Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 18

Невдовзі зустрічі з Вітторією стали для мене звичними. Батьки, як не дивно, не докоряли мені цим, ні разом, ні кожен окремо. Але, мабуть, якщо добре подумати, це цілком узгоджувалося з їхніми життєвими рішеннями та тим, як вони мене виховували. Вони не сказали: «Треба було попередити нас, що ти домовилася з тіткою Вітторією». Вони не сказали: «Ти замислила прогуляти школу і приховала це від нас, це дуже погано, ти повелася вельми нерозумно». Вони не сказали: «У місті чимало небезпек, не можна отак просто пускатися в мандри, у твоєму віці з тобою може статися будь-що». А найголовніше, що вони не сказали: «Забудь її, цю жінку, ти ж знаєш, що вона нас ненавидить, ти більше її не побачиш». Натомість вони вчинили навпаки, особливо мати. Вони поцікавилися, чи того ранку мені було цікаво. Спитали, яке враження справив на мене цвинтар. Весело усміхалися, коли я почала розповідати, як кепсько вела машину Вітторія. Навіть коли батько спитав мене (щоправда, досить неуважно), про що ми говорили, і я згадала – але майже несамохіть – про сварку щодо успадкованого помешкання і про Енцо, він не розхвилювався, а коротко відповів: «Авжеж, ми сварилися, я не погоджувався з її рішеннями, було зрозуміло, що той Енцо хотів заволодіти квартирою наших батьків, бо під уніформою він був лиходій, навіть погрожував мені пістолетом, а потім, щоб не допустити згуби моєї сестри, мені довелося розповісти все його дружині». Щодо матері, то вона лиш додала, що її зовиця, попри кепську вдачу, була жінкою простодушною, на неї не варто сердитися, а краще поспівчувати, бо своєю легковірністю вона занапастила собі життя. «У будь-якому разі, – сказала вона мені потім віч-на-віч, – ми з батьком довіряємо тобі і твоєму здоровому глуздові, тож не розчаруй нас». А оскільки я перед тим сказала їй, що хочу познайомитись і з іншими тітками та дядьком, про яких згадувала Вітторія, а може, і зі своїми двоюрідними братами й сестрами, які, мабуть, були мого віку, мати посадила мене собі на коліна, сказала, що її тішить моя допитливість, і врешті зауважила: «Якщо знов захочеш побачитися з Вітторією, ми не проти, головне, щоб ти нам це сказала».

Тоді ми обговорили можливі зустрічі з іншими, і я відразу прибрала розсудливого тону. Сказала, що мушу вчитися, що прогулювати школу було помилкою, що якщо захочу побачитись з тіткою, то піду до неї в неділю. Певна річ, я й словом не згадала, як Вітторія розповідала мені про своє кохання до Енцо. Я відчувала, що якщо перекажу їм бодай кілька слів, вони розсердяться.

Тоді настав трохи спокійніший період. У кінці року мої справи у школі покращилися, я закінчила навчальний рік із середньою оцінкою сім, почалися канікули. У липні, за давньою звичкою, ми два тижні відпочивали на морі, в Калабрії, разом з Маріано, Костанцою, Анджелою та Ідою. Так само в їхньому товаристві ми провели перші десять днів серпня в Абруццо, у містечку Віллетта-Барреа. Час летів, розпочався новий навчальний рік, я пішла в четвертий гімназійний клас, але не в той ліцей, де викладав батько, і не в той, де викладала мати, а в ліцей у районі Вомеро. Тим часом стосунки з Вітторією не тільки не ослабли, а й зміцнилися. Я почала їй телефонувати ще до літніх канікул, відчуваючи потребу чути її шорсткий тон, мене тішило, що вона ставиться до мене так, ніби я її віку. Під час відпочинку на морі і в горах я весь час згадувала її, коли Анджела з Ідою вихвалялися своїми багатими дідусем і бабусею та іншими заможними родичами. У вересні, за дозволом батьків, я кілька разів ходила до неї. А оскільки в нас удома особливих проблем не виникало, упродовж осені наші зустрічі стали звичними.

Спершу я гадала, що завдяки мені брат і сестра зблизяться, і переконала себе, що я повинна привести їх до примирення. Але примирення не сталося. Натомість утвердився певний крижано-холодний ритуал. Мати відвозила мене під будинок зовиці, але брала зі собою книжку або свою верстку і чекала на мене в машині; або ж Вітторія приходила по мене на вулицю Сан-Джакомо-дей-Капрі, але не стукала зненацька у наші двері, як це вона зробила першого разу, а чекала, доки я вийду до неї на вулицю. Тітка ніколи не говорила мені: «Спитай матір, чи не хоче вона зайти, я почастую її кавою». Батько остерігався казати: «Запроси її піднятися, хай зайде на хвилинку, побалакаємо, і тоді ви підете». Їхня взаємна ненависть залишилась незмінною, і невдовзі я сама відмовилась від будь-яких спроб посередництва. Натомість я почала усвідомлювати, що їхня ненависть ішла мені на користь: якби батько помирився з сестрою, мої зустрічі з Вітторією більше не були б ексклюзивними, я б перейшла у нижчий ранг небоги і втратила б роль подруги, повірниці й спільниці. Іноді мені здавалося, що якби вони перестали ненавидіти одне одного, я б сама вигадала щось, щоб цю ненависть оживити.