Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 15

У наступні дні мати намагалася тактовно виконати завдання, яке, мабуть, поставив перед нею батько: зрозуміти, чи змогла зустріч з Вітторією зцілити рану, якої вони самі мимоволі мені завдали. Це породжувало в мене постійну тривогу. Я не хотіла, щоб хтось із них здогадався, що Вітторія не викликала у мене неприязні. Тому я намагалася приховати, що хоча я й далі вірю у їхню версію подій, але трішечки вірю також у версію тітки. Я стежила, щоб не обмовитися про те, що обличчя Вітторії, на моє превелике здивування, здалося таким енергійним і зухвалим, що в моїх очах вона була водночас і поганющою, і прегарною, тому я сама тепер була розгублена і не могла вибрати між цими двома епітетами. А насамперед я дбала про те, щоб жодним мимовільним знаком – блиском очей чи рум’янцем – не виказати нашої домовленості про зустріч у травні. Але досвіду в обманах я не мала, я була добре вихована дівчинка, тому діяти довелось наосліп – я то відповідала на материні запитання з надмірною обережністю, то вдавала надто розкуту і врешті висловлювалась необачно.

Я припустилася помилки ввечері того самого дня, коли мати спитала мене:

– Як тобі тітка?

– Стара.

– Вона на п’ять років молодша від мене.

– Ти здаєшся її донькою.

– Не смійся з мене.

– Це правда, мамо. Ви з нею дуже різні люди.

– Щодо цього немає сумнівів. Ми з Вітторією ніколи не були подругами, хоч я доклала всіх зусиль, щоб полюбити її. З нею важко мати хороші стосунки.

– Я це помітила.

– Вона сказала тобі щось погане?

– Вона поводилась відчужено.

– І що ще?

– А ще вона трохи розсердилась, бо я не одягла той браслет, який вона подарувала мені, коли я народилася.

Я вимовила це і відразу ж пошкодувала. Але слово вже вилетіло, я відчула, що вся палаю, і спробувала зрозуміти, чи збентежила матір згадка про цю прикрасу. Мати відреагувала цілком природно:

– Дитячий браслет?

– Ні, дорослий.

– Який вона буцімто тобі подарувала?

– Так.

– Нічого про це не знаю. Тітка Вітторія ніколи нам нічого не дарувала, навіть квітки. Але, якщо хочеш, спитаю в батька.

Я розхвилювалася. Тепер мати розповість усе йому, а він скаже: значить, це неправда, що вони говорили тільки про школу, Іду та Анджелу, вони говорили ще й про інше, про багато іншого, і Джованна хоче від нас це приховати. Яка я дурна. Я квапливо бовкнула, що той браслет мене не обходить, і з огидою додала: «Тітка Вітторія не фарбується, не виводить зайве волосся, брови в неї отакенні, а коли я була в неї, вона не мала на собі ні сережок, ні навіть намиста. Тому, навіть якщо вона й подарувала мені якийсь браслет, він напевно геть бридкий». Але я знала, що применшення нічого не змінить: хай би що я там казала, мати все одно розповість усе батькові, а тоді дасть мені не свою відповідь, а ту, яку вони узгодять між собою.

Я спала мало і погано, у школі мені часто докоряли за неуважність. Мова про браслет знову зайшла тоді, коли я була вже переконана, що батьки про нього забули.

– Батько теж нічого не знає.

– Про що?

– Про браслет, який тобі нібито подарувала тітка Вітторія.

– Думаю, вона збрехала.

– Немає сумніву. Але якщо хочеш одягти якийсь браслет, подивись серед моїх прикрас.

Я й справді пішла покопирсатися в її прикрасах, хоч знала їх напам’ять, адже гралася з ними, ще коли мені було три чи чотири роки. То були не дуже коштовні прикраси, особливо ті два браслети, які вона мала: один позолочений, з підвісками у вигляді ангеликів, а другий срібний, з блакитним листям і перлинами. Малою я дуже любила перший і не помічала другого. Але останнім часом мені дуже подобався той з блакитними листками, і якось навіть Костанца захоплювалась, як витончено вони зроблені. Тому, аби дати зрозуміти, що подарунок Вітторії мене не цікавить, я почала носити той срібний браслет удома, одягати його у школу або на прогулянки з Анджелою та Ідою.

– Він такий гарний! – вигукнула якось Іда.

– Це материн. Але вона сказала, що я можу одягати його, коли захочу.

– Нам мати не дозволяє носити свої прикраси, – сказала Анджела.

– А ось це? – спитала я, показуючи на золотий ланцюжок, який вона носила на шиї.

– Це бабусин подарунок.

– А мій ланцюжок, – сказала Іда, – подарувала мені батькова двоюрідна сестра.

Вони часто розповідали про своїх щедрих родичів і виказували до деяких з них теплі почуття. У мене були лише лагідні дідусь з бабусею з Музею, та вони вже померли, і я ледве їх пам’ятала, тому часто заздрила дівчатам. Але тепер, коли я зав’язала стосунки з тіткою Вітторією, у мене вихопилось:

– А мені тітка подарувала браслет, набагато гарніший від цього.

– То чому ти його ніколи не носиш?

– Він надто коштовний, мати не дозволяє.

– Покажи нам.

– Добре, коли матері не буде. А вам дають гарячий шоколад?

– Мені батько дав скуштувати вина, – сказала Анджела.

– Мені теж, – сказала Іда.

Я гордо заявила:

– Коли я була мала, бабуся готувала мені гарячий шоколад, майже до самої своєї смерті – то був не звичайний шоколад, бабусин шоколад був пишний, мов крем, і смачнючий.

Я ніколи не брехала Анджелі та Іді, це було вперше. Я виявила, що брехня батькам вселяла в мене тривогу, а от брехати подругам було приємно. У них завжди були кращі іграшки, яскравіший одяг, дивовижніші сімейні історії. Їхня мати Костанца належала до родини ювелірів з вулиці Толедо, у неї були шкатулки, повні дуже коштовних прикрас, численні намиста з золота та перлин, безліч сережок, сила-силенна різних браслетів, деякі з них вона не дозволяла їм брати, серед них був один, її улюблений, який вона одягала дуже часто, а от щодо решти – рештою їм було дозволено гратися досхочу, і я гралася разом з ними. Тому, коли Анджела перестала цікавитися гарячим шоколадом – тобто майже відразу – і захотіла, щоб я докладніше розповіла про коштовний браслет від тітки Вітторії, я описала його з усіма подробицями. «Він зі щирого золота, з рубінами і смарагдами, дуже блискучий, – сказала я, – як ті коштовності, що їх показують у кіно і по телевізору». І, розповідаючи про той браслет, я не стрималася і вигадала також, що якось я роздяглася і стала розглядати себе у дзеркалі, маючи на собі тільки материні сережки, намисто і той надзвичайний браслет. Анджела зачаровано глянула на мене, а Іда спитала, чи на мені були хоча б трусики. Я відповіла заперечно, брехня ця дала мені величезну полегкість, і здалося, що якби я й справді так зробила, то зазнала б миті абсолютного щастя.

Я вирішила це перевірити, тож якось пополудні перетворила брехню на дійсність. Я роздяглася, наділа на себе материні коштовності й глянула на себе в дзеркало. Але то було прикре видовище, я здалася собі сумною хирлявою рослинкою, вицвілою під пекучим сонцем. Хоч я ретельно нафарбувалася, лице моє було геть невиразним, а помада лиш намалювала бридку червону пляму на обличчі, що більше було схоже на сіре дно пательні. Тепер, коли я познайомилася з Вітторією, я намагалась зрозуміти, чи й справді між нами були якісь точки дотику, а зусилля це було хоч і напруженим, але геть марним. Вона була літня жінка – принаймні з погляду моїх тринадцяти років, – а я дівчинка: занадто несумірні були наші тіла, занадто великим був проміжок часу між її обличчям та моїм. І хіба була в мене, зрештою, та її енергія, той жар, що іскрився з очей? Якщо я й справді ставала подібною до Вітторії, то в моєму обличчі бракувало головного – її сили. І от на хвилі цієї думки, порівнюючи її брови з моїми, її чоло з моїм, я усвідомила, що мені дуже хотілося б, щоб вона й справді подарувала мені браслет, і відчула, що якби я його мала і одягла на себе, то почувалася б сильнішою.

Думка про це відразу ж зігріла й підбадьорила мене, немов моє ослаблене тіло раптом знайшло правильні ліки. Я згадала, що сказала Вітторія, проводячи мене до дверей, перед тим як ми попрощалися. «Тебе, – сердилася вона, – батько позбавив великої родини, усіх нас, дідуся з бабусею, тіток і дядька, двоюрідних братів та сестер, бо ми не такі розумні й освічені, як він; він усіх нас відрубав немов сокирою, ти мусила рости в ізоляції від нас, бо він боявся, що ми тебе зіпсуємо». Вона аж бризкала злобою, але тепер слова ці принесли мені справжню полегкість, я подумки знай повторювала їх. Вони свідчили про існування сильного, позитивного зв’язку між нами, вони вимагали його. Тітка не сказала: у тебе моє обличчя чи принаймні ти трохи на мене схожа; тітка сказала: ти належиш не тільки батькові і матері, ти також моя, ти належиш усій родині, з якої він вийшов, а той, хто з нами, ніколи не буде самотній, він заряджається нашою силою. Чи не через ці слова я, трохи повагавшись, пообіцяла, що 23 травня не піду до школи, а вирушу з нею на кладовище? І подумавши про те, що о дев’ятій годині ранку того дня вона чекатиме мене на площі Медальє-д’Оро біля свого темно-зеленого «Фіата чінквеченто» – саме так вона владно сказала мені, прощаючись, – я розплакалась і розсміялась водночас, роблячи перед дзеркалом жахливі гримаси.