Читать книгу Прекрасні й приречені - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 16

Цей зимовий вечір у «Плазі» був першим із череди «побачень», що Ентоні призначав їй у ці невиразні та бентежні дні перед Різдвом. Вона постійно була зайнята. Він довго намагався зрозуміти, які сфери міського життя так займали її час. Її, здавалося, нічого не хвилювало. Вона відвідувала напівофіційні доброчинні танцювальні вечори у великих готелях; декілька разів він зустрічав її на званих вечерях у «Шеріс», і одного разу, поки він чекав, щоб вона одягнулась, і вислуховуючи торохтіння місіс Гілберт про «втечі» її доньки, довідався, що в її планах була вражаюча програма на півдюжини танцювальних вечорів, куди Ентоні теж отримав запрошення.

Декілька разів він домовлявся з нею про обід або чай, але зустрічі були дуже поспішними і (принаймні для нього) не дуже приємними, оскільки вона була сонна і незібрана, не могла ні на чому сконцентруватися чи бодай слідкувати за перебігом розмови. Після двох таких нужденних зустрічей він дорікнув їй, що вона залишає йому самі «недоїдки» і скоро від нього залишаться сама шкіра й кістки, вона засміялась і призначила йому зустріч на чай за три дні. Це його дуже підбадьорило.

Однієї неділі, якраз перед Різдвом, він зателефонував до неї та застав її тоді, коли вона намагалася заспокоїтись після бурхливої таємничої сварки: вона повідомила його тоном, досі повним гніву, але вже з нотками задоволення, що тільки-но випровадила когось з квартири, – Ентоні гарячково розмірковував, з ким же вона того вечора мала вечеряти й куди вочевидь не піде. Отже, вечір дістанеться Ентоні.

– Ходімо кудись! – запропонувала вона, коли вони спускалися ліфтом донизу. – Я хочу подивитись якусь виставу, а ви?

На стійці в готелі пропонували тільки два недільні вечірні концерти.

– Завжди те саме, – невдоволено поскаржилась вона, – ті самі старі гебрейські комедіанти. Ой, ходімо кудись!

Аби уникнути докору, що він мав би вигадати якусь програму, яку вона схвалила б, Ентоні з удаваною веселістю зробив спробу:

– Ходімо в кабаре.

– Я вже в усіх була.

– Ну то знайдемо нове.

Але настрій у неї зіпсувався, це було очевидно. Її сірі очі раптом зробилися гранітними. Коли вона мовчала, то дивилася просто перед собою, ніби дивлячись на якусь неприємну абстрактну фігуру у вестибюлі.

– Гаразд, ходімо.

Він пішов за нею до таксі. Навіть уся загорнена в хутро, вона була граційною, вдаючи, ніби має якесь місце на прикметі. Він дав команду водієві їхати на Бродвей, а потім повернути на південь. Він зробив декілька спроб почати розмову, але вона одягнула непробивні обладунки мовчання і відповідала похмуріше за темінь холодного таксі. Відчуваючи, що його настрій теж псується, він здався.

Коли проїхали кілька кварталів по Бродвею, погляд Ентоні привернула велика й незнайома вивіска, на ній електрично-жовтими помпезними буквами було написано «Маратон», неонові квіти й листки з’являлись і гаснули над блискучою від вологи вулицею. Він нахилився і злегка постукав по вікну таксі. За хвилину кольоровий портьє повідомив, що так, це кабаре. Найкраще кабаре. Найкраще шоу в місті!

– Заглянемо?

Зітхаючи, Глорія відчинила двері, викинула недопалок на вулицю й сама зайшла слідом за ним. Вони проминули яскраву вивіску, зайшли у широкий хол і сіли в тісний ліфт, який мав доправити їх у цей ще не оспіваний палац насолод.

Це була весела обитель дуже бідних і дуже небагатих, показних денді та явно кримінальних елементів, не кажучи вже про недавню популярність таких місць серед богеми; випускниці шкіл Св. Августи, Джорджії та Редінга її просто обожнювали, не тільки завдяки кольоровим і захоплюючим розворотам недільних театральних брошур, а й завдяки обурливо занепокоєним заявам містера Руперта Х’юза та інших літописців божевілля Америки. Але всі ці виплески Гарлема на Бродвей, чорна магія нудьги й гульня респектабельності були предметом езотеричних тем лише для учасників самого збіговиська.

Чутки, одначе, циркулюють, і у хвацько розрекламованому місці по суботах і неділях збиралися представники класу, не надто обтяженого мораллю, такі собі маленькі заклопотані чоловічки, яких у коміксах підписують «Споживач» і «Публіка». Вони постаралися, щоби місце відповідало трьом вимогам: було недороге, наслідувало блиском механічних автоматів інтер’єри дорогих кав’ярень у театральному районі; ба більше, це було місце, куди можна було привести «порядну дівчину», хоча розваги передбачалися відносно невинні, безпечні для всіх, а за браком грошей та уяви просто нецікаві.

У неділю ввечері тут збиралися довірливі, сентиментальні, малооплачувані спрацьовані люди, представники професій, чия назва складалась із двох слів: молодший бухгалтер, білетний агент, офіс-менеджер, роздрібний торговець, а понад усе – дрібні клерки – кур’єри, листоноші, продавці, посильні, банківські службовці. З ними були їхні жінки, які постійно гиготіли, надміру жестикулювали, патетично претензійні дами, які приречені розтовстіти із ними, народити їм купу дітей та безпорадно борсатись у чорно-білому морі незадоволення і розбитих надій.

Називали ці низькопробні кабаре за марками пульманівських вагонів. «Маратон»! Не для них непристойні усмішки, вкрадені в паризьких кав’ярнях! Сюди тямущі патрони приводять своїх «милих дівчаток», які бажають чуда, які вірять, що саме це місце сповнене радості й веселощів і навіть трошки аморальне. Живи сьогодні! Яка різниця, що буде завтра?