Читать книгу Прекрасні й приречені - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 14

– Як ся маєте? – сказав він, усміхаючись і відчиняючи двері навстіж.

Дік уклонився.

– Глоріє, це Ентоні.

– Прекрасно! – вигукнула вона, простягаючи маленьку, одягнену в рукавичку руку. Під її хутряною шубкою була блідо-голуба сукня з білим мереживним комірцем, який тісно прилягав до шиї.

– Дозвольте взяти ваші речі.

Ентоні простягнув руки, і коричнева хутряна маса впала на них.

– Дякую.

– Що ти про неї скажеш, Ентоні? – по-варварському прямо запитав Річард Кермел. – Хіба ж не красуня?

– Прекрасно! – демонстративно, але цілком незворушно, вигукнула дівчина.

Вона була сліпуча – яскрава, неможливо було охопити всю її красу за один погляд. Її волосся, сповнене небесних чар, видавалося непристойно життєрадісним на тлі зимової сірості.

Ентоні жестом фокусника перетворив грибоподібний абажур на оранжевий німб. Розтривожений в каміні вогонь почав облизувати мідні ґрати для дров.

– Я просто крижинка! Ми знайшли місце, де можна стояти на залізних ґратах, і тепле повітря дме на тебе, але Дік не захотів чекати на мене. А я сказала йому, щоб ішов сам, а мені й так добре.

Прості слова. Вона ніби розмовляла заради власного задоволення, без жодних зусиль. Ентоні сидів на краю канапи і розглядав її профіль на тлі світла лампи: витончена правильність її носа й верхньої губи, підборіддя, злегка викличне, прекрасно гармоніювало із не дуже довгою шиєю. На світлині вона мала би виглядати цілком класичною, майже незворушною, але світіння її волосся і щік, водночас гаряче і крихке, перетворювало її на найживішу людину, яку він коли-небудь бачив.

– Гадаю, у вас найкраще ім’я, що його я коли-небудь чула, – вимовила вона, вочевидь сама до себе, її погляд на мить зупинився на ньому і ковзнув далі – на італійські бра, що влаштувались на стінах, як мерехтливі жовті черепашки, потім – на проміжок між стінами, затим на ряди книг, тоді на кузена, що сидів навпроти. – Ентоні Петч. Але ви маєте виглядати як кінь – із довгим витягнутим обличчям, й одягнені маєте бути в лахміття.

– Це все стосовно Петча. А як щодо Ентоні?

– Ви виглядаєте як Ентоні, – серйозно запевнила вона, хоча він подумав, що вона навряд чи устигла розгледіти його, – доволі «велично», – продовжила вона, – й «урочисто».

Ентоні улестив себе зніяковілою посмішкою.

– А я полюбляю співзвучні імена, – провадила вона, – всі, крім мого. Моє занадто яскраве. Я знала двох дівчат, яких звали Джинкс, тільки подумайте, якби їх звали якось інакше, наприклад, Джуді Джинкс чи Джері Джинкс. Мило, правда? Як ви вважаєте?

Її дитячий ротик розтулився, очікуючи заперечної репліки.

– В наступному поколінні всі, – припустив Дік, – матимуть імена Пітер чи Барбара.

Ентоні продовжив його передбачення:

– Звісно, Гледіс чи Елінор були героїнями останнього покоління, і зараз вони мають першість, тому дістануться у спадщину наступним поколінням продавчинь…

– І заступлять Еллу і Стеллу, – перебив Дік.

– І Перл, і Джуел, – від щирого серця додала Глорія, – і Ерла, і Елмера, і Мінні.

– І тут на сцену вийду я, – додав Дік, – і візьму ці застарілі імена, скажімо, Джуел, і приклею його до якогось ексцентричного персонажа, і тоді її кар’єра почнеться заново.

Її голос ухопився за нитку розмови й почав погойдуючись наростати, додаючи напівнасмішливу інтонацію в кінці, – ніби побоюючись, що її переб’ють, – вона заповнювала паузи похмурим смішком. Дік розповів їй, що лакей Ентоні називається Баундс – і їй це видалося просто чудовим! Дік вигадав якийсь сумний каламбур, як Баундс «латає латки за зарплату», потім додала, що гірше, ніж каламбур, може бути тільки особа, яка кидає на творця каламбуру докірливо-смішливі погляди.

– Звідки ви? – запитав Ентоні. Він пам’ятав, але краса затьмарила його пам’ять.

– Канзас-Сіті, Міссурі.

– Її вигнали якраз тоді, коли там заборонили продаж сигарет.

– Вони заборонили сигарети? Вбачаю тут руку мого святого діда.

– Він реформатор, чи щось на кшталт, вірно?

– Я червонію за нього.

– Я теж, – зізналась вона, – я ненавиджу реформаторів, особливо тих, які намагаються змінити мене.

– А таких багато?

– Тьма тьмуща. Таких як: «Ой, Глорія, ти багато куриш, втратиш свій гарненький колір обличчя!» і «Ой, Глоріє, чому б тобі не вийти заміж і не осісти?».

Ентоні підкреслено погодився, а про себе здивувався, хто наважився розмовляти з нею таким тоном.

– Окрім того, – провадила вона далі, – є такі витончені реформатори, які розповідають про тебе всілякі дикі історії, а потім кажуть, наскільки вони за тебе переживають.

Він побачив, врешті-решт, що її очі були сірими, дуже спокійними і дуже прохолодними, й коли вони зупинили свій погляд на ньому, він зрозумів, щó мав на увазі Морі, кажучи, що вона дуже молода й дуже доросла водночас.

– Мушу зізнатися, – неохоче сказав Ентоні, – що навіть я чув дещо про вас.

Хвилинку вагаючись, вона випросталась. Її очі, сповнені сірої вічності нерухомої гранітної скелі, піймали його погляд.

– Скажіть мені. Я повірю. Я завжди вірю в те, що інші говорять про мене, – а ви?

– Незмінно! – одностайно погодилися хлопці.

– Отже, кажіть.

– Не впевнений, що я повинен, – піддражнив Ентоні, мимоволі усміхаючись. Вона була настільки зацікавлена, що годі було не покепкувати над її самозахопленням.

– Я маю на увазі твоє прізвисько, – сказав її кузен.

– Яке прізвисько? – запитав Ентоні та ввічливо вдав, що здивований.

Раптом вона зашарілася, потім засміялася, обіперлася на подушки, тоді підвела очі та сказала:

– «Глорія від берега до берега». – Її голос іскрився дивним сміхом, який був схожий на світло, що бавилося між каміном і лампою над її волоссям. – О Боже!

Ентоні досі не розумів.

– Що це означає?

– Це – я. Так мене колись прозвали нерозумні хлопці.

– Хіба ти не чув, Ентоні, – пояснив Дік, – що вона – всенародно відома мандрівниця. Ти мав би чути це прізвисько. Її так давно назвали, відколи їй виповнилося сімнадцять.

Очі Ентоні зробились сумно-глузливими.

– Що за Мафусаїла в жіночій подобі ти мені привів, Кермеле?

Вона не звернула на це уваги, хоча це й могло її зачепити, але вона перемкнулася на основну тему розмови.

– Що ви чули про мене?

– Дещо про вашу зовнішність.

– О, – сказала вона, вочевидь розчарована, – і це все?

– Про вашу засмагу.

– Мою засмагу? – здивувалася вона. Вона піднесла руку до горла і затримала на декілька хвилин, ніби її пальці підбирали необхідний колір.

– Ви пам’ятаєте Морі Нобла? Ви зустрічалися приблизно місяць тому. Ви справили на нього враження.

Вона задумалася на мить.

– Так, пам’ятаю, але він так і не передзвонив.

– Поза сумнівом, він просто злякався.

Надворі запанувала непроглядна темінь. Ентоні здивувався, як ця квартира могла здаватися йому похмурою – так тепло і дружньо тут стало, книжки й картини на стінах, добрий Баундс подає чай із ввічливої напівтемряви, а троє приємних людей обмінюються хвилями жартів і сміху біля веселого вогню.