Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 10

Я не сприйняла її слів буквально. Я була певна, що вона сама перша заговорить з ним про це і вже наступного дня батько скаже мені тоном, який я найбільше любила: «Що ж, як накажете, принцесо. Якщо принцеса вирішила, що нам треба зустрітися з тіткою Вітторією, її бідолашний батько, хоч і з петлею на шиї, відвезе її до неї». Тоді подзвонить до сестри, щоб домовитись про зустріч, а може, попросить матір зробити це, бо ж він ніколи сам не займався справами, які його дратували, засмучували або наводили нудьгу. А тоді відвезе мене автомобілем до її будинку.

Але цього не сталося. Минали години, дні, батько показувався рідко, весь час був заклопотаний, розриваючись між ліцеєм, репетиторством і важливою монографією, яку він писав разом з Маріано. Він виходив з дому вранці й повертався ввечері, у ті дні весь час дощило, я боялася, що він застудиться, у нього підвищиться температура, і йому доведеться лежати в ліжку хтозна-скільки часу. «Невже, – думала я, – такий тендітний, такий делікатний чоловік ціле життя мусив боротися зі злобою тітки Вітторії?» Ще неймовірнішим мені здавалося те, що він вступив у сутичку і прогнав одруженого лиходія з трьома дітьми, який хотів зруйнувати життя його сестри. Я спитала в Анджели:

– Якби Іда закохалася в одруженого лиходія з трьома дітьми, ти, як старша сестра, що б зробила?

Не вагаючись, Анджела відповіла:

– Сказала б татові.

Та Іді відповідь ця не сподобалась, і вона сказала сестрі:

– Ти викажчиця, а тато каже, що виказувати – це найгірше, що може бути.

Приголомшена Анджела відповіла:

– Я не викажчиця, я б зробила це задля твого добра.

Я обережно втрутилась, звертаючись до Іди:

– То якщо Анджела закохається в одруженого лиходія з трьома дітьми, ти не скажеш про це батькові?

Іда, завзята читачка любовних романів, замислилась і сказала:

– Скажу, лише якщо лиходій цей бридкий і злобний.

Ну ось, подумала я, бридкість і злоба важать найбільше. Одного пополудня, коли батько пішов на якесь зібрання, я знов стала обережно наступати на матір:

– Ти казала, що ми підемо до тітки Вітторії.

– Я сказала, що про це ти маєш поговорити з батьком.

– Я думала, що поговориш ти.

– Зараз він дуже заклопотаний.

– То ходімо туди удвох.

– Краще нехай він цим займеться. Зрештою, уже майже кінець навчального року, тобі треба вчитися.

– Ви не хочете мене до неї завезти. Ви вже вирішили, що цього не зробите.

Тоді мати заговорила тоном, яким розмовляла ще кілька років тому, пропонуючи мені пограти в якусь гру самій і дати їй трохи спокою.

– Зробімо так: ти знаєш, де вулиця Міралья?

– Ні.

– А вулиця Стадера?

– Ні.

– А церква Санта-Марія-дель-П’янто?

– Ні.

– А квартал Подджореале?

– Ні.

– А площа Націонале?

– Ні.

– А район Ареначча?

– Ні.

– А той район, який зветься Промисловою зоною?

– Ні, мамо, не знаю.

– Ну то мусиш дізнатися, це ж твоє місто. Зараз дам тобі довідник вулиць, і коли зробиш домашнє завдання, почнеш його вивчати. Якщо тобі так припекло, можеш якось і сама піти до тітки Вітторії.

Ця остання фраза збила мене з пантелику, а може, й образила. Батьки ніколи нікуди мене саму не посилали, навіть по хліб за двісті метрів від дому. А коли я мала зустрітися з Анджелою та Ідою, батько, а частіше мати, відвозили мене до дому Маріано та Костанци машиною, а потім заїжджали по мене. А тепер вони раптом готові були відпустити мене в якісь невідомі місця, куди вони й самі ходили неохоче? Ні-ні, їм просто набридло моє скигління, вони вважали неважливим те, що для мене було першочерговим – одне слово, вони не сприймали мене серйозно. У той момент щось немов зламалось у мені – може, саме ту мить варто вважати кінцем мого дитинства. Пам’ятаю, що почувалася так, немов я коробка з гранулами, які непомітно випадають з мене крізь малюсіньку щілинку. Сумнівів не було: мати порадилася з батьком і, у згоді з ним, готувалася відлучити мене від них і їх від мене, пояснюючи, що я сама повинна розбиратися зі своєю нерозважністю і примхами. Якщо прислухатися до її млявого, хоч і лагідного тону, насправді вона сказала: «Ти стала занудою, ускладнюєш мені життя, не хочеш учитися, вчителі нарікають, а ти вчепилася в ту тітку Вітторію. Ну що тобі до неї, Джованно, як тобі пояснити, що батько сказав це з любов’ю, то ж годі, йди грайся з довідником вулиць і не докучай мені більше».

Чи було це справді так, чи ні, але то був мій перший досвід втрати. Я відчула надзвичайно болісну порожнечу, яка переважно розверзається, коли в нас раптом забирають те, що здається невіддільним від нас. Я мовчала. Тоді вона додала: «Зачини, будь ласка, двері», – і я вийшла з кімнати.

Я постояла трохи перед зачиненими дверми, приголомшена, сподіваючись, що вона справді дасть мені довідник вулиць. Цього не сталося, і я майже навшпиньках пішла до себе в кімнату вчитися. Але, звісно, книжку я не відкрила, у голові в мене почали вигулькувати наміри, які ще хвилину тому були немислимі. Не варто чекати, доки мати дасть мені довідник вулиць, я сама візьму його, вивчу і піду до тітки Вітторії пішки. Ходитиму вулицями цілими днями, цілими місяцями. Як мене спокушала ця думка! Сонце, спека, дощ, вітер, холод, і я ходжу собі та й ходжу посеред тисяч небезпек, аж поки не натраплю на своє власне майбутнє жінки бридкої й підступної. Так і зроблю. Більшість тих незнайомих назв, що їх перелічила мати, я запам’ятала, можу відразу пошукати хоча б одну з них. Особливо застрягла мені в голові назва Санта-Марія-дель-П’янто – Богоматір Плачу. То, мабуть, було дуже сумне місце, а значить, тітка моя мешкала в районі, де панував біль і де всі мусили страждати. То була вулиця мук, там були сходи, колючі кущі, які дряпали ноги, приблудні собаки, брудні від болота, з величезними слинявими пащами. Я вирішила, що насамперед пошукаю це місце, і пішла в коридор, де стояв телефон. Спробувала витягти брошурку, затиснуту між товстими телефонними довідниками. Але тим часом поверх довідників я побачила записник з номерами телефонів, за якими дзвонили мої батьки. Як це раніше не спало мені на думку? У цьому записнику напевно був номер тітки Вітторії, а якщо він справді там, навіщо чекати, допоки до неї зателефонують батьки? Я могла зателефонувати й сама. Я взяла записник, погортала до літери В, але жодної Вітторії не знайшла. Тоді подумала: у неї моє прізвище, прізвище мого батька – Трада, тому відразу пошукала літеру «Т» і знайшла: Трада Вітторія. Літери дещо поблякли, але то був батьків почерк, запис фігурував серед багатьох інших, немов то був хтось чужий.

Серце мені загупало, я шалено зраділа – здавалось, ніби переді мною відкрився таємний прохід, який безперешкодно приведе мене до неї. Я подумала: «Треба зателефонувати. Відразу ж». Скажу їй: «Я твоя небога Джованна, мені треба з тобою зустрітися». Може, вона сама прийде по мене. Домовимось про день і час та й зустрінемось тут, під нашим будинком, або ж на площі Ванвітеллі. Я перевірила, чи зачинені двері до материної кімнати, повернулась до телефона й підняла слухавку. Але саме тієї хвилини, коли я скінчила набирати номер і залунали довгі гудки, я злякалася. Якщо добре подумати, після фотографій то був перший конкретний крок, який я зробила. Який я роблю. Я мушу розповісти про це якщо не матері, то батькові, хтось із них мусить дати мені дозвіл. Обережно, обережно, обережно. Але я занадто довго вагалася, і густий голос, як у тих курців, які приходили до нас додому на довгі зібрання, промовив: «Алло». Вона сказала це так рішуче, таким грубіянським тоном, з такою агресивною неаполітанською вимовою, що одного слова вистачило, щоб нагнати на мене страху, і я поклала слухавку. Якраз учасно. Я почула, як у замку обертається ключ – батько прийшов додому.