Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 14

Це теж не було цілковитою брехнею, перспектива знов зустрітися з Вітторією мене лякала. Але, вимовляючи ці слова, я вже знала, у який день, о котрій годині і в якому місці я знов її побачу. Ба більше, насправді я з нею не розлучалася, у мене в голові залишились усі її слова, всі порухи, міміка, і мені здавалося, що все це не сталося недавно, а все ще відбувається. Батько весь час говорив про те, як він любить мене, а я тим часом бачила і чула його сестру, як бачу і чую її й зараз. Бачу, як вона з’являється переді мною вся в блакитному, бачу її, як вона говорить мені своєю шорсткою говіркою: «Зачини двері», – й відразу обертається до мене спиною, немов не піти за нею я не могла. У голосі Вітторії, та, мабуть, і в цілому її тілі було стільки безоглядної нетерпимості, що мене це вразило, мов блискавка, як тоді, коли я запалювала сірником газ і відчувала на своїй руці жар полум’я, що бризкало з отворів пальника. Я зачинила за собою двері й пішла за нею, немов на повідку.

Кількома кроками ми перетнули приміщення, де смерділо димом, – воно не мало вікон, а світло сюди проникало лише крізь розчинені двері. Її постать зникла за дверима, я пішла за нею і ввійшла в крихітну кухню. Мене відразу вразило те, що тут панував ідеальний лад і пахло недопалками та нечистотами.

– Хочеш помаранчевого соку?

– Не хочу завдавати клопоту.

– То хочеш чи ні?

– Так, дякую.

Вона звеліла мені сісти на стілець, тоді передумала, сказала, що цей стілець зламаний, і посадила на інший. Тоді, на мій подив, вона не вийняла з холодильника – холодильник був жовтувато-білого кольору – пляшку або бляшанку соку, як я сподівалася, а взяла з кошика пару помаранчів, розрізала їх і почала витискати сік у склянку руками, без соковичавниці, допомагаючи собі виделкою. А тимчасом сказала, не дивлячись на мене:

– Ти не вдягла браслет.

Я розхвилювалася:

– Який браслет?

– Той, що я тобі подарувала, коли ти народилася.

Як я пам’ятала, у мене ніколи не було ніяких браслетів. Я відчула, що для неї то був важливий предмет, і те, що я його не одягла, могло її образити. Я сказала:

– Може, мати одягала його мені, коли я була мала, до року чи двох, а тоді я виросла, і він став мені замалий.

Вона повернулася і глянула на мене, я простягнула їй свій зап’ясток, щоб показати, що він завеликий для дитячого браслета, а вона раптом вибухнула сміхом. У неї був широкий рот з великими зубами, а сміючись, вона показувала ясна. Вона сказала:

– А ти розумна.

– Я кажу правду.

– Ти мене боїшся?

– Трошки.

– Правильно робиш, що боїшся. Страх корисний навіть тоді, коли в ньому нема потреби, він тримає тебе насторожі.

Вона поставила переді мною склянку з патьоками соку на стінках, на помаранчевій поверхні плавали шматки м’якоті й білі зернята. Я глянула на її волосся, воно було акуратно зачесане, такі зачіски я бачила у старих фільмах по телевізору та на давніх материних світлинах – так зачісувала волосся одна її подруга. Вітторія мала дуже густі брови, схожі на гілочки лакриці – чорні дужки під високим чолом і над глибокими печерами, в яких ховались її очі. «Пий», – сказала вона. Я притьмом взяла склянку, щоб не викликати її незадоволення, але мені було огидно пити, бо я бачила, як сік стікав їй по долонях, а крім того, якби це робила моя мати, я б вимагала, щоб вона повиймала м’якоть і зернята. «Пий, – повторила вона, – це корисно». Я ковтнула соку, а тим часом вона сіла на стілець, який кілька хвилин до того забракувала як ненадійний. Почала хвалити мене, але тон її був непривітний: «Так, ти розумна, відразу знайшла спосіб захистити своїх батьків, молодець». Тоді пояснила, що я помиляюся, вона подарувала мені не дитячий браслет, а браслет для дорослих, який був їй дуже дорогий. «Бо я, – наголосила вона, – не така, як твій батько, який любить гроші й речі; мені начхати на речі, я люблю людину, і коли ти народилася, я подумала собі: дам-но я його цій дівчинці, вона одягне його, коли виросте. Я навіть написала записку твоїм батькам – дайте його їй, коли виросте – й кинула все це у вашу поштову скриньку; бо якби я піднялася у ваше помешкання, твої батьки прогнали б мене, вони ж звірі».

Я сказала:

– Може, його вкрали злодії, не треба було залишати його у скриньці.

Вона похитала головою, її чорні очі зблиснули:

– Які злодії? Про що ти говориш, ти ж нічого не знаєш, пий свій сік. Твоя мати витискає тобі сік із помаранчів?

Я ствердно кивнула, але вона цього навіть не помітила. Почала говорити про користь свіжовичавленого помаранчевого соку, і я зауважила, що обличчя її надзвичайно рухливе. За мить складки між носом і вустами, які робили її непривітною (саме так, непривітною), розгладилися, й обличчя з високими вилицями – мов сіре полотно, натягнуте між скронями й щелепами, – на якому ще кілька секунд тому застиг пісний вираз, порожевіло й пом’якшало. «Моя покійна мама, – сказала вона, – на іменини приносила мені в ліжко гарячий шоколад, вона збивала його до піни, він був пишний, немов надутий. А тобі готують на іменини гарячий шоколад?» Мені хотілося сказати, що так, хоча в нас удома іменин ніколи не святкували й ніхто не приносив мені в ліжко гарячий шоколад. Але я боялася, що вона помітить мою брехню, тому зробила заперечний жест. Вона незадоволено похитала головою.

– Твої батько й мати не шанують традицій, вважають себе бозна-ким, вони не принизяться до того, щоб готувати гарячий шоколад.

– Мій батько готує каву з молоком.

– Твій батько мудак, хіба він вміє готувати каву з молоком як належить? От твоя бабуся вміла готувати каву з молоком. Вона додавала до неї дві ложки збитих жовтків. Він розповідав тобі, як ми пили каву з молоком і сабайоном[2], коли були малі?

– Ні.

– Бачиш? Така вже у твого батька натура. Щось добре робить тільки він, і йому важко змиритися з тим, що й інші можуть зробити щось добре. А коли кажеш йому, що це неправда, він відрікається від тебе.

Вона незадоволено похитала головою, тон її був відчужений, але не холодний. «Він відрікся від мого Енцо, – сказала вона, – найдорожчої мені людини. Твій батько відрікається від усього того, що може бути кращим від нього, він завжди так робив, ще змалку. Він має себе за розумного, але розумним він ніколи не був – це я розумна, а він лише хитрий. Цілком інстинктивно він вміє стати тим, без кого ти не можеш обійтися. Як я була мала, сонце переставало світити, коли його не було поряд. Я думала, що якщо не поводитимусь так, як він хоче, він залишить мене напризволяще і я помру. І так він примушував мене робити те, що хотів, це він вирішував, що для мене добре, а що погано. Ось наведу тобі приклад: я народилася з музикою в тілі, хотіла стати балериною. Я знала, що це моя доля, і тільки він міг би переконати наших батьків, щоб вони дозволили мені вчитися. Але для твого батька балерина – це щось погане, і він не дав мені нею стати. На його думку, ти заслуговуєш жити на землі, лише якщо весь час носишся з книжками; він вважає, що якщо ти не здобудеш освіти, то будеш ніким. Він казав мені: “Ну яка з тебе балерина, Вітто`, ти навіть не знаєш, що таке балерина, помовч і йди вчися”. У ті часи він уже трохи заробляв приватними уроками і міг би дати мені грошей на школу танців, замість того щоб вічно купувати собі книжки. Але він цього не зробив, йому подобалося упосліджувати всіх і все, крім себе самого і своїх занять. А мого Енцо, – сказала тітка раптом, – він спершу переконав у своїй дружбі, а тоді забрав у нього душу, вирвав її і подер на клаптики».

Вона говорила мені подібні слова, але вульгарніші, а її звірення збивали мене з пантелику. Обличчя її дуже швидко то брижилося, то розгладжувалося, нею оволодівали різні почуття: гіркота, відраза, гнів, смуток. Батька мого вона обкидала такими непристойними обрáзами, яких я зроду не чула. Але коли згадала того Енцо, то замовкла від зворушення і, опустивши голову й театральним жестом затуливши очі рукою, поспіхом вийшла з кухні.

Я не ворухнулася, мене охопило велике сум’яття. Скориставшись з її відсутності, я виплюнула в склянку зернята помаранча, які тримала в роті. Минула хвилина, дві, мені було соромно, що я не відреагувала, коли вона ображала батька. «Треба сказати їй, що негарно говорити так про людину, яку всі поважають», – подумала я. Тим часом почала тихенько грати музика, яка за кілька секунд аж вибухнула дуже голосним звуком. Вітторія гукнула мені: «Ходи сюди, Джаннí, що ти там робиш, ти що, заснула?» Я рвучко підвелася і вийшла з кухні у темний отвір дверей.

Я ступила кілька кроків й опинилась у кімнатці, де стояв старий фотель, стіл із телевізором, ослін з програвачем, а в кутку на підлозі лежав акордеон. Вітторія стояла перед вікном і виглядала надвір. Звідти вона, безперечно, бачила автівку, в якій чекав на мене батько. Вона й справді сказала, не обертаючись і натякаючи на музику: «Хай той засранець послухає, може, згадає». Я помітила, що її тіло ритмічно рухається, ноги, боки, плечі легенько трусяться. Я збентежено втупилась їй у спину.

– Уперше я побачила Енцо на вечірці з танцями, і ми танцювали саме цей танець, – почула я її голос.

– Як давно це було?

– 23 травня цього року буде сімнадцять років.

– Минуло багато часу.

– Не минуло й хвилини.

– Ти кохала його?

Вона обернулася.

– Батько тобі нічого не розповідав?

Я завагалася, вона немов заклякла, і вперше мені здалося, що вона старша від моїх батьків, хоча й знала, що насправді на кілька років молодша. Я відповіла:

– Знаю тільки, що він був одружений і мав трьох дітей.

– І все? Хіба батько не сказав тобі, що він був поганою людиною?

Я завагалася.

– Трохи поганою, так.

– І що ще?

– Що він був лиходій.

Вона вибухнула:

– Це батько твій погана людина, це він лиходій! Енцо був старшиною поліції, навіть до злочинців ставився добре, у неділю завжди ходив на месу. Уяви собі, я не вірила в Бога, твій батько переконав мене, ніби його не існує. Але, познайомившись з Енцо, я змінила думку. Іншої такої доброї, справедливої і співчутливої людини на світі не було ніколи. Який у нього був приємний голос, як гарно він співав, він навчив мене грати на акордеоні! До знайомства з ним мене нудило від чоловіків, а після нього всіх, хто тільки наближався до мене, я з огидою проганяла. Усе, що розповіли тобі батьки, – брехня.

Я збентежено дивилась у підлогу, не відповідаючи. Вона тисла на мене:

– А ти мені не віриш, га?

– Не знаю.

– Не знаєш, бо більше віриш брехні, ніж правді. Джанні, з твоїм вихованням щось не те. Дивись, ти просто смішна, вся в рожевому – рожеві туфельки, рожева курточка, рожева заколка у волоссі. Б’юсь об заклад, що ти навіть не вмієш танцювати.

– Ми з подругами практикуємось у танці щоразу, як бачимось.

– Як звати твоїх подруг?

– Анджела та Іда.

– Вони такі ж, як ти?

– Так.

Вона несхвально скривилась і нахилилася, щоб поставити платівку спочатку.

– А цей танець вмієш танцювати?

– Це старий танець.

Вона смикнулася, схопила мене за талію і притисла до себе. Її високі груди випромінювали запах глиці на сонці.

– Стань мені на ступні.

– Тобі буде боляче.

– Ставай.

Я стала їй на ступні, і вона закрутила мене по кімнаті, дуже впевнено й елегантно, і крутила, поки не скінчилася музика. Тоді вона зупинилась, але не відпустила мене і, далі стискаючи в обіймах, сказала:

– Скажи батькові, що ми з тобою танцювали той самий танець, який я танцювала вперше з Енцо. Скажи йому це, слово в слово.

– Гаразд.

– А тепер досить.

Вона з силою відштовхнула мене від себе, а я, позбавлена раптом її тепла, ледь зуміла придушити скрик, немов відчула раптовий біль, але соромилась показати себе слабкою. Мені здалося чудовим, що після того танцю з Енцо нікого іншого вона так більше й не вподобала. Я подумала, що вона, мабуть, запам’ятала кожну подробицю свого неповторного кохання, і цілком можливо, що, танцюючи зі мною, згадувала собі його, хвилину за хвилиною. Це здалось мені захопливим, я теж хотіла б незабаром так покохати, так само безтямно. Її спогади про Енцо були, безперечно, такі сильні, що трошки кохання з її кістлявого тіла, з її грудей та подиху перейшло й до мене, і мені залоскотало в животі. Я ошелешено пробурмотіла:

– Який був із себе Енцо, маєш його фото?

Очі її повеселіли:

– Молодець, я рада, що ти хочеш його побачити. Домовмось про зустріч на 23 травня, і тоді підемо до нього: він лежить на кладовищі.