Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 13

Я дедалі більше вчилася брехати батькам. Спочатку я не те що брехала – оскільки я не мала сили опиратися цьому їхньому завжди досконало гармонійному світові, я просто вдавала, ніби належу до нього, а тим часом потай готувала собі шлях до втечі, тільки-но в ньому щось затьмариться. Насамперед я поводилась так з батьком, хоч кожне його слово сліпило мій погляд своєю авторитетністю і кожна спроба обдурити його була виснажливою й болісною.

Він іще більше від матері намагався вбити мені в голову, що брехати не треба ніколи. Але після відвідин Вітторії брехня здалась мені неминучою. Вийшовши з під’їзду, я вирішила вдавати, ніби мені полегшало, і побігла до автівки, немов тікаючи від небезпеки. Тільки-но я зачинила двері, батько завів машину, кидаючи похмурі погляди на дім свого дитинства, і рвучко рушив, інстинктивно витягнувши руку, щоб не дати мені буцнутися чолом об вітрове скло. Якийсь час він чекав, що я скажу щось таке, що заспокоїть його, і якась частина мого єства іншого й не бажала, адже я страждала, бачачи його хвилювання; проте я примусила себе мовчати, бо боялася, що якесь необережне слово може викликати його гнів. Через кілька хвилин, зиркаючи то на дорогу, то на мене, він сам спитав, як усе минуло. Я сказала, що тітка розпитувала про школу, дала склянку води, хотіла знати, чи в мене є подруги, і попросила, щоб я розповіла їй про Анджелу та Іду.

– І все?

– Так.

– Про мене не питала?

– Ні.

– Зовсім?

– Зовсім.

– А про матір?

– Теж не питала.

– То ви цілу годину розмовляли тільки про твоїх подруг?

– І про школу.

– Що то була за музика?

– Яка музика?

– Дуже голосно грала музика.

– Я не чула ніякої музики.

– Вона була лагідна з тобою?

– Не зовсім.

– Говорила щось погане?

– Ні, але манери у неї незугарні.

– Я ж тобі казав.

– Авжеж.

– То ти задовольнила свою цікавість? Переконалася, що вона геть на тебе не схожа?

– Так.

– Ходи сюди, поцілуй мене, ти просто чудова. Ти пробачиш мені ту дурницю, яку я сказав?

Я сказала, що ніколи не сердилася на нього, і дала поцілувати себе в щоку, хоча він був за кермом. Але тут-таки відштовхнула його зі сміхом, протестуючи: «Ти подряпав мене своєю бородою». Хоч мені зовсім не хотілося гратися в наші ігри, я сподівалася, що він почне жартувати і забуде про Вітторію. Натомість він відказав: «Уяви собі, як може подряпати тітка своїми вусами», – і мені відразу спав на думку не легенький темний заріст на губі Вітторії, а пушок на моїй губі. Я тихо пробурмотіла:

– Вона не має вусів.

– Напевно має.

– Ні.

– Гаразд, не має – бракувало б іще, щоб тобі захотілося вернутися і подивитися, чи є в неї вуса.

Я серйозно сказала:

– Мені не хочеться більше її бачити.