Читать книгу Брехливе життя дорослих - Elena Ferrante - Страница 16

Щоранку всі троє ми йшли до школи: мої батьки викладати, а я – вчитися. Мати зазвичай вставала першою, щоб приготувати сніданок і причепуритися. Батько натомість вставав з ліжка, лише коли сніданок був уже готовий, бо, тільки-но прокинувшись, він брався читати, записував щось у своїх нотатниках і робив це, навіть коли йшов у туалет. Я вставала з ліжка останньою, хоча, відколи все це почалося, хотіла робити все так, як робила мати: часто мила волосся, фарбувалася, ретельно вибирала одяг. Як наслідок, вони обоє весь час мене квапили: «Джованно, ти ще довго; Джованно, ти спізнишся, і ми теж спізнимося». Одне одного вони теж підганяли. Батько казав: «Нелло, швидше, мені треба у ванну», – а мати спокійно відповідала: «Ванна вже пів години вільна, чому ти ще досі туди не сходив?» Але не такі ранки були моїми улюбленими. Я любила ті дні, коли батько йшов на перший урок, а мати – на другий або третій, а найкраще, якщо вона мала вільний день. Тоді вона тільки готувала сніданок, час від часу гукаючи: «Джованно, поквапся», – і спокійно віддавалася безконечним домашнім справам та редагуванню, а іноді й переписуванню романів. Тоді мені у всьому було легше: мати йшла митися останньою, тому я могла провести у ванній більше часу; батько вічно спізнювався, тому, обмежившись звичними жартами, які розвеселяли, залишав мене під школою і відразу ж їхав геть, не затримуючись – як це робила мати, щоб простежити за мною, – немов я вже доросла і можу вільно пересуватися містом сама.

Я порахувала і з полегкістю зрозуміла, що ранок 23 числа буде саме таким днем: до школи мене відвозитиме сам батько. Напередодні ввечері я приготувала собі одяг (щоб не було нічого рожевого) – саме так завжди радила мені мати, але я не робила так ніколи. Вранці я прокинулась дуже рано, й мене охопило хвилювання. Я побігла у ванну, дуже уважно нафарбувалася, з деяким ваганням одягла браслет з блакитними листками та перлинами і з’явилась на кухні, коли мати тільки-но встала. «Як це ти так рано прокинулась?» – спитала мене. «Не хочу спізнитися, – відповіла я, – у нас контрольна з італійської», – а вона, помітивши моє хвилювання, пішла підганяти батька.

Сніданок минув гладко, вони жартували між собою, немов мене тут не було і вони могли вільно брати мене на язики. Мовляв, якщо сон мене не бере і я готова чимдуж мчати до школи, значить, я закохалася, а я тим часом кидала їм усмішечки, ані заперечуючи, ані підтверджуючи їхніх слів. Тоді батько зник у ванній, і цього разу я гукала йому, щоб він поквапився. І він – мушу сказати – і справді не зволікав, тільки ніяк не міг знайти чистих шкарпеток, а потім забув книжки, які були йому потрібні, тому мусив бігти назад у свій кабінет. Одне слово, пам’ятаю, що була рівно сьома двадцять, батько стояв у коридорі зі спакованим портфелем, а я тільки-но звично поцілувала матір на прощання, коли пронизливо пролунав дверний дзвінок.

Те, що хтось дзвонив о цій порі, було дивно. Мати поспіхом зачинилась у ванній, сказавши мені з роздратованою гримасою: «Піди відчини, подивись, хто там». Я відчинила, переді мною була Вітторія.

– Привіт, – сказала вона, – добре, що ти готова, швидше, бо спізнимось.

Серце шалено забилося мені в грудях. Мати побачила в отворі дверей зовицю і крикнула – авжеж, то був крик: «Андре, ходи сюди, прийшла твоя сестра!». Побачивши Вітторію, він витріщив очі від здивування, недовірливо скривив рота і вигукнув: «Що ти тут робиш?» Від страху перед тим, що станеться через мить, через хвилину, мені стало слабо, я вся спітніла. Я не знала, що відповісти тітці, не знала, як виправдатися перед батьками, мені здавалося, що я помираю. Але все скінчилося дуже швидко, причому дивовижним способом, який усе прояснив.

Вітторія сказала говіркою:

– Я прийшла по Джованну, сьогодні минає сімнадцять років, відколи я зустріла Енцо.

Вона не додала нічого, немов батьки мали відразу зрозуміти, що ця її поява має слушні причини, і відпустити мене з нею без заперечень. Але мати заперечила, відповідаючи літературною мовою:

– Джованна має йти до школи.

Натомість батько, не звертаючись ні до дружини, ні до сестри, крижаним тоном спитав мене:

– Ти про це знала?

Я стояла, схиливши голову і втупившись у підлогу, а він наполягав, не міняючи тону:

– Ви домовлялися, ти хочеш піти з тіткою?

Мати повільно сказала:

– Навіщо питаєш, Андре, звісно, вона хоче, звісно, вони домовлялися, інакше твоя сестра не прийшла б сюди.

Тоді він сказав лише: «Якщо так, то йди», – і кінчиками пальців подав сестрі знак, щоб вона пропустила його. Вітторія відсунулася – вона була мов маска безпристрасності, посаджена поверх жовтої плями легкого плаття – і батько, промовисто зиркнувши на годинник, проминув ліфт і пішов униз сходами, ні з ким не попрощавшись, навіть зі мною.

– Коли ти приведеш її назад? – спитала мати зовицю.

– Коли вона втомиться.

Вони холодно вели перемовини про час повернення і домовилися на 13:30. Вітторія простягла мені руку, я взялась за неї, мов мала дитина, рука була холодна. Вона міцно стисла мою долоню – може, боялася, що я втечу і побіжу назад додому. А вільною рукою викликала ліфт під поглядом моєї матері, яка стояла на порозі і ніяк не наважувалась зачинити двері.

Ось як усе приблизно сталося.