Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 19

Якось, без жодного попередження, тітка повела мене знайомитися з іншими сестрами і братом її та мого батька. Ми пішли до дядька Ніколи, який працював робітником на залізниці. Вітторія називала його старшим братом, немов мій батько, який був найстаршим, ніколи й не народжувався. Навідалися до тітки Анни та тітки Розетти, які були домогосподарками. Чоловік першої працював у типографії, де друкували газету «Маттіно», а другої – на пошті. То було щось на кшталт дослідження кровної спорідненості, і саме так називала наші мандри сама Вітторія, вживаючи говірку: «Ходімо запізнатися з твоєю кров’ю». Ми пересувалися Неаполем у зеленому «Фіаті чінквеченто» – спершу поїхали у Кавоне, де була домівка тітки Анни, тоді на Флегрейські поля, де жив дядько Нікола, а відтак – у Поццуолі, де мешкала тітка Розетта.

Я усвідомила, що ледве пам’ятаю всю цю рідню, а може, навіть ніколи й не знала їхніх імен. Я спробувала це приховати, але Вітторія про це здогадалася і тут-таки знову взялася лихословити про мого батька, який позбавив мене прихильності цих людей, які хай ніде не вчилися і не мають добре підвішеного язика, зате мають велике серце. Серце було для неї дуже важливе, а судячи з її жестів, розташоване воно було десь між її великих грудей, у які вона раз у раз вдаряла своєю широкою долонею з вузлуватими пальцями. Під час цих зустрічей вона знай говорила мені: «Подивись добре, які ми, а які твій батько і твоя мати, а потім скажеш мені». Вона дуже на цьому наполягала. Казала, що в мене на очах шори, мов у коней, що я дивлюся, але не бачу того, що може мене стривожити. «Дивись, дивись, дивись», – торочила мені вона.

Я й справді уважно за всім спостерігала. Ці люди і їхні діти, мої ровесники або не набагато старші від мене, були для мене чимсь новим і приємним. Вітторія падала їм на голову разом зі мною без жодного попередження, та однаково дядьки з тітками, двоюрідні брати і сестри приймали мене дуже приязно, немов добре мене знали й усі ці роки тільки й робили, що чекали на ці мої відвідини. Їхні помешкання були невеличкі, сірі, обставлені предметами, які мене вчили вважати грубими, якщо не вульгарними. Жодних книжок, тільки в домі тітки Анни я бачила детективи. Усі вони сердечно розмовляли зі мною мішаниною з діалекту та літературної мови, і я намагалася говорити так само, чи принаймні до своєї суперправильної літературної мови додавала трохи неаполітанських інтонацій. Ніхто не згадував мого батька, ніхто не питав, як у нього справи, ніхто не передавав йому вітання, і це були очевидні ознаки ворожості до нього, зате вони усілякими способами намагалися дати мені зрозуміти, що на мене вони не сердяться. Вони звали мене Джанніною, як називала Вітторія і як ніколи не називали батьки. Я полюбила їх усіх, у мене ще ніколи не було такої готовності любити, як під час тих відвідин. Я почувалася такою невимушеною і веселою, що почала думати, наче це ім’я, яке дала мені Вітторія – Джанніна, – чудесним чином породило в моєму тілі цілком іншу особу, приємнішу і геть відмінну від тієї Джованни, яку знали мої батьки, Анджела, Іда та однокласники. Візити ці приносили мені щастя, і, гадаю, Вітторії теж, бо тоді вона поводилася вельми зичливо, не виставляючи напоказ своєї агресивної вдачі. Насамперед я помітила, що брат, сестри, невістка, зяті й племінники ставилися до неї з ніжністю, як ставляться до нещасливої людини, яку всі люблять. Дядько Нікола був з нею особливо люб’язний, він пам’ятав, що вона любить полуничне морозиво, а коли дізнався, що воно подобається й мені, послав когось із дітей купити його для всіх. Коли ми прощалися, він поцілував мене в чоло і сказав:

– Добре, що на батька ти зовсім не схожа.

Тим часом я дедалі вправніше приховувала від батьків те, що зі мною діялося. Точніше, я вдосконалила свій спосіб брехати, кажучи правду. Звісно, робила я це не з легким серцем, це завдавало мені страждань. Коли я була вдома, коли чула, як вони ходять по квартирі своїм звичним, приємним моєму серцю кроком, коли ми разом снідали, обідали, вечеряли, моя любов до них брала гору, і я мало не кричала: «Тату, мамо, ваша правда, Вітторія ненавидить вас і хоче помсти, вона хоче забрати мене від вас, щоб завдати вам болю, тримайте мене, забороніть мені ходити до неї». Але тільки-но вони починали виголошувати фрази своєю суперправильною мовою, своїм стриманим тоном, немов за кожним словом криється якесь інше слово, правдивіше, якого вони мені не говорять, я відразу ж тайкома телефонувала Вітторії і домовлялася про зустріч.

Тепер лише мати іноді приязно розпитувала мене про те, що я робила.

– Куди ви ходили?

– До дядька Ніколи, він передає вам привіт.

– І як він тобі?

– Трохи дурнуватий.

– Не можна так говорити про свого дядька.

– Він весь час сміється без причини.

– Авжеж, пригадую, це й справді так.

– І він зовсім не схожий на тата.

– Це правда.

Незабаром я зробила ще один важливий візит. Тітка повела мене – як завжди, без попередження – до Марґеріти, яка мешкала неподалік від її дому. Увесь той район оживляв у мені дитячі тривоги. Мене бентежили обдерті стіни, низькі будівлі, що здавались порожніми, сіро-блакитні або жовтуваті барви, люті собаки, які з гавкотом гналися якийсь час за нашим «фіатом», запах газу. Вітторія припаркувалася, попрямувала до просторого двору, оточеного блідо-блакитними будиночками, увійшла в якісь двері, і лиш коли почала підніматися сходами, обернулася й сказала мені: «Тут мешкає дружина Енцо з дітьми».

Ми піднялися на четвертий поверх, і Вітторія, замість того щоб подзвонити – і це була перша несподіванка, – відчинила їх своїм ключем. Вона голосно сказала: «Це ми», – після чого відразу пролунав захоплений вигук говіркою – «Я така рада!» – що передував появі невеличкої, кругленької жіночки. Вона була вся в чорному, а її миле обличчя разом із синіми очима немов потопало у морі рожевого жиру. Вона запросила нас у темну кухню, познайомила з дітьми – двома хлопцями двадцяти з гаком років, Тоніно та Коррадо, і дівчиною Джуліаною, якій було років вісімнадцять. Джуліана була струнка, дуже гарна чорнявка із сильно нафарбованими очима – такою, мабуть, була її мати замолоду. Тоніно, найстарший, теж був вродливий, від нього віяло силою, але він здався мені дуже несміливим, він почервонів лише від того, що мусив потиснути мені руку, і жодним словом не звернувся до мене. Натомість Коррадо, єдина серед них відкрита і смілива людина, здався мені дуже схожим на того чоловіка, якого я бачила на цвинтарному фото: те саме кучеряве волосся, те саме низьке чоло, ті самі жваві очі й та сама усмішка.

Коли на стіні кухні я побачила світлину Енцо у формі поліцейського, з пістолетом при боці, набагато більшу, ніж фото на кладовищі – вона була у пишній рамці, а перед нею горіла червона лампадка, – і помітила, що він був чоловіком з довгим тулубом і короткими ногами, його син здався мені живим привидом. Він заговорив зі мною спокійно і чарівливо, жартував, обсипав іронічними компліментами. Мені це подобалось, я була рада, що він ставить мене в центр уваги. Але Марґеріті це здалося неввічливим, вона кілька разів пробурчала говіркою: «Коррá, ти невихований, дай дівчинці спокій». Коррадо замовк, утупившись у мене палким поглядом, а тимчасом мати його напихала мене тістечками, вродлива Джуліана, пишнотіла і рум’яна, щебетала мені щось своїм пронизливим голосом, а Тоніно оточував мовчазною люб’язністю.

Під час цього візиту і Марґеріта, і Вітторія частенько кидали погляди на чоловіка в рамці. Так само часто вони згадували його короткими фразами типу: «Уяви собі, як радів би Енцо, уяви собі, як би він сердився, а знаєш, йому б це сподобалось». Вони, мабуть, поводились так уже майже двадцять років – двоє жінок, які згадують того самого чоловіка. Я дивилась на них, розглядала. Уявила собі Марґеріту молодою, схожою на Джуліану, а Енцо – схожого на Коррадо, Вітторію ж уявляла зі своїм обличчям, а батька – батька теж – таким, яким він був на фото, схованому в металевій коробці, де на тлі видно було літери «РІЯ». Звісно, на тих вулицях могла бути якась піцерія чи кулінарія, і вони теж не раз проходили повз, а може, навіть фотографувалися там ще до того, як молода і хижа Вітторія вкрала у прекрасної й ніжної Марґеріти чоловіка з вовчими зубами, чи, може, й пізніше, під час їхнього таємного роману, але потім уже ні, після того як мій батько виказав їх, було лише страждання і лють. Та часи минають. Тепер вони обидві, моя тітка і Марґеріта, спокійно й мирно бесідували, а все ж я не могла собі уявити, щоб той чоловік зі світлини міг стискати сідниці Марґеріти точнісінько так само, як стискав сідниці моєї тітки, коли вона вкрала його, стискати з такою ж спритною силою. Від цієї думки я аж спалахнула, і Коррадо сказав: «Ти думаєш про щось гарне», – я ж вигукнула: «Зовсім ні!» – але не могла позбутися тих видінь, і моя уява далі малювала, як тут, у цій темній кухні, обидві жінки безліч разів розповідали одна одній, з усіма подробицями, про вчинки і слова чоловіка, якого вони ділили між собою – їм, мабуть, було нелегко, аж поки вони не знайшли рівновагу між добрими і лихими почуттями.

Ця спільна опіка над дітьми теж, мабуть, не завжди була погідною. Можливо, не є вона цілком мирною і тепер. І невдовзі я зрозуміла щонайменше три речі: по-перше, Коррадо був улюбленцем Вітторії, а інших двох це дратувало; по-друге, Марґеріта цілком підкорялася волі моєї тітки: коли вона говорила, то завжди стежила, чи тітка погоджується з нею, а якщо та не погоджувалася, то відразу відхрещувалася від сказаного; по-третє, усі троє дітей любили свою матір й інколи намагалися захистити її від Вітторії, проте ставилися до моєї тітки з чимось на кшталт застрашеної побожності, шанували її, як шанують божество, від якого залежить їхнє існування, і боялися її. Природу їхніх стосунків я зрозуміла уповні, коли розмова зайшла про друга Тоніно на ім’я Роберто – він виріс там, в районі Пасконе, але коли йому було п’ятнадцять, перебрався з родиною до Мілана; того вечора цей хлопець мав приїхати до Неаполя, і Тоніно запропонував йому переночувати у них. Марґеріту це розсердило: