Читать книгу Прекрасні й приречені - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 18

Ще з молодших курсів, обіймаючи посаду редактора «Гарвард Крімсон», Річард Кермел відчув бажання писати. Але на старших курсах він десь підхопив славнозвісну ідею, що деякі люди народжені для «служіння», і що прийшли вони у світ, аби здійснити примарне і сумне щось, за що їм сповна буде повернено у кращому світі, чи принаймні окупиться особистою сатисфакцією від прагнення кращого добробуту для максимальної кількості людей.

Цей дух давно збурював коледжі Америки. Починалося все, зазвичай, з незрілих і сприйнятливих першокурсників, інколи ще зі старших класів. Відомі своєю емоційною акторською грою, успішні проповідники цього культу гастролювали університетами та, інколи просто залякуючи довірливу паству, інколи притупляючи природний інтерес і допитливість розуму, які, властиво, є підґрунтям освіти, зводили неблагонадійну загрозу гріха до дитячої злочинності і всюдисущої «жіночої загрози». Ці лекції відвідувала зіпсована молодь, щоби повеселитись і пожартувати, або довірливі учні, які могли проковтнути солодку пігулку, яка, може, й була би нешкідливою, якби її прописали фермерським жінкам чи благочестивим аптекарям, але для «майбутніх лідерів нації» вона була просто згубною.

Цей спрут виявився достатньо сильним, щоб запустити свої звивисті мацаки в Річарда Кермела. За рік після закінчення університету він потягнув його в нетрі Нью-Йорка, де він подався, разом із якимись спантеличеними італійцями, в секретарі «Асоціації допомоги молодим іноземцям». Там він пропрацював більше року, поки монотонність не почала йому надокучати. Потік іноземців не вичерпувався – італійці, поляки, скандинави, чехи, вірмени, – всі з однаковими проблемами, всі з однаково неприємними обличчями і таким же неприємним запахом, хоча, по декількох місяцях, запахи почали йому здаватися більш глибокими й різноманітними. Його остаточні висновки про необхідність такої організації були розмитими, але щодо власних відносин із нею – завершив він їх різко та безповоротно. Будь-який доброзичливий молодик, в чиїх вухах іще дзвеніли дзвони останнього хрестового походу, міг би зробити не менший внесок у спасіння цих відпадків Європи, а для Діка настав час писати.

Він жив у гуртожитку Юнацької християнської організації, але коли вирішив, що не буде більше шити сумки зі свинячих вух, то переїхав в осереддя міста й одразу знайшов роботу в «Сан». Там він протримався півроку без жодного успіху, інколи безладно пописуючи на сторону, але одного дня трапився невеселий інцидент, який безапеляційно обірвав його газетну кар’єру. Одного лютневого дня йому було доручено зробити репортаж про парад кавалерійського полку. Одначе через снігову загрозу він пішов спати перед теплим каміном, коли ж прокинувся, то написав витончену замітку про приглушений тупіт копит на снігу… І передав у газету. Наступного ранку редактор відділу міських новин отримав примірник з приміткою: «Звільнити того, хто це написав». Виявилося, що полк також налякався снігової загрози і переніс парад на інший день.

За тиждень він почав «Демона-коханця»…

У січні, що є понеділком року, ніс Річарда Кермела був постійно синім, злісно-синім і віддалено нагадував пекельне полум’я, що пожирає грішника. Його книжка була майже готова, але в міру того, як вона росла у своїй повноті, зростали й її вимоги – вона висушила його, висотала, і врешті накрила, виснаженого, своєю тінню. Він виливав свої надії, хвастощі й вагання не тільки на Ентоні й Морі, а й на будь-кого, кого міг примусити слухати. Він дзвонив ввічливим, але спантеличеним видавцям, обговорював її з випадковими візаві у клубі Гарварда; Ентоні навіть стверджував, що одного разу застав Діка за обговоренням другого розділу із літературно освіченим контролером у холодних і похмурих закапелках станції метро в Гарлемі. В ряди його повірених останнім часом було записано місіс Гілберт, вони проводили години за інтенсивним перехресним вогнем між білфізмом і літературою.

– Шекспір був білфістом, – переконувала вона його із законсервованою на устах посмішкою. – Ще б пак! Він був білфістом. Це було доведено.

Діка ця репліка не дуже зачепила.

– Якщо ти читав «Гамлета», цього просто не можна не помітити.

– Ну, він… він жив у часи, коли люди були більшими вірянами, в часи більш релігійні.

Але вона вимагала весь коровай:

– Так-так, але розумієш, білфізм – не релігія. Це вчення про всі релігії. – Вона зухвало посміхнулась йому. Це було гасло її віри. Було щось у самому поєднанні слів, що захоплювало її розум настільки, що інші слова просто не могли туди досягнути. Хоча вона могла прийняти будь-яку іншу ідею, лишень би вона вписувалась у цю блискучу формулу, яка, можливо, й не була формулою, а була доведенням до абсурду всіх інших формул.

Врешті-решт, на сцену красномовно виходив Дік.

– Ви чули про новий рух у поезії? Чи не чули? Отже, зараз багато молодих поетів відходять від старих форм, і в них непогано виходить. Тож я намагаюся сказати, що своєю книгою започаткую новий рух у прозі, такий собі ренесанс.

– Упевнена, так воно й буде, – засяяла місіс Гілберт. – Впевнена, що так і буде. Минулого вівторка я була у Дженні Мартін, хіромантки, знаєш, зараз усі від неї просто в захваті. Я сказала їй, що мій племінник зараз перейнятий однією справою, і вона сповістила, що я скоро довідаюся про його неймовірний успіх. Хоча вона ніколи тебе не бачила і не знала нічого про тебе, навіть твого імені.

Видавши правильні звуки, щоби висловити своє здивування стосовно цього приголомшливого феномену, Дік, ніби деспотичний регулювальник, повернув хід розмови у потрібне йому русло.

– Моя робота поглинає мене, тітонько Кетрін, – запевнив він її, – направду. Всі мої друзі кепкують із мене, я сам розумію, що можу бути смішним, тому не злюсь. Я гадаю, що людина має вміти сприймати жарти. Але мені це тільки додає упевненості, – підсумував він похмуро.

– Я завжди кажу, що в тебе древня душа.

– Може, й так.

Дік досягнув тієї стадії, коли він вже не опирався, а покірно погоджувався. Він розважав себе думкою, що в нього така древня душа, що, мабуть, уже вся прогнила. Одначе, повторення цієї фрази чомусь соромило його, і неприємні мурашки бігли по спині. Він змінив тему.

– Де моя славнозвісна кузина Глорія?

– Гуляє десь із кимось.

Дік зробив паузу, подумав і розтягнув своє обличчя в чомусь, що мало стати посмішкою, а перетворилося на страхітливий похмурий вигляд, потім він видав коментар.

– Мені здається, що мій друг Ентоні Петч закоханий у неї.

Місіс Гілберт завмерла, кліпнула очима із хвилинною затримкою та видихнула тоном героїні детективу: «Справді?»

– Гадаю, що так, – серйозно запевнив Дік. – Вона перша дівчина, з якою я його так довго бачу.

– Так, звісно, – сказала місіс Гілберт з удаваною байдужістю, – Глорія ніколи не ділиться зі мною. Вона дуже скритна. Але це між нами. – Вона нагнулася вперед, підкреслюючи всю секретність інформації, яку довірити можна тільки небу та її племіннику. – Між нами: я хотіла би, щоб вона, нарешті, схаменулася.

Дік підвівся і зосереджено почав ходити по кімнаті, невисокий, активний, але вже округлий чоловік, його руки неприродно стовбурчилися з кишень.

– Я не наполягаю на своїй правоті, майте на увазі, – запевнив він металеву, ніби з готелю, гравюру, яка самовдоволено посміхалась у відповідь. – Я не кажу нічого такого, що Глорія не знає. Але я думаю, що нестримний Ентоні дуже нею зацікавлений. Він постійно про неї говорить. У комусь іншому то був би кепський знак.

– У Глорії дуже молода душа… – нетерпляче почала місіс Гілберт, але племінник перебив її швидкою фразою.

– Вона буде молодою та дурною, якщо не вийде за нього. – Він зупинився і подивився на неї, його обличчя, спотворене й напружене максимальним виявом рішучості, своїми лініями й заглибинами нагадувало мапу бойових дій – ніби своєю щирістю він мав вибачитися за нерозсудливість своїх слів. – Глорія – дикунка, тітонько Кетрін. Вона неконтрольована. Як вона це робить, не знаю, але віднедавна вона нажила собі багато цікавих друзів. Їй, здається, байдуже. А чоловіки, з якими вона гуляє по Нью-Йорку… – він зупинився, щоби вдихнути.

– Так-так-так, – заповнила паузу місіс Гілберт, роблячи невдалу спробу приховати свій безмежний інтерес.

– Отож, – вів далі Річард Кермел з тією ж серйозністю, – я це сказав. Я маю на увазі, що колись чоловіки, з якими вона виходила на люди, з якими спілкувалася, були першого ґатунку. А тепер це не так.

Місіс Гілберт швидко закліпала, її груди піднялися, набираючи повітря, потім завмерли і з видихом випустили з себе цілий потік слів.

Так, вона про це знала, заговорила пошепки, так-так, матері бачать такі речі. Але що вона могла вдіяти? Він же знає Глорію. Він знає, яка вона і як складно з нею порозумітися. Глорія така зіпсована, дивакувата і примхлива. Вона годувала її груддю до трьох років, коли та вже могла би розкусити дерев’яну тріску. І можливо, саме це (бо нікому достеменно не відомо) могло зробити її такою здоровою та міцною. А відколи їй виповнилося дванадцять, хлопці так і липнули до неї, від них проходу не було. В шістнадцять вона почала ходити на танці до старшої школи, потім у коледжі, і всюди були хлопці, хлопці, хлопці. Спершу, коли їй виповнилося вісімнадцять, їх було дуже багато, і здавалося, що вона ніколи не віддавала нікому перевагу, а потім почала відсіювати їх.

Вона знала, що в доньки була низка романів упродовж трьох років, разом десь близько дюжини. Інколи це були старшокурсники, інколи хтось із коледжу, тривали романи в середньому декілька місяців кожен, і навіть виглядали серйозно. Один чи два рази вони тривали довше, і її мати навіть думала, що дійде до заручин, але щоразу з’являвся хтось новий, і ще один, іще…

Чоловіки? О, вона просто принижувала їх, дослівно! Був тільки один, кому пощастило зберегти рештки гідності, але він був іще просто дитиною, – молодий Картер Кірбі з Канзас-Сіті, він був настільки самовпевненим, що його ж пиха врятувала його від приниження, а наступного дня він відплив із батьком до Європи. Інші були просто жалюгідними. Вони ніколи не могли зрозуміти, що набридли їй, а Глорія дуже часто була навмисне недоброю. Вони продовжували дзвонити, писати їй листи, шукали зустрічі, їздили за нею по країні. Дехто з них довірявся місіс Гілберт і зі сльозами на очах розповідав, що ніколи не зможе забути Глорію… принаймні двоє з них уже одружені, але… Глорія – вона вражала назавжди, донині містер Карстерс телефонує їй раз на тиждень і надсилає квіти, від яких вона вже стомилася відмовлятись.

Декілька разів, принаймні двічі (і місіс Гілберт це було відомо), дійшло до таємних заручин – з Тюдором Бейрдом і молодим Холкомом з Пасадени. Вона впевнена, що так було, оскільки (але ні, вона не повинна про це розповідати!) коли вона раптово заходила до Глорії в кімнату, то заставала її за справами, можливими тільки для офіційних заручин. Звісно, вона не сказала доньці ані слова. Вона ж знає, що таке делікатність, окрім того, кожного разу вона чекала оголошення про заручини не далі як за декілька тижнів. Але оголошення так і не було, замість того був новий чоловік.

А сцени! Молоді хлопці снували туди-сюди в бібліотеці, ніби тигри в клітках! А їхні погляди один на одного в коридорі, коли один приходив, а інший ішов! Їхній відчай після раптово обірваної телефонної розмови! Їхні погрози назавжди поїхати в Південну Америку!.. А які знедолені листи вони писали! (Далі вона не продовжувала, але Дік допустив, що деякі листи місіс Гілберт бачила на власні очі.)

…А Глорія, між сльозами і сміхом, між жалем і радістю, між любов’ю і нелюбов’ю, нещасна, знервована, холодна, між поверненням подарунків, зміною світлин у рамках, яким уже згубила лік, приймала гарячу ванну й починала все спочатку – вже з наступним.

Так тривало довго, вже набувало сталих форм. Ніщо не вражало Глорії, не змінювало, не зворушувало її. І раптом, як грім ясенний, вона повідомила матір, що старшокурсники їй набридли, що вона більше ніколи не піде на університетські танці.

Ось тут і почалися зміни, – не стільки в її звичках, бо вона і далі танцювала, і ходила на побачення, – але самі побачення змінили свій тон. Раніше це було її гордістю, способом улестити власне марнославство. Вона була, можливо, найбільш відомою, найбільш бажаною юною красунею в країні. Глорія Гілберт із Канзас-Сіті! Вона безжально збирала плоди, насолоджувалася стовпотворінням довкола себе, тим, як найперспективніші юнаки вирізняли її з-поміж інших, насолоджувалася лютими ревнощами інших дівчат; її забавляли приголомшливі, якщо не сказати, скандальні, але абсолютно безпідставні (радісно уточнила її мати) чутки, наприклад, як вона стрибнула одного вечора в басейн Єлю просто в шифоновій вечірній сукні.

І раптом її замилування собою, майже чоловіче марнославство (весь її успіх був схожим на переможну та блискучу кар’єру) скінчилося, вона зробилася несприйнятливою до всього, що раніше захоплювало її. Вона відсторонилася. Вона, яка була королевою безконечних вечірок, чия легка й невловна хода викликала захопливі погляди в лабіринті бальних залів, втратила до всього інтерес. Вона різко та безповоротно відкидала чоловіків, які закохувались у неї. Виходила у світ із безліччю не цікавих їй. Вона не приходила на побачення, але не так, як колись, будучи свято впевнена у своїй неперевершеності, і що чоловіки приповзуть до неї, як слухняна домашня тварина, – навпаки, без презирства і гордості – їй було байдуже. Чоловіки більше не хвилювали її – їй було з ними нудно. Вона ніби (її матір це бентежило) ставала холоднокровною.

Річард Кермел слухав. Спершу він стояв, але в міру того, як розповідь його тітки розросталася (тут викладено лише половину її, зважаючи на відступи про молодість душі Глорії та власні душевні хвилювання місіс Гілберт), він притягнув стілець і мужньо чекав, поки її кидало від сліз до повної безпорадності в океані життя Глорії.

Коли вона дійшла до опису останнього року розповіді про незліченні недопалки, розкидані по всьому Нью-Йорку в попільничках таких закладів, як «Опівнічні фіглі» чи «Приватний клуб Джустіни Джонсон», він кивав спершу повільно, потім швидше і швидше, а коли її голос напруженим стакато вийшов на фінішну пряму, його голова загойдалася, немов на пружинці, вгору-вниз, кумедно, ніби в ляльки, не висловлюючи абсолютно нічого.

Направду, минуле Глорії було давньою казкою для нього. Він слідкував за нею поглядом журналіста, оскільки одного дня збирався написати про неї. Тепер його інтерес був суто сімейним. Особливо його цікавило, хто такий Джозеф Блокмен, з яким він бачив її декілька разів, і хто ті двоє дівчат, з якими вона постійно буває, «ця» Рейчел Джерел і «ця» місіс Кейн – безумовно, місіс Кейн не була з тих жінок, з якими Глорії варто було спілкуватись!

Але момент було втрачено. Місіс Гілберт саме видерлася на вершину експозиції, щоби стрімко ковзнути вниз по трампліну кульмінації. Її очі були схожі на блакитне небо, видиме крізь круглі червоні шиби. Губи її тремтіли.

Раптом двері відчинилися, пропускаючи в кімнату Глорію і двох щойно згаданих леді.