Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 11

Я відійшла на кілька кроків від телефона, коли батько саме зайшов у помешкання, залишивши перед цим парасолю стікати на сходовому майданчику і дбайливо витерши об килимок підошви черевиків. Він привітався зі мною, клянучи негоду, був збентежений, без звичної веселості. Лише звільнившись від дощовика, приділив мені увагу.

– Що робиш?

– Нічого.

– А мама?

– Працює.

– Уроки вивчила?

– Так.

– Є щось таке, чого ти не зрозуміла і хочеш, щоб я тобі пояснив?

Коли він зупинився біля телефона, щоб звичним жестом увімкнути автовідповідач, я усвідомила, що залишила записник розгорнутим на літері «Т». Він це побачив, провів по записнику пальцем і закрив його, так і не прослухавши повідомлень. Я сподівалася, що зараз він кине якусь жартівливу фразу – якби він так зробив, я б заспокоїлася. Але він кінчиками пальців погладив мене по голові й пішов до матері. Він щільно зачинив за собою двері, чого ніколи не робив.

Я почекала, почула, як вони тихо перемовляються, до мене долинав лиш гомін, на тлі якого чутно було тільки деякі склади: ти, ні, так. Я повернулась у свою кімнату, але двері залишила відчиненими, я сподівалася, що вони не сваритимуться. Минуло щонайменше десять хвилин, і я врешті почула батькові кроки в коридорі, але не до моєї кімнати. Він пішов у свою кімнату, де стояв інший телефонний апарат. Я почула, як він тихим голосом розмовляє телефоном, до мене долинули нерозбірливі слова і довгі паузи. Я подумала – сподіваючись, що це так – що в нього якісь великі проблеми з Маріано, що йому треба обговорити з ним усі ті важливі для нього речі, що знов пролунають слова, які я завжди підслуховувала, типу «політика», «цінності», «марксизм», «криза», «держава». Коли він скінчив говорити, я знов почула його кроки в коридорі, і цього разу він зайшов у мою кімнату. Зазвичай перед тим, як увійти, він вдавався до безлічі іронічних церемоній: «Можна увійти, куди мені сісти, не заважатиму, даруй»; але тепер він сів на ліжко і вкрай холодним тоном навпростець сказав:

– Мати вже пояснила тобі, що я сказав це не всерйоз, я не хотів образити тебе, ти зовсім не схожа на мою сестру.

Я відразу ж розплакалась і пробелькотіла: «Річ не в тім, тату, я знаю, я вірю тобі, але…» Не схоже, щоб сльози його зворушили, він перебив мене і сказав:

– Не треба виправдовуватися. Це моя провина, не твоя, мені й треба її виправити. Я саме розмовляв з твоєю тіткою, у неділю я відвезу тебе до неї. Гаразд?

Крізь схлипування я промовила:

– Якщо не хочеш, не їдьмо.

– Звісно, що не хочу, але хочеш ти, тому ми поїдемо. Підвезу тебе під її дім, і ти побудеш у неї так довго, як тобі треба, а я чекатиму в машині.

Я намагалася заспокоїтись, ковтала сльози.

– Ти певен?

– Так.

Якусь мить ми сиділи мовчки, тоді він силувано усміхнувся мені й пальцями витер мої сльози. Але зробити це природно йому не вдалося, він відразу перемкнувся на свої звичні довгі теревені, заговорив схвильовано, чергуючи високі і низькі тони. «Одначе, – сказав він, – запам’ятай ось що, Джованно. Твоїй тітці до вподоби робити мені боляче. Я всіма способами намагався якось переконати її, допомагав їй, підтримував, давав гроші, скільки міг. Та все даремно, кожне моє слово вона сприймала як сваволю, всяку допомогу вважала кривдою. Вона зарозуміла, невдячна й жорстока. Тому попереджаю тебе: вона намагатиметься позбавити мене твоєї любові, використає тебе, щоб зранити мене. Вона вже використала для цього наших батьків, братів і сестер, наших тіток і дядьків, наших кузенів. З її провини ніхто з моєї родини мене не любить. І побачиш, що вона спробує забрати у мене й тебе. Ця перспектива, – мовив він з таким напруженням на обличчі, якого я в нього майже ніколи не бачила, – для мене нестерпна». І попрохав мене – справді попрохав, склавши долоні й хитаючи ними вперед-назад – втихомирити свою тривогу, тривогу геть безпідставну, але не слухати її, заткнути собі, як Одіссей, вуха воском.

Я міцно-міцно обійняла його, як не обнімала вже два роки, відколи захотіла почуватися дорослою. Але зі здивуванням і прикрістю відчула на ньому запах, який видався мені чужим, запах, до якого я не звикла. Це вселило у мене почуття відчуженості, і воно породило страждання, яке геть недоречно змішалося із задоволенням. Я достеменно відчула, що якщо досі я сподівалася, що його опіка триватиме вічно, то тепер думка, що він може стати мені чужим, тішить мене. Мене охопило піднесення, немов перспектива зустрітися зі злом – якому вони з матір’ю своїм інтимним жаргоном давали ймення Вітторія – несподівано вселила в мене ентузіазм.