Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 12

Я відхрестилася від того почуття, бо воно породжувало нестерпне почуття провини. Я рахувала дні, які залишались до неділі. Мати була турботлива, хотіла допомогти мені з домашнім завданням на понеділок заздалегідь, щоб я могла піти на зустріч, не переживаючи, що не встигну зробити уроки. І цим вона не обмежилась. Якось пополудні зазирнула в мою кімнату з довідником вулиць, сіла поруч зі мною, показала мені, де вулиця Сан-Джакомо-дей-Капрі, а тоді, сторінка за сторінкою, весь маршрут аж до дому тітки Вітторії. Їй хотілося дати мені зрозуміти, що вона любить мене і що, як і батько, нічого іншого не прагне, крім спокою моєї душі.

Але цей короткий урок топографії мене не задовольнив, і в наступні дні я потайки почала вивчати карту міста. Вказівним пальцем проводила вздовж вулиці Сан-Джакомо-дей-Капрі, доходила до площі Медальє-д’Оро, ішла вниз вулицями Суареса та Сальватора Рози, діставалася до Музею, проходила вздовж усієї вулиці Форіа аж до площі Карла III, повертала на бульвар Ґарібальді, тоді вулицею Казанови доходила до площі Націонале, звертала на вулицю Подджореале, потім на вулицю Стадера, а біля цвинтаря Санта-Марія-дель-П’янто спускалася вулицями Міралья, Мачелло, Пасконе і далі, аж поки палець не забрів у Промислову зону кольору спаленої землі. Усі ці назви вулиць, і ще інші, того дня породжували в мені якусь мовчазну манію. Я вивчала їх напам’ять, немов шкільний урок, але без знеохоти, і з дедалі більшим хвилюванням чекала неділі. Якщо батько не передумає, я нарешті зустрінусь із тіткою Вітторією.

Але я не могла дати собі ради з усією плутаниною почуттів. Поки повільно минали дні, я, бувало, на свій подив ловила себе на сподіванні – особливо ввечері, у ліжку, – що з якоїсь причини візит буде відкладено. Я почала замислюватися, чому я примушую до цього своїх батьків, чому мені так хочеться справляти їм прикрощі, чому не зважаю на їхню стурбованість. А оскільки відповідей я не знаходила, моє нестримне бажання почало втрачати силу, й ідея зустрічі з тіткою Вітторією невдовзі здалася мені геть недоречною й непотрібною. Навіщо мені наперед знати, якої фізичної й моральної подоби, ймовірно, наберу я в майбутньому? Однаково не зможу, а може, й не захочу вирвати цю подобу собі з обличчя, з грудей, це однаково буду я, нехай сумна та нещаслива, але я. Це прагнення познайомитися з тіткою належало, мабуть, до дріб’язкових примх. Урешті це було не що інше, як черговий спосіб випробувати терпіння батьків, як це я робила, коли ми ходили з Маріано та Костанцою в ресторан, і я, на манір досвідченої жінки, кидаючи чарівливі усмішки насамперед Костанці, завжди замовляла саме те, що мати замовляти не радила, бо це буцімто занадто дорого. Тому я дедалі більше ставала незадоволена собою – можливо, цього разу я переборщила. Я згадала слова, якими мати говорила про неприязнь зовиці, згадала стурбовану промову батька. У темряві їхня відраза до цієї жінки додалася до страху, якого мені нагнав її голос по телефону, оце її жорстке «алло» з діалектною інтонацією. Тому в суботу ввечері я сказала матері: «Я вже не хочу туди йти, нам задали дуже багато уроків на понеділок». Та вона відповіла: «Усе вже домовлено, ти не уявляєш собі, як розсердиться тітка, якщо ти не прийдеш, вона у всьому звинувачуватиме батька». А оскільки мене її слова не переконали, сказала, що я занадто захопилася цією ідеєю, і якщо сьогодні я відступлю, то завтра знов передумаю і доведеться починати все спочатку. І зі сміхом додала: «Іди, подивися, яка з себе тітка Вітторія, хто вона така, тоді робитимеш усе, аби лиш не бути подібною до неї».

Дощові дні минули, і в неділю настала чудова погода: у блакитному небі зрідка пропливали невеличкі білі хмаринки. Батько намагався відновити наші звичні веселі теревені, але, коли завів машину, став мовчазним. Він дуже не любив їхати кільцевою дорогою, тому швидко з неї з’їхав. Сказав, що більше йому до вподоби старі вулички, і з тим, як ми заглиблювалися в те інше місто, що складалося з рядів непримітних особняків, обдертих мурів, промислових споруд, бараків та будок, зелених сквериків, повних всілякого сміття, де на вулицях були глибокі вибоїни, заповнені водою недавніх дощів, де панував запах гнилизни, він похмурнів дедалі більше. Але потім вирішив, що не годиться мовчати, наче забув про мене, і вперше почав розповідати про своє дитинство. «Я народився і виріс у цьому районі, – сказав батько, охоплюючи широким жестом усе, що було за вітровим склом: стіни з туфу, сірі, жовті й рожеві особняки, вулиці, порожні навіть у вихідний день, – у моєї родини не було й ламаного шеляга за душею». Тоді він в’їхав у ще злиденніший квартал, зупинився і, роздратовано зітхнувши, вказав мені на будинок цеглястого кольору з облупленим тиньком. «Отут я мешкав, – мовив він, – і тут досі мешкає тітка Вітторія, ось її під’їзд, іди, я чекатиму тут». Я настрашено глянула на нього, і він це помітив:

– Що таке?

– Не їдь нікуди.

– Не поїду.

– А якщо вона мене затримає?

– Коли втомишся, скажи їй: мені треба йти.

– А якщо вона мене не відпустить?

– Я прийду по тебе.

– Ні, не треба, я прийду сама.

– Гаразд.

Я вийшла з автівки, ввійшла у під’їзд. Там панував сильний сморід сміття, що змішувався з запахами недільного обіду. Ліфта я не побачила. Піднялася розхитаними сходами, на стінах виднілися великі білі вибоїни, одна з них була така глибока, що здавалась нішею, видовбаною для того, аби там щось сховати. Мені не хотілося розглядати вульгарні написи та малюнки, у мене інше було в голові. Значить, у дитинстві та юності батько жив у цьому будинку? Я рахувала поверхи, на четвертому спинилася, там було троє дверей. Лише на дверях праворуч від мене було прізвище – на дерев’яну поверхню приклеїли смужку паперу, а на ній ручкою було написано: «Трада». Я натиснула на дзвінок й затамувала подих. Ні звуку. Я повільно порахувала до сорока, кілька років тому батько сказав мені, що так треба робити, коли почуваєшся невпевнено.

Дійшовши до сорока одного, я подзвонила знову, і цей другий електричний імпульс видався мені надміру сильним. До мене долинув вигук говіркою, вибухнули якісь хрипкі звуки: «Якого дідька, ото вже припекло, та йду вже, йду!» Тоді почулися рішучі кроки, і в замку аж чотири рази повернувся ключ. Двері відчинилися, з’явилася жінка – вся у блакитному, висока, з пишним чорним, мов воронове крило, волоссям, зашпиленим на потилиці, худа, мов таранька, але з широкими плечима і високими грудьми. Тримаючи між пальцями запалену сигарету, вона кашлянула й мовила, почасти літературною мовою, почасти говіркою:

– Що з тобою, тобі погано, хочеш пісяти?

– Ні.

– То чому дзвонила двічі?

Я пробурмотіла:

– Я Джованна, тітко.

– Я знаю, що ти Джованна, але якщо ще раз назвеш мене тіткою, можеш відразу повертатись і йти геть.

Я кивнула, мене охопив жах. Кілька секунд я дивилась на її обличчя без макіяжу, а тоді втупилась у підлогу. Вітторія здалася мені такою нестерпно вродливою, що я конче мусила переконати себе, що насправді вона бридка.