Читать книгу Прекрасні й приречені - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 17

Ентоні та Глорія озирнулися довкола. За сусіднім столиком компанія з чотирьох була у процесі об’єднання з компанією з трьох, остання складалася з двох чоловіків та однієї дівчини, які, вочевидь, запізнилися. Поведінка дівчини була би гідним внеском у національну соціологію. Її знайомили з новими чоловіками, і вона відчайдушно грала. Жестами, словами та ледь помітними порухами повік вона показувала, що належить до класу, трошки вищого за той, з яким їй зараз доводилося спілкуватись, що невдовзі знову вона перебуватиме у вищих сферах. Вона була майже зворушливо претензійна у своєму минулорічної моди капелюшку, рясно вкритому такими ж кричущими і штучними фіалками, як і вона сама.

Із захопленням Ентоні та Глорія дивились, як вона сідає, усім своїм виглядом демонструючи, що вона тут лише із поблажливості. Для мене, промовляли її очі, це всього-на-всього експедиція в нетрі, замаскована презирливим смішком і напіввибаченнями.

Інші жінки також намагалися справити враження, що хоча вони й тут, тут їм не місце. Власне, це – не те місце, до якого вони звикли, вони заскочили сюди просто тому, що це місце було поруч і зручне – весь натовп у залі намагався справити таке враження… але хтозна? Вони належали до класу, який постійно змінювався, – жінки часом знаходили кращу партію, чоловікам траплялася можливість швидко і раптово розбагатіти, як у рекламі, коли рука з неба простягає ріжок із морозивом. А поки що вони прийшли сюди попоїсти, попри очевидну убогість не надто чистих скатертин, випадковий склад виконавців кабаре і цілком очевидну словесну недбалість і фамільярність офіціантів. Останні, видавалося, зовсім не боялися своїх відвідувачів і поводилися так, ніби скоро самі сядуть за столик…

– Вам тут не подобається? – запитав Ентоні.

Обличчя Глорії потепліло, і вперше за весь вечір вона посміхнулась.

– Мені тут дуже подобається, – зізналася вона. І це не викликало сумнівів. Її сірі очі блукали туди-сюди, вони завмирали, зупинялись і знову спалахували, коли вона розглядала якусь групу, потім із нестримною цікавістю переходили на іншу, а поки що Ентоні зміг сповна оцінити всі деталі її профілю, чудові живі порухи її губ, неповторний вираз обличчя, статуру і манери, які перетворювали її на унікальну квітку серед гамузу дешевого мотлоху. Дивовижне відчуття того, що вона щаслива, наповнило його очі сльозами, здушило горло, його нерви напружились, а груди наповнилися сильними й хвилюючими відчуттями. Раптом усе стихло. Байдужі скрипки й саксофони, немов надокучливо-скрипучі скарги дитини десь поруч, голос дівчини в капелюшку з фіалками за сусіднім столиком – усе поволі зникло, відступило, зринуло, як тіні на блискучому паркеті, – залишилися тільки вони вдвох, йому здавалося, що вони були вдвох, вдалині від усіх, у вічній тиші. Залишилася тільки свіжість її щік, ніби прозорий спогад якихсь невловимих і непізнаних тіней, її рука сяяла на заплямованій скатертині перламутровою мушлею далеких, незаймано диких морів…

Раптом видіння зникло, як сон, кімната обступила його своїми голосами, обличчями, рухами, вульгарне мерехтіння ламп над головою стало реальним і зловісним, вони вдихали й видихали повітря з слухняним натовпом, грудні клітки здіймалися та опускалися, вічна беззмістовна гра словами і фразами, жонглювання ними – все це вивернуло його почуття, оголило перед задушливим натиском життя, і її голос долинув до нього, спокійний, ніби видіння, яке щойно покинуло його.

– Це моє місце, – прошепотіла вона, – я така, як ці люди.

На мить її слова здалися чимось уїдливим і непотрібним, ніби їх спотворила нездоланна відстань, якою вона себе оточила. Вона вочевидь пожвавішала, її очі зупинилися на еврейському скрипалі, який рухав плечима в такт із найпопулярнішим фокстротом цього року.

Вона задумалась, її очі зупинилися на ньому і здивовано завмерли, ніби вона не сподівалася його там побачити.

– У мені є домішок того, що ви назвали би «дешевизною». Я не знаю, звідки це взялось, але воно є, всі ці яскраві кольори й показна вульгарність. Тут мені місце. Ці люди сприймали б мене такою, як я є, тутешні чоловіки закохувались би в мене й захоплювались би мною, розумні ж чоловіки здатні тільки аналізувати й розповідати мені, що я така через це й через те.

Ентоні раптом захотілось її намалювати, закарбувати такою, якою вона була, бо кожна наступна мить могла змінити її образ.

– Про що ви думаєте? – запитала вона.

– Що я не реаліст, – додав він. – Ні, тільки романтики можуть шанувати те, що варто вшановувати.

Із глибини складних домислів Ентоні формувалося розуміння, яке не було ані атавістичним, ані заплутаним, позбавлене всіляких фізичних ознак, успадковане від романтиків багатьох поколінь, що те, як вона розмовляє і ловить його погляд, і повертає свою прекрасну голівку, зворушує його так, як ніщо не зворушувало раніше. А це всього-на-всього формувалась оболонка її душі. Вона була сонцем, променистим і величним, що поглинає світло й накопичує його, щоб в одну мить вічності вилити його в погляді, в уривку фрази на ту його частину, яка плекала всю красу і всю ілюзію.