цей чоловік міг переконати себе в тому, що всі його витрати були насправді не на його користь і всі йому були винні, ніби сам він святий і лише робить послуги іншим. Якось Луїзі показували негатив фотографії, і її вразило бездоганне співвідношення світла та тіні на зображенні під склом. Стівен був точнісінько таким.

Думка про те, як абсурдно влаштований її дядько, відігнала страх. Немає логіки в нелогічній людині. Вона не могла виплутатися з цього розмовами й не мала фізичної сили, щоб вирватися з його хватки. Краще їй поки що йти поруч із ним та пильнувати першої ж нагоди перехитрити. Він був не дуже розумний, тож це не забере багато часу.

– Дядьку, – сказала вона, і той, не збавляючи темпу, повернувся, щоб глянути на неї. – Можеш хоча би взяти мене за другу руку? Ця починає боліти.

Стівен завмер, намагаючись збагнути, чи це раптом не один із її трюків. Він щось пробурмотів на знак згоди і перехопив другу руку Луїзи, ні на мить не відпускаючи її. Тепер він йшов праворуч від неї. Луїза потрясла вільною рукою, відчуваючи, як до пальців повертається чутливість, коли кров знову рухалася вільно. Оскільки він тепер йшов із другого боку, дівчина помітила аркуш паперу, що стирчав із кишені його пальта. Вона не надто багато могла розгледіти, лише кутик – кремового кольору, із цупкого паперу, як їй здалося. Конверт. Стівен був не з тих людей, які отримують листи, точно не такої якості. Луїза відвернулася до того, як він зміг зрозуміти, що вона його помітила. Дівчина знала, абсолютно точно знала, що то був за лист, і мусила дістати його.

Навколо них метушилися звичайні заклопотані подорожні головної залізничної артерії. Пасажири першого та третього класів заходили та виходили з головних дверей, наче бджоли навколо вулика: простодухи з села, які, шукаючи роботи, приїжджали до міста, де тротуари були встелені золотом, чи принаймні так їм здавалося, чоловіки в високих капелюхах, які прямували у відрядження, щоб перевірити фабрики на півночі; чоловіки в котелках, пильнуючи свої шкіряні портфелі, погойдувалися на худорлявих ногах.

Будь-якого іншого разу вона насолоджувалася б видовищем: прилавки з квітами, газетні стійки, носильники, які котили купи багажу. Як же сильно вона прагнула бути однією з цих людей! Купити квиток та впевнено сісти на потяг, який провезе її через всю країну, прямувати полями та долинами, щоб прибути туди, де її ніхто не знав, де все було можливо.

Натомість, купуючи два квитки, її різко смикав дядько.

– В один бік, третій клас, до Гастінґса.

Вона розчула, як касир говорив щось про коротку платформу в Льюїсі, першу зупинку, де потяг розділять.

– Гастінґс? – промовила Луїза, щойно вони відійшли. Ліам Магоні дзвоником залунало їй у голові.

– Маю друзів, там ми на якийсь час і зупинимося. А тепер заткнися.

Луїза замовкла, їй потрібно було зосередитися на листі, який вона мала дістати з кишені Стівена. Якщо це лист із пропозицією прийти на співбесіду на посаду помічниці няні, то це її порятунок. Вона мусила забрати його.

Луїза не вимовила ані слова, доки він вів її до дев’ятої платформи, де вже чекав потяг. Стівен обрав купе, в якому сиділа лише ще одна пасажирка – літня жіночка, яка стиха схлипувала в свій носовичок і, схоже, заледве помітила їх. Зі свистом, шипінням та поштовхом потяг рушив, і лише тоді Стівен ослабив хватку, з якою тримав племінницю. Вони сиділи поруч одне одного. Луїза, напружена, з прямою спиною, казала собі не дивитися на Стівенову кишеню. Її дядько насунув на очі капелюха, склав руки й дивився у вікно.

Щойно потяг набрав швидкість, Луїза визирнула на обриси Лондона, що зникали на обрії, сірі сітчасті фіранки на вікнах та потемнілу цеглу будинків південніше від ріки. Уже скоро вони дісталися просторих полів Кента, пожнивної, брунатної землі, охайно відділеної від тьмяного неба рівними лініями живоплотів. Фермерські будинки виднілися водночас і близько, й далеко від залізничних рейок, інколи відкриваючи поглядам пасажирів двері хлівів, а біля них запечатані молочні бідони, які чекали, доки їх повантажать на воза; іноді виднів лише задушливий дим із труби. Виїхавши з першого тунелю, Луїза мимохіть замилувалася стадом коричневих та білих корів, які вкупі лежали в кутку поля, перед ними стояв один-єдиний бик – ніби прем’єр-міністр та його лінивий парламент. Було ще два тунелі, у кожному з яких потяг занурювався в темряву, і тоді звук коліс робився приголомшливо гучним для Луїзиних вух.

«Зараз, – подумала Луїза. – Забери листа зараз».

Вона повільно підняла ліву руку й кінчиками пальців ледь торкнулася товстої вовни Стівенового пальта. Піднялася вище до краю його кишені, притиснула ліктя до грудей; серце так сильно билося в грудях, що їй стало зле. Та щойно вона зімкнула подушечки вказівного та великого пальців, щоб потягти за кутик, у купе знову стало світло, й вона опустила руку.

Стівен відчув цей рух й різко глянув на неї, та її обличчя залишалося спокійним і вона незмінно дивилася вперед. Луїза побачила, як він, обмацавши кишені, немов шукаючи чогось, крадькома перевірив листа, а потім витягнув мішечок із тютюном і почав крутити цигарку. Уже скоро купе заповнили сірі хмарки диму. Літня дама злегка кашлянула, проте не перервала ритму свого схлипування. Коли Стівен вже майже докурив, а червоне сяйво загрожувало обпалити кінчик його великого пальця, Луїза зрозуміла, що потяг починає сповільнюватися. Зі сповільненням коліс її серце билося дедалі швидше, калатаючи в грудях так, що вона майже відчувала його пульсування в горлі. Потяг зупинився, й Луїза несподівано підвелася.

– Дядьку, а й справді, – сказала вона, широко всміхаючись, – ви поводитеся дуже грубо. Ця бідолашна леді заледве дихати може.

Літня пані глянула на Луїзу. Стівен почав піднімати руку, але Луїза прикинулася, що не помітила цього, й відчинила вікно, всміхаючись своїй попутниці так, наче це була взаємна симпатія. Вона відчувала удари дверей, що відчинялися та зачинялися по всьому потягу, коли численні пасажири виходили та заходили, а потім черговий оголосив назву станції – Льюїс. Луїза опустила вікно якомога нижче, повертаючи вбік, і просунула праву руку назовні, щоб схопити ручку.

– Сядь! – вигукнув Стівен. Він підвівся, як вона й передбачала, і підійшов до неї, кинувши недопалок на підлогу. Шкарпетик скочив на ноги. Луїза почула свист чергового, довгий та гучний. Потяг подав гудок відправлення, і вона відчула ривок, коли колеса знову почали повільно рухатися.

Часу на роздуми не було. Луїза рвонула листа з дядькової кишені, щойно він підійшов ближче, зовсім як він же і вчив, а тоді натиснула, відчиняючи двері, й вистрибнула на рейки, перекотившись; потяг набирав швидкості, гойдалися розчинені двері, а дядько так і лишився стояти в отворі, його обличчя спотворене гримасою люті, рот безцільно відкривався й закривався, і з нього виривалися клуби пари.