Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 4

Була то непроста справа. У такому місті, як Неаполь, населеному розгалуженими родинами, які попри всі сімейні чвари, іноді навіть криваві, ніколи насправді не палили всіх мостів, батько мій, навпаки, жив абсолютно окремо, немовби не мав кровних родичів, немовби сам себе породив. Звісно, я часто стикалася з батьками матері та її братом. Усі вони були особами приязними, дарували мені чимало подарунків, і поки дідусь з бабусею не повмирали – першим помер дідусь, а через рік і бабуся, їхній несподіваний відхід у засвіти збурив мене, а мати плакала, як плакали ми, дівчатка, коли нам було боляче – і поки дядько не виїхав працювати кудись далеко, наші зустрічі з ними були частими і радісними. Натомість про кревних мого батька я не знала нічого. Вони з’являлися в моєму житті нечасто, з нагоди чийогось шлюбу або похорону, і все це відбувалося в атмосфері такої фальшивої приязності, що ці обов’язкові ритуали – привітайся з дідусем, поцілуй-но тітку – ніякого почуття, крім незручності, у мене не викликали. Тож до цих родичів особливого інтересу я не мала, зокрема тому, що після цих зустрічей батьки мої нервувалися і за обопільною згодою швидко забували про них, немов їх примусили взяти участь у якійсь дешевій мізансцені.

Крім того, слід відзначити, що материна рідня жила у конкретному місці з бентежною назвою «Музей» – вони були дідусь і бабуся з Музею – тоді як місце, де жили родичі батька, було невизначене й безіменне. Достеменно я знала тільки одне: ідучи до них, треба було спускатися вниз, щораз нижче й нижче, у найнижчий низ Неаполя, а дорога була така довга, що мені здавалося, ніби ми і батькова рідня живемо в різних містах. І довгий час я вважала це правдою. Наш дім був у найвищій частині Неаполя, тому куди б ми не йшли, завжди доводилося спускатися вниз. Батько й мати залюбки спускалися лише до району Вомеро або ж, уже не так охоче, до дому дідуся й бабусі біля Музею. Їхні друзі мешкали переважно на вулиці Суареса, площі Артісті, на вулицях Луки Джордано, Скарлатті, Чімарози – усі ці місця були мені добре відомі, бо там жило й багато моїх однокласників. Не кажучи вже про те, що всі вони вели до парку Флоридіана, а я любила це місце. Мати гуляла там зі мною на сонці та свіжому повітрі, ще коли я була немовлям, і там же я провела чимало приємних годин з моїми подругами з раннього дитинства, Анджелою та Ідою. Лише після позначених цими топонімами місць, кожне з яких тішило око рослинами, морськими краєвидами, садками, квітами, дитячими іграми і добрими манерами, починався справжній спуск, який для батьків моїх був неприємним. Вони спускалися вниз щодня – ішли на роботу або по закупи, а батько ще й на різні зустрічі та дискусії, пов’язані з його науковою діяльністю – переважно фунікулером, до кварталу К’яя, до вулиці Толедо, а звідти прямували до площі Плебішіто, до Національної бібліотеки, до брами Портальба і вулиць Вентальєрі та Форіа, максимум до площі Карла III, де був ліцей, у якому викладала моя мати. Ці топоніми, які часто лунали з вуст батьків, я теж добре знала, але вони не часто брали мене з собою, тому назви ці не викликали у мене того ж почуття щастя. Я дуже мало знала про місто поза районом Вомеро, а що далі в бік рівнини, то більш незнайомим воно мені здавалося. Тому цілком природно, що ті місця, де мешкала батькова рідня, набули в моїх очах рис дикого, ще не дослідженого світу. У моїх уявленнях вони не тільки не мали назви, але й, як не раз натякали батьки, до них було важко дістатися. Щоразу, коли доводилося туди йти, батьки мої, зазвичай сповнені енергії та добрих намірів, ураз ставали вкрай знеможеними і нервовими. Я була ще мала, але їхня напруженість і перемовки – завжди ті самі – закарбувалися мені в пам’яті.

– Андре´, – казала мати стомленим голосом, – одягайся, треба йти.

Але він далі читав, підкреслюючи щось у книжці тим самим олівцем, яким писав у зошиті, що лежав збоку.

– Андре, вже пізно, вони сердитимуться.

– А ти вже готова?

– Готова.

– А мала?

– І мала теж.

Тоді батько залишав розгорнуті книжки та зошити на бюрку, одягав чисту сорочку і святковий костюм. Але він був мовчазний і напружений, немов повторював подумки репліки тієї ролі, яку йому неминуче доведеться грати. Тим часом мати, зовсім не готова виходити, знов і знов перевіряла свій вигляд, а також вигляд мій та мого батька, немов тільки належно одягнувшись, ми можемо мати певність, що всі троє повернемось додому живі та здорові. Одне слово, було очевидно, що в тих випадках вони вважали, що мають боронитися від певних місць і людей, про яких вони мені не говорили нічого, щоб не бентежити. Та я однаково відчувала, а точніше, впізнавала незвичну тривогу, яка була завжди, і то був, мабуть, єдиний тривожний спогад за все моє щасливе дитинство. Непокоїли мене такі фрази, вимовлені якимсь – не знаю, як це сказати – розладнаним тоном:

– Прошу тебе, коли Вітторія щось таке скаже, вдавай, ніби не чуєш.

– Тобто, коли вона викидатиме коники, я маю мовчати?

– Авжеж, пам’ятай, що з нами Джованна.

– Гаразд.

– Не треба казати «гаразд», а потім чинити навпаки. Доклади трохи зусиль. Побудемо там пів годинки і повернемось додому.

Майже нічого з цих візитів мені не запам’яталося. Гомін, спека, неуважні поцілунки в чоло, розмови говіркою, від усіх присутніх неприємно пахло – мабуть, через страх. Атмосфера ця з роками переконала мене, що батькові родичі – у моїй уяві вони були огидними, вульгарними, гавкучими постатями, а найчорнішою, найвульгарнішою з них була тітка Вітторія – становлять якусь небезпеку, хоча важко було зрозуміти, у чому небезпека ця полягає. Може, місце, де вони мешкали, вважалося небезпечним? Небезпечними були всі: дідусь із бабусею, тітки з дядьками, двоюрідні брати і сестри – чи лише тітка Вітторія? Єдиними, хто щось про це знав, були мої батьки, і коли тепер я відчула потребу дізнатися, яка з себе моя тітка, що вона за людина, мені довелося б звернутися до них, аби щось зрозуміти. Але навіть якби я почала їх розпитувати, що я могла б дізнатися? Вони або відкараскалися б від мене якоюсь добродушною відмовою – хочеш побачити тітку, хочеш піти до неї, але навіщо тобі це? – або ж стривожилися б і намагалися б узагалі її не згадувати. Тому я подумала, що для початку варто б знайти її фото.