Читать книгу Прекрасні й приречені - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 8

О сьомій Ентоні і його друг Морі Нобл сиділи за столиком у кутку під прохолодою даху. Морі Нобл дуже скидався на великого імпозантного кота, його вузькі очі повнилися невтомними тягучими вогниками. Його волосся було гладким і прямим, начебто його, якщо це можна уявити, облизала здоровецька мати-кішка. За часів Гарварда його вважали винятковою постаттю на потоці, найрозумнішим, найоригінальнішим, спокійним та благословенним.

То був чоловік, якого Ентоні вважав своїм найкращим другом. Єдиним чоловіком зі всього оточення, яким він захоплювався, навіть більше, хоча він і сам не дуже це усвідомлював, – якому він заздрив.

Зараз вони раді були бачити один одного – їхні очі сповнені доброти, бо кожен відчуває наліт новизни після недовгого розставання. Їхня взаємна присутність розслабляє їх, дає відчуття спокою; Морі зі своїм витонченим і на диво котячим обличчям хіба що не муркоче. А Ентоні, зазвичай нервовий, як блудний вогник, нарешті заспокоївся.

Зараз вони захоплені однією з тих легких і ненав’язливих розмов, що їх полюбляють тільки чоловіки до тридцяти або чоловіки після великого стресу.

ЕНТОНІ. Сьома година. Де Кермел? (Нетерпляче.) Хотів би я, щоби він закінчив той безконечний роман. Я з голоду помру, поки він допише.

МОРІ. Він вигадав нову назву «Демон-коханець», незле, еге ж?

ЕНТОНІ (зацікавлено). «Демон-коханець»? Чи «Жінка в сльозах», незле! Ніяк незле, що скажеш?

МОРІ. Я навіть сказав би, що добре. Котра година, ти сказав?

ЕНТОНІ. Сьома.

МОРІ (його очі звузилися, виказуючи не те щоб незадоволення, а легке несхвалення). Він мене до сказу довів одного разу.

ЕНТОНІ. Як?

МОРІ. Своєю звичкою робити записи.

ЕНТОНІ. Мене теж. Здається, я щось сказав минулого разу, що здалось йому суттєвим, але він забув, що, отже, він дістався до мене. Він сказав: «Ти не міг би сконцентруватись?» А я відповів: «Ти набрид мені до сліз. Як я можу пам’ятати?»

МОРІ (беззвучно сміється, його обличчя розпливається в розуміючій посмішці). Дік не обов’язково бачить більше, ніж інші. Але він може описати суттєво більше з того, що помічає.

ЕНТОНІ. Це вражаючий талант…

МОРІ. О, так. Вражаючий!

ЕНТОНІ. І енергія амбітності, скерована у правильному напрямку. З ним дуже цікаво – він і підбадьорює, і захоплює. Інколи від його присутності дух забиває.

МОРІ. О, так…

Тиша й далі:

ЕНТОНІ (із переконливим виразом, наскільки це можливе на його худому й дещо невпевненому обличчі). Але енергія його не невичерпна. Колись, мало-помалу, вона зникне, і вражаючий талант, скоріш за все, – теж. Залишиться тільки старе тороччя, дратівливе, балакуче та егоїстичне.

МОРІ (сміючись). Ось ми тут сидимо й доводимо один одному, що малий Дік розуміє речі не так глибоко, як ми, а от він, зі свого боку, відчуває суттєву перевагу творчого мислення над критичним, і все таке.

ЕНТОНІ. Ще б пак. Але він помиляється. Він дуже часто піддається нападам ентузіазму. Якби він не був такий занурений у реалізм і не мав би носити шати циніка, то був би довірливим, як релігійний лідер із коледжу. А він – ідеаліст. Отак. Він гадає, що ні, оскільки відкинув християнство. Пригадуєш його в коледжі? Він проковтував кожного автора, одного за одним, ідеї, техніки, персонажі: Честертон, Шоу, Велс, і кожного з них з однаковою легкістю.

МОРІ (досі обдумуючи своє останнє спостереження). Я пам’ятаю.

ЕНТОНІ. Це правда. Вроджений фетишист. Ось, скажімо, мистецтво…

МОРІ. Зробімо замовлення. Він буде…

ЕНТОНІ. Звичайно. Замовимо. Я казав йому…

МОРІ. Ось він іде. Дивися, зараз зіштовхнеться з офіціантом. (Він підняв палець, щоби подати сигнал, – так, ніби то була м’яка і дружня лапа.) Ось і ти, Кермеле.

НОВИЙ ГОЛОС (завзято). Привіт, Морі. Привіт, Ентоні Комсток Петч. Як поживає онук старого Адама? Дебютантки й досі в’ються за тобою, га?

Новоприбулий – Річард Кермел – невисокий і світловолосий, один з тих, хто до тридцяти п’яти вже полисіє. В нього жовтуваті очі – одне з них суттєво яскравіше, інше тьмяне, як каламутний басейн, чоло в нього смішно видається, як у малюка з карикатури. Він випирає в деяких місцях – його живіт випирає пророчо, його слова випирають із рота, навіть кишені його обіднього костюма випирають так, ніби вони наповнені висловухою колекцією всіляких графіків, програмок і різноманітних вирізок – на них, примружуючи свої непарні жовті очі, він робить замітки, закликаючи до тиші незайнятою лівою рукою.

Він підходить до столу і потискає руки Ентоні й Морі. Він – один із тих чоловіків, які незмінно потискають руку, навіть людям, яких вони бачили годину тому.

ЕНТОНІ. Привіт, Кермеле. Добре, що ти тут, нам був потрібен комічний розряд.

МОРІ. Ти спізнився. Доганяв листоношу по кварталу? А ми тут якраз обговорювали твою персону.

ДІК (міряючи Ентоні нетерплячим поглядом свого світлого ока). І що ти сказав? Скажи мені, я це запишу. Викинув сьогодні тисячу слів із першої частини.

МОРІ. Благородний естет. І я залив алкоголь у свій шлунок.

ДІК. Навіть у цьому не сумніваюсь. Закладаюся, що ви двоє тут уже годину сидите й розмовляєте про лікери.

ЕНТОНІ. Ми ніколи не напиваємося, мій безбородий хлопче.

МОРІ. Й ніколи не повертаємося додому з дамами, яких зустрічаємо напідпитку.

ЕНТОНІ. Й усі наші вечірки вирізняються певною зарозумілістю.

ДІК. Особливо нерозумні ті особи, котрі вихваляються, як вони «заливаються». Проблема в тому, що ви обоє – ніби з вісімнадцятого століття. Стара школа англійських сквайрів. П’єте помаленьку, поки під стіл не впадете. Але вам ніколи не буває весело. Е, ні, так не годиться.

ЕНТОНІ. Здається, це з шостого розділу.

ДІК. Ідете до театру?

МОРІ. Так. Ми намагаємось провести вечір у глибоких роздумах над життєвими проблемами. Річ називається лаконічно – «Жінка». Допускаю, що «вона того варта».

ЕНТОНІ. Боже! То це воно? Ходімо знову на «Жартівників».

МОРІ. Мені вже набридло. Я їх бачив тричі. (До Діка.) Першого разу ми вийшли після першого акту і знайшли пречудовий бар. А коли повернулися, то зайшли не до того театру.

ЕНТОНІ. У нас був тривалий диспут із наляканою молодою парою – ми гадали, що вони зайняли наші місця.

ДІК (ніби розмовляючи сам із собою). Гадаю, що коли закінчу ще один роман і п’єсу та, можливо, книгу коротких оповідань, я напишу музичну комедію.

МОРІ. Я знаю: з інтелектуальним текстом, що його ніхто не слухатиме. А всі критики будуть бурчати і стогнати про «Старий добрий фартушок». А я сяятиму, як безглузда постать у безглуздому світі.

ДІК (помпезно). Мистецтво не безглузде.

МОРІ. Безглузде само по собі. Але не є таким, коли намагається зробити життя менш безглуздим.

ЕНТОНІ. Іншими словами, Діку, ти виступаєш перед залом, повним привидів.

МОРІ. Але нехай це буде красива вистава.

ЕНТОНІ (до Морі). І навпаки, якщо ти знаєш, що цей світ – безглуздий, навіщо писати? Будь-яка спроба надати йому змісту – беззмістовна.

ДІК. Гаразд, але навіть враховуючи все це, варто залишатися пристойним прагматиком і підтримувати в бідолашному людстві інстинкт до життя. Чи ви хочете, щоб усі вірили у вашу софістичну нісенітницю?

ЕНТОНІ. Мабуть, так.

МОРІ: Ні, сер! Я гадаю, що всі в Америці, за винятком хіба якоїсь обраної тисячі, повинні прийняти жорстку систему моралі – римський католицизм, наприклад. Я не скаржусь на загальноприйняті норми. Я скаржусь скорше на посередніх єретиків, що вхопилися за досягнення софістики і прибрали позу моральної свободи, до чого їхній розум абсолютно не надається.

Тут з’являється суп, і те, що хотів сказати Морі, навіки зникло в небутті.