Читать книгу Прекрасні й приречені - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 23

Вівторок видався морозним. О другій годині було ще холодніше і, коли вони потиснули одне одному руки, йому здалося, що того поцілунку не було зовсім, – все було так дивно, він серйозно сумнівався, що вона взагалі пам’ятає, що він цілував її.

– У неділю я дзвонив вам чотири рази, – сказав він їй.

– Справді?

В її голосі відчувалось здивування, а лице виглядало здивованим. Він мовчки проклинав себе, що взагалі підняв цю тему. Він мав би здогадатися, що для її гордості цей невеликий тріумф нічого не означає. Навіть тоді він не розумів, що їй ніколи не бракувало чоловічої уваги і що вона не застосовує тих маленьких хитрощів і не бавиться в ігри, які зазвичай популярні серед її колежанок. Якщо чоловік їй подобався, достатньо було легкого флірту. Якщо вона вважала, що може закохатись, розрив був різким і безповоротним. Її чарівність оберігала сама себе.

– Мені кортіло вас побачити, – щиро зізнався він. – Я хотів поговорити з вами, тобто справді поговорити, наодинці. Ви дозволите?

– Що ви маєте на увазі?

Він проковтнув клубок раптової паніки. Він відчув, що вона знає, чого він хоче.

– Я маю на увазі, не за чаєм, – сказав він.

– Гаразд, але не сьогодні. Мені потрібно розім’ятися. Пройдімося!

Погода була болісно вологою. Уся нестерпна ненависть лютого вирвалася з його серця поривом крижаного надокучливого вітру, який прорізав собі шлях через Центральний парк і далі вздовж П’ятої авеню. Розмовляти було майже неможливо, а холод відволікав його настільки, що коли він звернув на Шістдесят першу вулицю, то зрозумів, що Глорії немає поруч. Він озирнувся. Вона стояла нерухомо десь за сорок футів, ховаючи обличчя в хутровий капюшон, він не зміг розгледіти, сміється вона чи роздратована. Він пішов назад.

– Не переривайте своєї прогулянки через мене! – вигукнула вона.

– Я дуже перепрошую, – збентежено відповів він. – Я занадто швидко йшов?

– Мені холодно, – повідомила вона. – Я хочу додому. І ви занадто швидко йдете.

– Мені дуже шкода.

Вже обіруч вони звернули в бік готелю «Плаза». Йому дуже кортіло заглянути їй в обличчя.

– Зазвичай чоловіки не такі занурені в себе, коли вони зі мною.

– Вибачте, будь ласка.

– Це дуже цікаво.

– Занадто холодно для прогулянок, – коротко сказав він, приховуючи своє роздратування.

Вона не відповіла, і він не міг зрозуміти, чи вона не спровадить його геть, лише вони дійдуть до готелю. Вона мовчки зайшла у вестибюль і вже біля самого ліфта кинула одну фразу:

– Краще вам піднятись.

Півмиті він вагався. Вона сказала це ніби між іншим, а єдине, що її хвилювало, – це поправити пасмо волосся перед дзеркалом у ліфті. Її щоки пашіли, очі блищали, – ще ніколи вона не здавалася такою чарівною, такою безмежно бажаною.

Він зневажав себе, ось він уже йде за нею по коридору десятого поверху, на відстані півкроку, ніби раб, чекає на неї у вітальні, поки вона скидає свої хутра. Щось пішло не так – у своїх очах він утратив частину гідності й якимось незрозумілим, але важливим чином він зазнав повної поразки.

Але коли вона вийшла з кімнати, він уже встиг повністю виправдати сам себе самовдоволено хитромудрим способом. Врешті, він досягнув бажаного. Він хотів піднятися – він піднявся. Одначе те, що сталося потім, було продовженням його враженого в ліфті самолюбства: дівчина з ним поводилася так безжально, що коли вона з’явилася, він не втримався від пориву цинізму.

– Хто такий цей Блокмен, Глоріє?

– Партнер батька.

– Дивний хлопак!

– Ви теж йому не подобаєтеся, – з усмішкою сказала вона.

Ентоні засміявся.

– Мені це лестить. Він, вочевидь, уважає мене… – і раптом змінив тему. – Він закоханий у вас?

– Не знаю.

– Ще б пак, не знаєте, – продовжував він. – Звичайно, закоханий. Я пам’ятаю, як він на нас глянув, коли ми повернулись. Якби ви не вигадали історію про дзвінок, він би точно підіслав до мене банду каскадерів, щоби ті порішили мене.

– Ні, йому байдуже. Я потім розповіла йому, що відбулося насправді.

– Ви розповіли йому!

– Він запитав.

– Щось мені це не подобається… – запротестував він.

Вона знову засміялася.

– Справді?

– Як це може його стосуватись?

– Ніяк. Тому я й розповіла.

Ентоні закусив губу від злості.