Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 5

Я скористалася з того, що якось пополудні обох батьків не було вдома, і почала нишпорити у шафі в їхній спальні, де мати тримала альбоми з гарно впорядкованими світлинами – її, мого батька і моїми. Альбоми ці я знала напам’ять, бо часто гортала їх – вони були літописом їхніх стосунків і моїх майже тринадцяти років життя. Я вже знала, що там чомусь було багато материних родичів, а батькових дуже мало, і серед них не було тітки Вітторії. Але я пам’ятала, що десь там у шафі лежала також стара металева коробка, в якій зберігались невпорядковані фотографії моїх батьків, якими вони були до їхнього знайомства. Їх я переглядала дуже рідко і завжди тільки разом з матір’ю, тому сподівалась знайти там якісь тітчині світлини.

Я витягла коробку з дна шафи, але перед тим вирішила ще раз сумлінно переглянути альбоми з фотографіями батьків – вони фігурували то як наречені, то як насуплені молоді під час весілля з нечисленними гістьми, то як завжди щаслива пара, і врешті там були й мої фото, фото їхньої доньки, яку фотографували непомірну кількість разів, від народження до сьогоднішнього дня. Я уважно роздивилася насамперед світлини з весілля. Батько був одягнений у темний, явно пом’ятий костюм, і в кожному кадрі видно було, який він набурмосений; поруч з ним стояла мати з легким зворушенням на обличчі, на собі вона мала не весільну сукню, а кремовий костюм, голова покрита такого ж кольору серпанком. Я знала, що серед тридцятьох з гаком гостей було кілька їхніх друзів з Вомеро, з якими вони досі зналися, та рідня з материного боку, разом з хорошими дідусем та бабусею з Музею. Але я все одно вдивлялась у світлини, сподіваючись побачити бодай десь у глибині якусь постать, у якій я, не знаю яким чином, могла б упізнати жінку, якої геть не пам’ятаю. Та дарма. Тоді я взялася за коробку і, доклавши чимало зусиль, таки відчинила її.

Я висипала вміст коробки на ліжко, фотографії були чорно-білі. Світлини з їхньої юності лежали зовсім безладно: мати – весела посеред однокласників, зі своїми подругами-однолітками, на морі, на вулиці, граційна і добре вдягнена, – перемішалася з батьком, завжди замисленим, завжди самотнім, у штанях з випханими коліньми і піджаках із закороткими рукавами, жодного його фото під час відпочинку не було. Фотографії з дитинства та підліткового віку натомість були поскладані у два конверти – родина матері і родина батька. «На світлинах батькової рідні, – сказала я собі, – напевно буде й тітка», – і взялася переглядати їх одна за одною. Їх було не більше двадцяти, і мене тут-таки вразило, що на кількох з них поруч з моїм батьком, який поставав хлопчиком чи підлітком разом зі своїми батьками чи родичами, яких я ніколи не бачила, був чорний прямокутник, замальований фломастером. Я відразу зрозуміла, що той рівненький прямокутник був ділом його рук, здійсненим нещадно й потаємно. Я уявила, як під лінійку, що лежить у нього на бюрку, він замикає у цій геометричній фігурі частину фото, а тоді ретельно заштриховує її фломастером, пильнуючи, щоб не вийти за встановлені межі. Яка скрупульозна праця! Сумнівів я не мала: чорнота цих прямокутників видаляла зі світлини тітку Вітторію.

Я довго не знала, що робити. Врешті наважилась, знайшла в кухні ніж й легенько пошкребла невеликий шматочок заштрихованої батьком частини фотографії. Та невдовзі побачила, що знизу з’являється тільки білість паперу. Я занепокоїлась і зупинилась. Я добре знала, що йду проти волі батька, і мене лякали дії, які могли остаточно позбавити мене його любові. Тривога ще більше зросла, коли в глибині конверта я знайшла єдину світлину, де він був не хлопчиком чи підлітком, а юнаком, який – а це траплялось дуже рідко на фотографіях до знайомства з моєю матір’ю – усміхався. Там він був зображений у профіль, з веселим поглядом, з рівними білосніжними зубами. Але усмішка ця і веселість не зверталися ні до кого. Поруч з ним були аж два рівненькі чорні прямокутники, дві труни, у які він – безперечно, набагато пізніше, ніж було зроблене це фото – помістив тіло своєї сестри і ще бозна-кого.

Я дуже довго вдивлялася в цю світлину. Батько стояв на вулиці, одягнений у картату сорочку з короткими рукавами – мабуть, було літо. У нього за спиною виднівся вхід у якусь крамницю, з вивіски у кадр потрапили лише літери – РІЯ, а під ними – вітрина, але незрозуміло було, що на ній виставлено. Біля темної плями виднів дуже білий, чітко окреслений стовп. Крім того, фотограф вловив і довгі тіні, одна з яких була, очевидно, тінню жіночого тіла. Прагнучи будь-що викреслити людей, які стояли поруч з ним, батько залишив їхні тіні на хіднику.

Я знов узялася легенько зішкрібати фарбу з прямокутника, але зупинилася, побачивши, що й тут проступає лиш білий папір. Почекала кілька хвилин і знов почала шкребти. Шкребла я легенько, чула свій віддих у тиші помешкання. Остаточно зупинилася тільки тоді, коли у тому місці, де колись була голова Вітторії, залишилась лиш невелика плямка, і незрозуміло було, чи це рештки чорнила з фломастера, чи фрагмент її вуст.