Читать книгу Прекрасні й приречені - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 15

У четвер після обіду Глорія та Ентоні зустрілися на чаюванні в ресторані готелю «Плаза». На ній був сірий, облямований хутром костюм, – «бо під сіре треба сильно наквацятися», – пояснила вона, невеличкий капелюшок хвацько сидів на її голівці, дозволяючи білявим кучерям звиватись у всій красі. У яскравому світлі її обличчя видалось Ентоні значно м’якшим, вона виглядала молодшою, заледве вісімнадцять. Її постать у тісній спідниці, відомій у тому сезоні, як «спідниця-футляр», виглядала гнучкою і стрункою, руки в неї були і не «артистичні», і не опецькуваті, просто маленькі, саме такі, як належить дитині.

Коли вони зайшли в зал, оркестр награвав перші акорди «макшиші» – музики, повної потріскування кастаньєт і легко-млявих скрипкових гармоній, вона була дуже доречною в залюдненому зимовому ресторані, що його заполонили студенти коледжів у передчутті прийдешніх канікул. Глорія ретельно оглянула кілька столиків та ескортувала Ентоні обхідним шляхом до столика на двох у дальньому кутку зала, чим викликала його роздратування. Підійшовши до столика, вона знову завагалася. Сісти їй зліва чи справа? Її прекрасні очі й губи були дуже серйозними, коли вона робила вибір, і знову Ентоні подумав, якими невимушеними були всі її жести; все в житті вона сприймала так, ніби мала постійно робити вибір, розкладати по полицях, ніби вибираючи один подарунок із безлічі на прилавку.

Впродовж декількох хвилин вона байдуже споглядала танцюючі пари, а коли одна пролітала повз, кружляючи в танці, вона пошепки коментувала:

– Он симпатична дівчина в блакитному, – й додавала, коли Ентоні слухняно звертав погляд: – Ось! Ні, за вами, там!

– Так, – безпорадно погоджувався він.

– Ви її не бачили.

– Я краще дивився би на вас.

– Я знаю, але вона дуже симпатична. Тільки в неї грубі щиколотки.

– Привіт, Глоріє! Агов, Глоріє!

– О, привіт.

– Хто це? – запитав він.

– Не знаю. Хтось. – Вона побачила інше обличчя. – Привіт, Мюріел! – І, звертаючись до Ентоні: – Це – Мюріел Кейн. Вона приваблива, хоч і не вельми.

Ентоні схвально усміхнувся.

– Приваблива, хоч і не вельми, – повторив він.

Вона усміхнулась і одразу зацікавилась.

– Фраза вам видалася смішною? – Вона була така зворушлива, зосереджено чекаючи відповіді.

– Так, просто кумедно.

– Хочете потанцювати?

– А ви?

– Не проти. Але ще посидьмо, – вона ухвалила рішення.

– І поговоримо про вас? Ви ж полюбляєте розповідати про себе, так?

– Так, – вона засміялась, бо її спіймали на марнославстві.

– Можна собі уявити вашу автобіографію класика.

– Дік каже, що немає про що писати.

– Дік! – вигукнув він. – Що він знає про вас?

– Нічого. Але він каже, що біографія кожної жінки починається з першим поцілунком і закінчується з останньою дитиною на руках.

– Це він зі своєї книжки цитує.

– Він каже, що жінка, яка ніколи не кохала, не має біографії – тільки історію.

Ентоні знову засміявся.

– Хочете сказати, що ви ніколи не кохали?

– Не думаю.

– Тоді чому у вас немає біографії? Хіба у вас не було першого поцілунку для відліку? – Щойно слова зірвалися з його уст, він різко вдихнув, ніби хотів втягнути їх назад. У цієї крихітки?

– Я не розумію, що ви маєте на увазі під «відліком», – несхвально відгукнулася вона.

– Я хотів би дізнатися, скільки вам років.

– Двадцять два, – вона втомлено подивилася йому в очі. – А ви скільки подумали?

– Десь вісімнадцять.

– Збираюся туди повернутись. Двадцять два мені не подобається. Ненавиджу понад усе.

– Бути двадцятидвохлітньою?

– Ні. Старіти, й таке інше. Одружуватися.

– Ви ніколи не хотіли заміж?

– Я не хочу відповідальності та дітей, про яких треба буде дбати.

Вона, вочевидь, навіть не сумнівалася, що будь-які слова з її уст звучать чудово. Він, затамувавши подих, чекав нової репліки, сподіваючись, що вона продовжить попередню думку. Вона усміхалася без утіхи, просто люб’язно і, витримавши паузу, вимовила кілька слів:

– Не відмовилась би зараз від льодяників.

– Зараз будуть! – Він махнув офіціантові й відправив його до сигаретної стійки.

– Ви ж не проти? Я полюбляю желатинки. Всі з мене кепкують через це. Бо коли батька немає поруч, я завжди їх жую.

– Зовсім ні. Хто всі ці завсідники? – він змінив тему. – Ви всіх їх знаєте?

– Ні, не знаю, але вони, вони – звідусіль, мені так видається. Ви тут ніколи не були?

– Декілька разів. Мене не надто цікавлять симпатичні дівчата.

Після цієї фрази вся її увага була його. Вона рішуче розвернула плече від танцюючих пар, зручно вмостилась у кріслі й запитала:

– А чим ви тоді займаєтесь?

Завдяки коктейлю Ентоні радо зустрів це питання. Він був у настрої для бесіди, навіть більше, хотів вразити цю дівчину, чиї зацікавлення були геть незрозумілими – вона могла зупинитися на цілком несподіваній темі, швидко обминаючи неочевидно-очевидні питання. Він хотів показати себе. Він раптом захотів стати персонажем у її романі, бажано в героїчних тонах. Він хотів витягнути її за межі тієї буденності, де жили всі, крім неї самої.

– Я нічим не займаюсь, – почав він, раптом усвідомлюючи, що ці слова позбавлені тієї елегантної граційності, якою він намагався їх наділити. – Я нічим не займаюсь, оскільки немає нічого, що було би варте зусиль.

– Он як? – Він не тільки не здивував її, а навіть не зацікавив, хоча вона однозначно зрозуміла його (якщо це взагалі варто було розуміти).

– Ви не схвалюєте лінивих чоловіків?

Вона кивнула.

– Напевне, так, якби ж вони були граційно-лінивими. Але хіба це можливо для американця?

– Чому ж ні? – запитав він збентежено.

Але її увага вже покинула цю тему і полетіла аж на десятий поверх.

– Мій тато злий на мене, – зауважила вона беземоційно.

– Чому? Але я таки хотів би знати, чому американець не може бути граційно-лінивим, – його голос набув наполегливої інтонації, – це мене дивує. Просто… просто… я не розумію, чому всі вважають, що молодий чоловік зобов’язаний осісти в діловому районі та проводити там по десять годин кожен день, протягом двадцяти найкращих років свого життя, за тупою, нетворчою, хоч і не альтруїстичною роботою.

Він здався. Вона незворушно дивилась на нього. Він чекав, що вона погодиться або не погодиться, але вона мовчала.

– Ви ніколи не маєте думки про будь-що? – запитав він дещо роздратовано.

Вона похитала головою, і поки очі її стежили за танцюючими парами, вона відповіла:

– Не знаю. Я не знаю нічого про те, що вам слід чи не слід робити, чи що будь-кому варто робити.

Вона остаточно збентежила його, змішала хід його думок. Потреба висловитись іще ніколи не була такою бажаною і такою неможливою.

– Звісно, – погодився він виправдовуючись, – я також не знаю, само собою, але…

– Коли я думаю про людей, – продовжила вона, – зазвичай мені цікаво, наскільки вони вписуються у своє оточення, чи їм належить бути там, де вони є. Мені байдуже, роблять вони щось чи не роблять, насправді мене завжди вражає, коли хтось робить якусь справу.

– А вам не хотілось би займатись якоюсь справою?

– Я хочу спати.

На мить він остовпів, ніби вона саме це дослівно мала на увазі.

– Спати?

– Щось на кшталт. Я просто хочу байдикувати, і я хочу, щоби люди довкола мене клопоталися справами, бо так я почуваюся спокійною та захищеною, а хтось мусить нічого не робити, щоб вони складали мені приємну компанію. Але я не хочу змінювати людей чи переживати через них.

– Ви – дивна маленька детерміністка, – засміявся Ентоні. – Такий ваш світ, правда?

– Ну… – сказала вона, швидко відводячи погляд, – чом би й ні? Поки я молода.

Перед останнім словом вона зробила невелику паузу, й Ентоні подумав, що вона додасть «і красива». Беззаперечно, вона саме це й мала на увазі.

Її очі засяяли, він сподівався, що вона продовжить тему. Йому поталанило спровокувати її (принаймні, так йому здалося), він навіть нахилився вперед, щоби вловити слова.

Але «Ходімо танцювати!» – ось усе, що вона сказала.