Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 17

Ця наша друга зустріч справила на мене ще більше враження, ніж перша. Передовсім я відкрила, що у мене всередині є порожнеча, яка може миттю проковтнути будь-яке почуття. Тягар розкритої брехні, ганьба зради, увесь біль через те страждання, якого я, безсумнівно, завдала своїм батькам, тривали рівно до тієї миті, коли з-за залізних ґраток ліфта, крізь скло, я побачила, як мати зачиняє вхідні двері нашого помешкання. Але коли я вже опинилась у вестибюлі, а тоді сіла в автомобіль поруч з Вітторією, яка відразу запалила сигарету відчутно тремтячими руками, зі мною сталося те, що згодом часто ставалося в моєму житті і приносило раз полегкість, а раз спустошення. Зв’язок зі знайомими місцями, з людьми, у почуттях яких не сумніваєшся, ослаб і поступився місцем цікавості, що зі мною станеться далі. Близькість цієї небезпечної й захопливої жінки полонила мене, і я стала спостерігати за кожним її порухом. Вона вела цей брудний, просяклий димом автомобіль не твердою рішучою рукою, як мій батько, не так спокійно й погідно, як моя мати, а раз неуважно, раз занадто нервово, ривками, з тривожним скрипом, то різко гальмуючи, то незграбно рушаючи з місця, через що двигун регулярно глухнув і на нас виливалася злива прокльонів з боку нетерплячих автомобілістів, а вона, з сигаретою між пальцями або в зубах, відповідала їм такими непристойностями, яких я зроду не чула з жіночих вуст. Одне слово, без жодних зусиль з мого боку спогад про батьків загубився в кутку моєї свідомості, а кривда, яку я їм заподіяла, вступивши у змову з їхньою ворогинею, геть вилетіла мені з голови. За кілька хвилин я перестала почуватися винною, мене навіть не турбувало те, як я зустрінуся з ними пополудні, коли ми всі троє повернемося в наше помешкання на вулиці Сан-Джакомо-дей-Капрі. Звісно, тривога далі стугоніла мені в голові. Але впевненість у тому, що вони завжди й попри все мене любитимуть, небезпечна їзда зеленої малолітражки, дедалі більш незнайоме місто навколо і безладні слова Вітторії відвертали мою увагу й спричиняли напругу, що діяла як знеболювальне.

Ми піднялися вгору районом Доґанелла і зупинилися – після бурхливої сварки з самозваним паркувальником, який вимагав у нас гроші. Тітка купила червоні троянди і білі маргаритки, довго сперечалася щодо ціни, а коли букет був готовий, вона передумала і примусила продавчиню розібрати його і розділити на два. Сказала мені: «Оцей понесу я, а отой – ти, йому буде приємно». Певна річ, вона мала на увазі свого Енцо, про якого, хоч безліч разів її щось переривало, вона розповідала мені, відколи ми сіли в машину, і її ніжний тон сильно контрастував з тим оскаженінням, з яким вона пересувалася містом. Вона й далі розповідала мені про нього, поки ми йшли вглиб кладовища між поховальними нішами та старими і новими монументальними гробівцями, весь час спускаючись алеями та сходами, немов, щоб дійти до могили Енцо, нам треба було покинути ці верхні квартали привілейованих небіжчиків і зійти у самий низ. Мене вразила тиша, сірість поховальних ніш, помережаних іржею, запах гнилизни та землі, темні хрестоподібні тріщини у мармурових гробівцях, немов їх залишили для того, щоб бездиханні могли дихати.

Досі я ще ніколи не була на кладовищі. Батько з матір’ю жодного разу не водили мене на цвинтар, я навіть не знаю, чи вони самі туди навідувалися, а вже напевно вони туди не ходили у день поминання померлих. Вітторія відразу про це здогадалася і скористалася з цього, щоб і це покласти на карб моєму батькові. «Він боїться, – сказала вона, – він завжди боявся, він боїться хвороб і смерті: усі зарозумілі люди, Джанні, усі ті, хто уявляє себе бозна-ким, вдають, ніби смерті не існує. Коли упокоїлася твоя бабуся, мир її душі, твій батько навіть не прийшов на похорон. І так само було, коли помер твій дідусь – через дві хвилини він утік геть, бо боягуз, він не хоче бачити померлих, щоб не відчувати, що й сам теж помре».

Я спробувала заперечити, але обережно – мовляв, насправді батько дуже відважний, і на його захист повторила те, що він якось сказав мені: померлі – немов зламані предмети, як телевізор, радіо чи міксер, і найкращим способом зберегти про них пам’ять є згадувати, якими вони були, коли функціонували як належить, бо єдиною прийнятною могилою є спогади. Але відповідь моя їй не сподобалась, а оскільки вона не вважала мене малою дитиною, для якої треба добирати слова, то взялась докоряти, кажучи, що я, мов той папуга, повторюю дурниці свого батька, і мати, мовляв, теж так робить, та й сама вона підлітком так робила. Але відколи познайомилася з Енцо, викинула мого батька з голови. «Ви-ки-ну-ла», – по складах вимовила вона і врешті зупинилася перед стіною з поховальними нішами, а тоді вказала мені на нішу внизу, перед якою була невеличка огороджена клумба, запалена лампадка у формі полум’я і два портрети в овальних рамках. «Ну ось, – мовила вона, – ми прийшли. Енцо лежить ліворуч, а поруч – його мати». Але замість того, щоб набрати урочистої і скрушної пози, як я того очікувала, вона розсердилась, бо неподалік хтось накидав папірців і сухих квітів. Вона незадоволено і протяжно зітхнула, дала мені свої квіти зі словами: «Чекай тут, нікуди не йди, у цьому гівняному місці якщо не влаштуєш скандалу, то нічого не працює», – і кудись пішла.

Я стояла з двома букетами квітів і вдивлялася в Енцо на чорно-білій фотографії. Вродливим він мені не здався, і це мене розчарувало. У нього було кругле обличчя, він сміявся, виставляючи напоказ білі вовчі зуби. Ніс його був великий, очі дуже жваві, лоб досить низький, обрамлений чорним кучерявим волоссям. Він, мабуть, був дурний, подумала я, адже у нас удома високе чоло – таке, як у моєї матері, батька і в мене самої, – вважалося безперечною ознакою розуму та шляхетності, тоді як низьке чоло – так говорив батько – неодмінною ознакою бовдурів. Але, сказала я собі, очі теж мають значення (так вважала моя мати): що більше вони блищать, то бистрішою є людина, а очі Енцо метали веселі блискавки, і це стало причиною мого збентеження, бо його погляд явно суперечив низькому чолу.

Тим часом у тиші кладовища лунав гучний голос Вітторії, яка воювала з кимось, і це мене стурбувало, я боялася, що її поб’ють або заарештують, а я сама не зможу вийти з цього місця, де все було однакове: шелест, пташки, зів’ялі квіти. Та невдовзі вона вернулася з якимсь похмурим літнім добродієм, який розклав їй металеве крісельце з сидінням із смугастої тканини й відразу взявся замітати алею. Вороже спостерігаючи за ним, вона запитала у мене:

– І як тобі Енцо? Гарний, негарний?

– Гарний, – збрехала я.

– Він просто чудовий, – виправила вона мене. А коли той літній добродій відійшов, вона вийняла з ваз зів’ялі квіти, кинула їх набік, вилила гнилу воду і наказала мені піти по свіжу воду до кринички – вона мала бути десь відразу за поворотом. Я зволікала, бо боялася загубитися, але вона замахала мені рукою: іди, мовляв, іди.

Я пішла, знайшла криничку, з якої тихо дзюркотіла вода. З дрожем уявила собі, як крізь хрестоподібні тріщини привид Енцо шепоче Вітторії ласкаві слова. Мені страшенно подобалося, що стосунки між ними так і не обірвалися. Вода тихо шипіла, її струмінь повільно лився у металеві вази. Дарма, що Енцо був чоловіком негарним, його бридкість раптом зворушила мене, навіть саме це слово втратило сенс, розчинившись у булькотінні води. Найважливішою була здатність викликати любов, нехай ти потворний, злий чи дурний. У цьому я відчула велич, сподіваючись, що хай яким стане моє обличчя, але ця здатність теж випаде на мою долю, як випала, безперечно, Енцо та Вітторії. Я вернулася до могили з двома вазами, повними води, і бажанням, щоб тітка і далі розмовляла зі мною як із дорослою, щоб і далі детально розповідала безсоромною напівговірковою мовою про це своє беззастережне кохання.

Але коли я звернула на алею, мене охопив страх. Вітторія сиділа, розставивши ноги, на розкладному крісельці, що його приніс той літній чоловік, вона згорбилася, охопила обличчя долонями, а ліктями спиралася собі на стегна. Вона розмовляла – розмовляла з Енцо, то не було виплодом моєї уяви, я чула її голос, хоч і не розбирала, що вона говорить. Вона й справді підтримувала з ним стосунки навіть після його смерті, і їхня бесіда схвилювала мене. Я підійшла якомога повільніше, крокуючи по ґрунтовій дорозі так, щоб вона мене почула. Але вона, схоже, мене не помічала, аж поки я не підійшла впритул. Тоді вона відвела руки від обличчя, повільно провівши ними по шкірі – цей її порух здався мені страдницьким, ним вона водночас витирала собі сльози і демонструвала мені свій біль, без жодного збентеження, а навпаки, як привід для гордощів. Очі її, вологі в кутиках, почервоніли й блищали. У мене вдома заведено було приховувати почуття, а якщо хтось їх виказував, це вважалось ознакою поганого виховання. А вона навіть через сімнадцять років – це здалося мені вічністю – все ще тужила за ним, плакала перед поховальною нішею, розмовляла з мармуром, зверталася до кісток, яких навіть не бачила, до чоловіка, якого вже не було. Вона взяла одну вазу і мляво сказала: «Постав свої квіти, а я поставлю свої». Я слухняно поставила свою вазу на землю і розгорнула квіти, а вона, виймаючи свій букет, шморгала носом і бурмотіла:

– Ти казала батькові, що я розповіла тобі про Енцо? І що він тобі сказав? Сказав правду? Сказав тобі, що спершу вдавав його друга – хотів усе знати про Енцо, розповідай мені все, казав йому – а тоді скривдив, занапастив його? Розповів тобі, як ми мало не побилися за наше помешкання, помешкання наших батьків, ту огидну квартиру, де тепер живу я?

Я заперечно похитала головою, мені хотілося пояснити їй, що мене зовсім не цікавлять їхні колишні сварки, я лиш хочу, щоб вона розповідала мені про кохання, я не знала нікого, хто б міг так розповідати мені про нього, як вона. Але Вітторія воліла лихословити про мого батька, хотіла, щоб я все це вислуховувала, прагнула, щоб я зрозуміла, чому вона така сердита на нього. Отак – вона укладала квіти, сидячи на крісельці, а я робила те саме навпочіпки, менш ніж за метр від неї – вона почала розповідати про сварку через помешкання, єдине майно, що його залишили батьки у спадок п’ятьом дітям.

Ця довга оповідь вразила мене до глибини серця. «Батько твій, – сказала вона, – не хотів відступати. Він наполягав: це помешкання, мовляв, належить усім нам, братам і сестрам, це помешкання тата і мами, вони викупили його за свої гроші, і тільки я допомагав їм, вклав у це свої гроші. Я відповідала: це правда, Андре, але ви всі вже влаштувалися в житті, хто краще, хто гірше, усі маєте роботу, а я не маю нічого, й інші брати та сестри згодні залишити помешкання мені. Але він сказав, що квартиру слід продати і гроші розділити між нами п’ятьма. Якщо інші не хочуть брати своєї частки, то й добре, а він свою візьме. Суперечка тривала цілі місяці: з одного боку твій батько, а я з іншими – з другого. Урешті ми опинилися в глухому куті, і тут втрутився Енцо – отакий, як ти його бачиш тут, із цим його обличчям, з цими очима, з цією усмішкою. Про історію нашого великого кохання тоді ще не знав ніхто, крім твого батька, бо ж він був його другом, моїм братом і нашим порадником. Енцо став на мій бік і сказав: “Андре, твоя сестра не може віддати твою частку, бо звідки вона візьме гроші”. А батько твій відповів: “Помовч, ти тут ніхто, не вмієш і двох слів докупи скласти, що тобі до моїх справ і справ моєї сестри”. Енцо дуже засмутився і сказав: “Гаразд, зробімо оцінку помешкання, і її частку я віддам тобі з власної кишені”. Але батько твій почав сипати прокльонами, крикнув йому: “Що ти можеш мені дати, засранцю, ти ж служиш у поліції, звідки у тебе гроші, а якщо ти справді їх маєш, значить ти злодюга, злодюга в поліційному однострої”. І говорив ще всякі подібні речі, розумієш? Твій батько – май на увазі, він здається людиною витонченою, а насправді просто хам – навіть дійшов до того, що сказав, нібито він, Енцо, хоче запопасти не тільки мене, а й помешкання наших батьків. А Енцо відповів, що якщо той не припинить, то він витягне пістолет і застрелить його. Він сказав я тебе застрелю таким переконливим тоном, що батько твій аж пополотнів зі страху, замовк і пішов собі геть. А тепер, Джанні, – тут тітка висякалася, витерла заплакані очі і скривила вуста, стримуючи хвилювання і гнів, – тепер слухай уважно, що зробив твій батько. Він пішов до дружини Енцо і в присутності трьох його дітей сказав: “Марґерí, твій чоловік порає мою сестру”. Ось що він зробив, ось у чому він винен, він занапастив життя мені, Енцо, Марґеріті і тим трьом бідолашним, тоді ще дрібним діточкам».

Тепер сонце освітило клумбу, і квіти засяяли у вазах яскравіше, ніж лампадка у формі полум’я: денне світло робило барви такими соковитими, що світло померлих здалося мені геть марним, немов пригаслим. Мені стало сумно, сумно через Вітторію, через Енцо, через його дружину Марґеріту та трьох малих дітей. Невже мій батько міг так поводитися? Мені не вірилося, він же завжди говорив: «Виказувати, Джованно, це найгірша річ». А за словами Вітторії, він якраз їх і виказав. Хоч він, мабуть, мав для цього слушні причини – я в цьому була впевнена, – це не було на нього схоже, ні, аж ніяк. Але я не наважилася сказати це Вітторії, мені здалося дуже образливим заявити, що тут, перед могилою Енцо, у сімнадцяту річницю їхнього кохання, вона бреше. Тож я мовчала, хоч і почувалась нещасливою, бо знову не стала на захист свого батька, і дивилася на неї непевно, а вона, немов щоб заспокоїтися, витирала мокрою від сліз хустинкою овальні скельця, які захищали фотографії. Мовчанка почала пригнічувати мене, і я спитала:

– Як помер Енцо?

– Від дуже поганої хвороби.

– Коли?

– Через кілька місяців після того, як між нами було все скінчено.

– Він помер від горя?

– Так, від горя. Хворобу на нього накликав твій батько, який був причиною нашого розриву. Він убив мені його.

Я сказала:

– А чому тоді ти теж не захворіла і не померла? Хіба ти не горювала?

Вона подивилась мені просто в очі, аж я відразу опустила погляд.

– Я горювала, Джанні, і досі горюю. Але горе не принесло мені смерті, по-перше, щоб я далі думала про Енцо; по-друге, з любові до його дітей і до Марґеріти, бо я добра жінка і взяла собі за обов’язок допомагати їй виховувати тих трьох бідолашних діточок, саме заради них я працювала і далі працюю служницею у багатих домах половини Неаполя, від ранку до ночі; а по-третє, через ненависть, ненависть до твого батька, і ненависть ця примушує мене жити, навіть коли жити не хочеться.

Я натискала далі:

– Як це сталося, що Марґеріта не розсердилася, коли ти забрала в неї чоловіка, а навіть прийняла від тебе допомогу, хоч ти його в неї вкрала?

Вона запалила сигарету і сильно затяглася. Я звикла, що батько з матір’ю сприймали мої запитання й оком не кліпнувши, але потім уникали відповіді, бо не знали, що сказати, а іноді радилися між собою, перед тим як мені відповісти. А Вітторія нервувалася, лаялася, без вагань показувала свою нетерпимість, але відповідала прямо, як ніколи не відповідав мені жоден дорослий. «Я ж казала, – мовила вона, – що ти розумна, сучка мала, така ж розумна, як і я, але ти гівнючка, бо вдаєш із себе святу, а натомість тобі до вподоби сипати сіль на рану. Авжеж, ти маєш рацію, я вкрала у неї чоловіка. Я вкрала собі Енцо, забрала його у Марґеріти та дітей і воліла б радше померти, ніж віддати його їй. Я вчинила жахливо, – вигукнула вона, – але коли кохання таке сильне, іноді не можеш так не вчинити! Ти не вирішуєш, просто розумієш, що без жахливих речей нема речей прекрасних, і робиш це, бо не можеш інакше. Щодо Марґеріти, то, авжеж, вона розгнівалася, з криком і бійкою забрала назад свого чоловіка, але коли потім побачила, що Енцо захворів, що хвороба його розвинулася саме під час тих кількох тижнів, коли тривали їхні колотнечі, це її пригнітило, і вона сказала: іди, вертайся до Вітторії, мені прикро; якби я знала, що ти захворієш, то відразу б відправила тебе назад до неї. Але було вже пізно, і його недугу ми з нею пережили разом, аж до останньої хвилини. Яка вона, Марґеріта, чудова людина, це надзвичайна жінка, дуже співчутлива, я хочу тебе з нею познайомити. Коли вона зрозуміла, як я кохала її чоловіка, як сильно я страждала, то сказала: ”Гаразд, ми кохали того самого чоловіка, я розумію тебе, хіба можна було не кохати Енцо? Тому годі сваритися, цих дітей я народила від Енцо, і якщо ти теж хочеш любити їх, я не маю нічого проти”. Розумієш? Розумієш, яка вона великодушна? Твій батько, мати, їхні друзі, усі ці важливі персони – хіба є в них така велич, хіба є така великодушність?»

Я не знала, що відповісти, і пробурмотіла:

– Я зіпсувала тобі роковини, мені прикро, не треба було просити тебе розповідати цю історію.

– Нічого ти мені не зіпсувала, навпаки, ти справила мені втіху. Я розповіла тобі про Енцо, і щоразу, коли я про нього розповідаю, то згадую не лише горе, а й те, якими щасливими ми були.

– Саме про це я хотіла б дізнатися більше.

– Про щастя?

– Так.

Очі її знов засвітилися.

– Ти знаєш, що відбувається між чоловіками й жінками?

– Так.

– Кажеш, що знаєш, але нічого ти не знаєш. Вони трахаються. Знаєш це слово?

Я здригнулася.

– Так.

– Ми з Енцо робили це всього одинадцять разів за весь час. Потім він вернувся до дружини, і більше я не робила цього ні з ким. Енцо цілував мене, пестив, облизував всюди, я теж пестила і обціловувала його аж до пальців на ногах, голубила його, лизала і смоктала. Потім він вставляв мені свій член глибоко всередину і тримав мене за сідниці обома руками, однією з цього боку, а другою з того, та й штовхав з такою силою, що я аж кричала. Якщо ти за все своє життя не зробиш цього так, як робила я, з такою пристрастю, як у мене, з такою любов’ю, як у мене, і я не кажу вже одинадцять разів – бодай раз, то й жити тобі не варто. Скажи це своєму батькові: «Вітторія сказала, що якщо я не трахатимусь так, як трахались вони з Енцо, то й жити мені не варто». Ось саме так і скажи йому. Він гадає, що своїм вчинком чогось мене позбавив. Але нічого він мене не позбавив, бо в мене було все і в мене є все. Це у твого батька немає нічого.

Цих її слів я так і не змогла забути. Вони були несподіваними, я й уявити собі не могла, що вона мені таке скаже. Звісно, вона ставилась до мене як до дорослої, і мене тішило, що з першої ж хвилини вона відкинула той тон, яким розмовляють з тринадцятирічною дівчинкою. Але слова ці пролунали так неочікувано, що мені аж захотілося затулити вуха долонями. Та я цього не зробила, а лиш застигла нерухомо, неспроможна навіть сховатися від її погляду, який шукав на моєму обличчі враження від її слів. Одне слово, мене фізично – так, саме фізично – приголомшили її слова, які вона сказала там, на кладовищі, перед портретом Енцо, не боячись, що хтось може її почути. О Боже, як би це мені навчитись так говорити, такими словами, порушуючи всі правила, що панували у мене вдома? До тієї миті ніхто не висловлював переді мною – саме переді мною – такого розпачливого захоплення тілесними насолодами; я була просто в шоці. Я відчула у животі жар, набагато сильніший, ніж тоді, коли Вітторія примусила мене танцювати. Це навіть порівняти не можна було з тим хвилюванням, що його викликали потаємні балачки з Анджелою, з млістю, яку я відчувала, коли ми зачинялися з нею у ванній у неї або в мене вдома і обнімалися. Слухаючи Вітторію, я прагнула не лише тієї насолоди, про яку вона розповідала, – мені здавалось, що ця насолода була б неможлива без її безнастанних страждань, без її бездоганної відданості. Я мовчала, а вона кинула на мене неспокійний погляд і пробурмотіла:

– Ходімо, вже пізно. Але запам’ятай те, що я тобі сказала. Тобі це сподобалось?

– Так.

– Я так і знала – ми з тобою однакові.

Вона збадьорилася, склала крісельце, а тоді глянула на браслет з блакитними листками.

– Той, що я тобі подарувала, – мовила вона, – був набагато гарніший.