Читать книгу Прекрасні й приречені - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 13

Ентоні сонно повернувся в ліжку й зустрів посічений тінню віконних ґрат клаптик сонця на своєму стьобаному покривалі. Кімнату заполонив ранок. Різьблена скриня в кутку, древня незбагненна шафа стояли в кімнаті, як темні символи забудькуватості матерії, тільки килимок здавався звабливим у своїй тлінності для тлінних ніг; і ще був Баундс, жахливо недоречний у своєму м’якому комірці, він ніби сам складався з газоподібної матерії, такої ж нетривкої, як і його заморожений подих. Він стояв біля ліжка, руки його було занесено над тим місцем, за яке він стягував покривало, темно-карі очі незворушно дивилися на господаря.

– Бовс! – пробурмотів сонний бог. – То є Бовс?

– Це я, сер.

Ентоні повернув голову, змусив очі розплющитись і переможно кліпнув.

– Баундс.

– Так, сер?

– Чи могли би ви… аха-а-а-а-а-х, Боже!.. – Ентоні широко позіхнув, і вміст його мізків позлипався докупи в одну щільну масу. Він почав заново.

– Чи могли би ви зайти десь о четвертій і подати чай з канапками та ще щось?

– Так, сер.

Ентоні відчув прохолодний брак натхнення.

– Якісь канапки, – безпорадно повторив він, – якісь канапки з сиром чи зельцом, і курку й оливки, щось таке. Сніданку не подавайте.

Творче напруження було занадто великим. Він утомлено заплющив очі, дозволив голові безконтрольно впасти і швидко розслабив м’язи, які вже встигли попрацювати. Десь із провалля його свідомості виліз невиразний, але неминучий привид учорашнього вечора – він виявився нічим іншим, як тривалою розмовою з Річардом Кермелом, який зайшов у гості опівночі; поки Ентоні слухав першу частину «Демона-коханця», вони випили чотири пляшки пива й зажували сухими скоринками хліба.

Десь іздалеку долинув голос. Ентоні нічого не міг розібрати, сон зімкнувся над ним, обійняв його, заповз у найглибші куточки свідомості.

Раптом він прокинувся, вимовляючи «Що?»

– На скількох, сер? – Баундс досі був тут, він спокійно й нерухомо стояв біля ліжка… Баундс, який ділив свої добрі манери між трьома господарями.

– На скількох що?

– Я гадаю, сер, мені варто знати, скільки гостей буде. Потрібно розрахувати сандвічі, сер.

– Двоє, – пробурмотів Ентоні хрипко, – леді та джентльмен.

Баундс сказав: «Дякую, сер!» і пішов геть, понісши з собою ганебний м’який комірець, принизливий для всіх трьох господарів, які, одначе, могли вимагати з нього тільки третину.

Ентоні встав пізно й натягнув коричнево-синій, із молочним відливом халат на свою худорляву, але приємну фігуру. Солодко позіхнувши, він пішов у ванну та, увімкнувши світло над туалетним столиком (у ванній не було вікон), уважно і з цікавістю розглянув себе у дзеркалі. Мерзенне видовище, подумав він; він зазвичай так думав вранці – сон робив його обличчя неприродно білим. Він запалив сигарету, переглянув декілька листів і ранковий «Триб’юн».

Годину по тому, поголений та одягнений, він сидів за столом, розглядаючи клаптик паперу, якого добув зі свого гаманця. Той був заповнений нерозбірливими закарлюками: «Зустріч з містером Ховландом о п’ятій. Підстригтися. Розібратися з рахунком Ріверса. Зайти у книжковий магазин».

І під останнім рядком: «Готівка в банку, 690$ (закреслено), 612$ (закреслено), 607$.

У самому кінці квапливим почерком: «Дік і Глорія Гілберт на чай».

Остання нотатка викликала в нього задоволення. Його день, зазвичай схожий на медузу, безформну та безхребетну, раптом набув кістяка мезозойських ящурів. День упевнено й навіть бадьоро йшов у напрямку кульмінаційного моменту, як і належить виставі, як і належить дню. Він боявся того моменту, коли хребет дня зламається, коли він, нарешті, зустріне дівчину, коли порозмовляє з нею, а потім проведе її сміх до дверей, уклониться і повернеться до сумного чайного осаду і недоїдених канапок, які почали черствіти.

Дні Ентоні поволі втрачали кольори. Він постійно це відчував, інколи він повертався до тієї розмови, яка була між ним і Морі місяць тому. Абсурдно було думати, що це благородне, випещене відчуття марнування власного часу пригнічує його, але не можна було й відкидати той факт, що якийсь дивом уцілілий, непроханий фетиш привів його три тижні тому на заході сонця в громадську бібліотеку, де він набрав півдюжини книжок про італійський Ренесанс на абонемент Річарда Кермела. Книжки так і лежали тим самим стосом, яким були принесені з бібліотеки, і той факт, що вони набирали у вазі по дванадцять центів штрафних щоденно, ніяк їх не виправдовував. В Ентоні було декілька годин сильної паніки, що самого його вразило.

Головним виправданням його способу життя був, ясна річ, постулат про беззмістовність життя. Помічниками й міністрами, пажами та сквайрами, дворецьким і лакеями цього володаря були тисячі книжок, які поблискували на полицях, ця квартира і всі ті гроші, що він отримає, коли старигань, який живе вгору по ріці, задихнеться в останньому нападі моралізування. Благо, він був позбавлений численних загроз цього світу, таких як дебютантки й тупість усіляких Джералдін, – йому розвинути б котячу байдужість Морі та з гордістю нести квінтесенцію мудрості багатьох поколінь.

Над і поза всіма доводами стояло щось, що його розум настирливо аналізував і з чим періодично боровся як із надокучливим комплексом; щось, що навіть будучи утилізоване логікою та відчайдушно попране ногами, понесло його, крізь обм’яклу листопадову сльоту, в бібліотеку, де він, одначе, не знайшов жодної бажаної книжки. Справедливо було б аналізувати Ентоні не глибше, ніж він міг би проаналізувати сам себе, бо глибше – то були б лише припущення. Він виявив у собі ростучий страх самотності. Думка, що він обідатиме сам, лякала його; він навіть волів обідати з людьми, до яких мав відразу. Подорожі, які колись зачаровували його, з часом почали здаватися нестерпними, кольоровими картинками, позбавленими змісту, примарною гонитвою за тінню власної мрії.

«Якщо я по суті посередній, – думав він, – то мені потрібно просто працювати, робити роботу». Його хвилювало, що насправді він був поверховою посередністю, в ньому не було ані витримки Морі, ані ентузіазму Діка. Здавалося, що нічого не хотіти – це трагедія, але він таки чогось прагнув… чогось. Інколи спалахом прозріння до нього приходило усвідомлення певного шляху, який дасть йому надію і приведе до чогось, що він уявляв собі як лиховісну старість.

Після коктейлів і пізнього сніданку в університетському клубі Ентоні стало краще. Він наштовхнувся на двох хлопців із його групи в Гарварді, і на контрасті обтяжливої сірості їхньої розмови, життя видалось йому кольоровим. Обоє були одруженими, і поки вони пили каву, один із них жваво описував свої позашлюбні пригоди під улесливі й заохочувальні погляди іншого. Обоє, думав Ентоні, містери Гілберти в зародку; по двадцяти роках кількість їхніх «так» збільшиться вчетверо, характер стане дратівливим – вони зробляться застарілими і зламаними машинами, псевдомудрими і нічого не вартими, випещеними до повного старечого маразму жінками, яких самі ж і зламали.

Ах, він був поза цим, навіть коли йшов після обіду довгим коридором, вистеленим килимом, він зупинився перед вікном і подивився на метушливу вулицю. Ось він, Ентоні Петч, блискучий, привабливий, спадкоємець багатьох років і багатьох мужів. Тепер це – його світ, але остання і наймасштабніша іронія, якої він прагнув, була вже не за горами.

З юнацьким максималізмом він бачив себе на вершині світу: з грошима діда він збудує собі власний п’єдестал, стане новим Талейраном, новим лордом Веруламом. Ясність його розуму, його витонченість, його всебічна розвиненість, зрілість, що натхненні однією метою, яка ще мала народитися, знайшли би вихід у великих справах. Але наразі його мрія скорочувалася до «робити роботу»: він намагався уявити себе в Конгресі, як він укорінюється в тій брудній підстилці того потворного хліву, серед вузьколобих свиноподібних мужів, чиї зображення він часом бачив у недільних газетах, серед тих уславлених пролетаріїв, які ласкаво лепечуть нації на вухо ідеї рівня середньої школи! Маленькі чоловічки з прописними амбіціями, які, тільки завдяки своїй посередності, мріють знестись над посередністю на бляклі й неромантичні небеса уряду, звідки керуватимуть людьми… і лише дюжина обраних, хитрих чоловіків на верхівці, егоїстів і циніків; обраних, щоби диригувати цим хором білих краваток і високих комірців, що співатимуть недоладний і чудесний гімн багатству як винагороді за гідність, як доказу мудрості, й віддаватимуть хвалу Господу, Конституції та Скелястим горам!

Лорд Верулам! Талейран!

Він повернувся у свою квартиру, і разом із ним повернулася сірість. Його коктейлі закінчилися, він почав куняти, затуманений, схильний до похмурого настрою. Лорд Верулам – він? Його засмучувала вже сама думка. Ентоні Петч, без послужного списку, без хоробрості, без сміливості прийняти правду й радіти, що її виявили йому. О, він просто претензійний дурень, який будує кар’єру з коктейлів, шкодуючи, що його жалюгідний і вбогий ідеалізм завалився. Він прикрашав свою душу з витонченим смаком, а тепер йому хотілося старого сміття. Він був порожнім, таким порожнім, як стара пляшка…

Загудів зумер біля дверей. Ентоні підскочив і приклав слухавку до вуха. Почувся голос Річарда Кермела, пишномовний і жартівливий:

– Дозвольте зарекомендувати міс Глорію Гілберт.