Читать книгу Прекрасні й приречені - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 21

Для своєї вечері Глорія замовила столик у ресторані «Каскад» готелю «Балтімор», і коли чоловіки зустрілися в холі, кілька хвилин по восьмій, «той Блокмен» одразу став мішенню для шести чоловічих очей. Він був рудуватим тридцятип’ятилітнім євреєм, який уже почав гладшати, його виразне обличчя вкривала гладка борода пісочного кольору, – вся його зовнішність, безсумнівно, була би доречною на якому завгодно діловому засіданні. Він поважно підійшов до молодших чоловіків, які курили гуртом, очікуючи господиню вечора, і представився з дещо показною самовпевненістю – і ніщо в його поведінці не змінилось у відповідь на прохолодну іронічність, з якою його зустріли.

– Ви, часом, не родич Адама Джея Петча? – запитав він у Ентоні, випускаючи два тонкі струмені диму з ніздрів.

Ентоні стримано усміхнувся.

– Він гідний чоловік, – глибокодумно ствердив Блокмен. – Прекрасний взірець американця.

– Так, – погодився Ентоні, – безперечно.

«Ненавиджу цих новоспечених аристократів, – холодно подумав він. – Як не намагається, не виходить у нього! Його б назад у пічку, може, доварився б».

Блокмен скосив очі на годинник.

– Саме час дівчатам з’явитися…

Ентоні затамував подих, зараз щось скаже…

– …але зрештою, – усміхаючись іще більше, додав той, – ви знаєте, які ці жінки.

Троє молодиків кивнули. Блокмен мимохідь почав озиратись довкола, його очі оцінююче зупинилися на стелі, потім опустилися вниз. Його манера була чимось середнім між виглядом фермера із Середнього Заходу, який оцінює свій урожай зерна, і актора, якому кортить знати, чи вся увага публіки належить йому – типова поведінка на публіці будь-якого добропорядного американця. Він закінчив своє дослідження і швидко повернувся до мовчазного тріо з наміром вразити їх у саме серце й душу.

– Ви ж студенти?… Гарвард, здається… я нещодавно дивився, як хлопці з Прінстона обіграли ваших у хокей.

Бідолаха. Знову промах. Вони вже три роки як закінчили університет і ходили тільки на великі матчі. Встановити, чи після неуспіху цієї вилазки містер Блокмен відчув, що перебуває в самому епіцентрі цинізму, не вийшло, оскільки…

Прибула Глорія. Прибула Мюріел. Прибула Рейчел. Глорія поспіхом привіталася: «Привіт, хлопці!», дві інші дівчини хором повторили за нею, і всі троє щезли у вбиральні.

За хвилину з’явилася Мюріел, вона була на межі ретельно продуманої роздягнутості й скрадливо попрямувала до чоловіків. Вона була у своїй стихії: її волосся кольору чорного дерева було пригладжене назад, а очі густо підведені, пахло від неї дуже насиченими парфумами. Вона використовувала весь доступний їй арсенал, щоби здаватися сиреною, чи, більш популярно, «вамп» – покорителькою і нищителькою чоловічих сердець, незворушною і непохитною майстринею гри з почуттями. Щось у виснажливості спроб цієї жінки з широкими стегнами вдавати граційну пантеру зачарувало Морі з першого погляду! Поки вони чекали додаткові три хвилини на Глорію і, окрім неї, на Рейчел, він не міг відвести від неї погляд. А вона повернула голову, опустила вії та, вдаючи сором’язливість, прикусила нижню губу. Потім опустила руки вздовж стегон і почала вихилятись зі сторони в сторону в такт із музикою, і додала:

– Ви коли-небудь чули такий пречудовий регтайм? Мої плечі просто не слухаються мене, коли я його чую.

Містер Блокмен галантно заплескав у долоні.

– Ваше місце на сцені.

– Я дуже хотіла б! – вигукнула Мюріел. – Допоможете мені?

– Звичайно.

Мюріел згадала про скромність і припинила свої танці, потім повернулася до Морі й запитала, що він «бачив» цього року. Він сприйняв це звернення як вступ до розмови про драматичне мистецтво, і між ними відбувся жвавий обмін заголовками приблизно в такій манері:

МЮРІЕЛ. Ви бачили «Моє серденько, Пеґґі»?

МОРІ. Ні, не бачив.

МЮРІЕЛ (захоплено). Це просто чудово! Вам просто необхідно подивитись.

МОРІ. А ви бачили «Омар – кравець»?

МЮРІЕЛ. Ні, але чула, що фільм чудовий. Я дуже хочу подивитись. А ви бачили «Красуня і шахрай»?

МОРІ (з полегшенням). Так.

МЮРІЕЛ. Мені здається, він не дуже вдалий. Препоганий.

МОРІ (знесилено). Так, справді.

МЮРІЕЛ. От вчора я ходила на «Без закону», і мені сподобалось. А ви бачили «Маленьке кафе»?…

І так тривало доти, доки в них не вичерпався запас п’єс. А поки там що, Дік повернувся до містера Блокмена, сподіваючись намити хоч трохи золота з цієї безперспективної жили.

– Я чув, що зараз усі романи продаються до кіноіндустрії, щойно публікуються.

– Це правда. Звісно, головне в кінематографі – крутий сюжет.

– Так, можу уявити.

– Багато романів повні розмов і філософствувань. Вони, ясна річ, не мають цінності для нас. На екрані з них нічого цікавого не зліпиш.

– Тобто, в першу чергу, вас цікавить інтрига, – висловив Річард блискучу здогадку.

– Звичайно. Спершу інтрига… – Він замовк, і всі за ним, ніби за порухом вказівного пальця. З убиральні вийшла Глорія у супроводі Рейчел.

Виявилося, між усім іншим, що Джозеф Блокмен ніколи не танцював і волів спостерігати за іншими з нудьгуючою поблажливістю, ніби дорослий серед дітей. Він був поважним і гордим чоловіком. Родом він був із Мюнхена і розпочав свою американську кар’єру продавцем горішків у мандрівному цирку. Коли йому виповнилося вісімнадцять, він працював рекламістом на атракціонах, потім став там менеджером і невдовзі – власником другосортного вар’єте. Саме тоді, коли кінематограф зійшов зі сцени цікавих новинок і почав набувати форм багатообіцяючої індустрії, він уже був амбітним молодим чоловіком з деякою сумою грошей для інвестицій, до того ж у ньому вдало поєднувалися фінансові прагнення і практичні знання шоу-бізнесу. Це було дев’ять років тому. Кіноіндустрія винесла його нагору там, де потопила десятки інших, більш заможних, із багатшою уявою та більш практичними ідеями… А зараз він сидів тут і споглядав безсмертну Глорію, заради якої юний Холком поїхав із Нью-Йорка до Пасадени, він дивився на неї і знав, що зараз вона закінчить танцювати й сяде по ліву руку від нього.

Він сподівався, що вона не забариться. Устриці подали вже кілька хвилин тому.

А Ентоні, чиє місце було по ліву руку від Глорії, танцював із нею, тримаючись постійно на одній чверті майданчика. Це мало означати, якби були інші претенденти: «Йдіть до біса, не втручайтесь»! Вони виглядали дуже близькими.

– Отже, – почав він, дивлячись на неї згори вниз, – ваша краса сьогодні неймовірна.

Її погляд піднявся на півфута, які розділяли їх.

– Дякую, Ентоні.

– Насправді, я ніяковію від вашої краси, – додав він, але цього разу без усмішки.

– Ви теж сьогодні чудово виглядаєте.

– Хіба ж це не чудово? – засміявся він. – Ми вже схвалюємо одне одного.

– А зазвичай це не так? – Вона швидко вхопилася за цю ремарку, як і завжди, коли щось, бодай віддалено, стосувалось її.

Він стишив голос, і майже неможливо було зрозуміти, що він кепкує.

– Хіба священик може схвалювати папу?

– Не знаю, але це напевне найбільш невиразний комплімент, який я будь-коли чула.

– Я можу вигадати кілька банальностей.

– Не буду змушувати вас так напружуватися. Подивіться на Мюріел! Ось, прямо біля нас.

Він озирнувся через плече. Її густо нафарбована щока спочивала на лацкані вечірнього фрака Морі Нобла, а напудрена рука щільно обплелася довкола його шиї. Було навіть дивно, чому вона досі не вхопила його за шкірку. Її очі блукали стелею туди-сюди, стегна виписували кола, а ще вона постійно тихо підспівувала. На перший погляд могло здатися, що вона перекладає пісню якоюсь іноземною мовою, хоча насправді вона заповнювала такти музики єдиними словами, які знала, – словами заголовка:

І що далі, то більш дивними й варварськими ставали фрази. Коли вона вловлювала на собі веселі погляди Ентоні та Глорії, то дарувала їм тільки мрійливу усмішку, примружуючи очі на знак того, що музика проникає в усе її єство і вводить в екстатичний і неймовірно спокусливий транс.

Музика закінчилась, і вони повернулися за столик, де одинокий, але благородний джентльмен, піднявся та обдарував їх такою чарівною посмішкою, ніби потиснув кожному руку, вітаючи з блискучим виступом.

– Блокхед ніколи не танцює! Я гадаю, що в нього дерев’яна нога, – зауважила Глорія на весь столик. Троє молодих чоловіків заворушились, а той, кого це стосувалось, помітно скривився.

Це був саме той гострий кут у знайомстві Блокмена з Глорією. Вона постійно спотворювала його прізвище. Спершу це було «Блокхаус», потім ще більш ненависне «Блокхед». Він намагався іронізувати і просив, щоби вона називала його на ім’я, і вона навіть чемно намагалася, та все ж нічого не могла вдіяти й незмінно поверталася назад до «Блокхеда», покірно й зі сміхом.

Звісно, це було дуже зухвало й легковажно.

– Боюся, містер Блокмен подумає, що ми – легковажна компанія, – зітхнула Мюріел, змахуючи в його напрямку устрицею.

– Гадаю, що він уже так думає, – прошепотіла Рейчел.

Ентоні намагався пригадати, чи вона хоч щось сказала до того. Ніби ні. Це була її перша фраза.

Містер Блокмен несподівано відкашлявся та голосно і виразно промовив:

– Навпаки. Коли говорить чоловік, за ним стоїть тисячолітня традиція. А жінка – це магічний рупор майбутнього.

За цією приголомшливою фразою запанувала разюча тиша, Ентоні раптом подавився устрицею і швидко підніс серветку до обличчя. Рейчел і Мюріел спробували засміятись, але вийшло якось вимушено, Дік і Морі приєдналися до них, обидва червоніючи від ледь стримуваного сміху.

«Господи! – подумав Ентоні. – Це субтитри до якогось його фільму. Він їх напам’ять вчить!»

Тільки Глорія мовчала. Вона глянула на містера Блокмена із мовчазним докором.

– На Бога! Де ви тільки це відкопали?

Блокмен дивився на неї, не розуміючи, що саме вона має на увазі. Але по хвилині оговтався та всміхнувся ввічливою посмішкою, яка передавала всю терпимість, з якою інтелектуал споглядає зіпсовану і незрілу молодь.

З кухні винесли суп, але разом із ним з-за барної стійки з’явився концертмейстер: обличчя його було такого кольору, який можна успадкувати тільки від гальби пива. Отже, супу довелось остигати, поки звучала балада під назвою «Все в тебе на місці, крім твоєї жінки».

Потім було шампанське, й вечірка почала набувати розмаху. Чоловіки, крім Річарда Кермела, пили вже не стримуючись, Глорія і Мюріел також сьорбали бокал за бокалом, Рейчел Джерел не випила жодного. Вони пересиджували вальси, але танцювали під будь-що інше – всі, крім Глорії, яка виглядала втомленою. Вона сиділа за столиком і курила, в її погляді нудьга змінювалася цікавістю, залежно від того, чи слухала вона Блокмена, чи вихоплювала гарненьку дівчину серед танцюючого натовпу. Декілька разів Ентоні було дуже цікаво, про що вони розмовляють. Той жував сигару, перекидаючи її туди-сюди, а після вечері він так розслабився, що почав дозволяти собі доволі нестримані жести.

О десятій годині Ентоні з Глорією пішли танцювати. Коли вони відійшли від столика так, щоб їх не могли почути, вона тихо сказала:

– Танцюйте до дверей. Я хочу вийти в аптеку.

Ентоні чемно повів її в установленому напрямку, в холі вона залишила його на хвилинку і повернулася з плащем через руку.

– Я хочу желатинки, – сказала вона, ніби жартома вибачаючись, – ви нізащо не вгадаєте, що трапилося цього разу. Я просто зараз почну гризти нігті, якщо не дістану цукерок. – Вона зітхнула і, коли вони зайшли в порожній ліфт, зробила підсумок. – Я їх можу днями гризти. Ви знаєте, я гризу свої нерви. Вибачте за каламбур. Мимоволі так вийшло – слова самі склалися. Глорія Гілберт, жінка-дотепниця.

Вони спустилися вниз та без слів минули стійку з цукерками, спустилися широкими сходами і, пройшовши декілька коридорів, знайшли аптеку на Гранд-Сентрал-Стейшн. Вона детально оглянула парфумерну стійку і купила те, що хотіла. Потім, підкоряючись мовчазному взаємному імпульсу, вони пішли під руку не туди, звідки прийшли, а в напрямку Сорок третьої вулиці.

Ніч оживала відлигою, тепло було так близько, що вітерець, який стелився тротуаром, доніс до Ентоні видіння несподіваної гіацинтової весни. Над ними, в синьому коридорі неба, довкола них, у лагідних обіймах теплого повітря, зароджувалася мрія нової пори, далекої від задушливого місця, яке вони щойно покинули, а звуки вулиці й шепіт стікаючої ринвами води в тиші завмираючої миті здавалися манливим, ледь чутним відлунням тієї музики, під яку вони щойно танцювали. Коли Ентоні заговорив, він був переконаний, що слова долинають із чогось потаємного й такого бажаного, що ніч берегла у глибині їхніх сердець.

– Візьмімо таксі й покатаймося трошки! – запропонував він, не дивлячись на неї.

О, Глорія, Глорія!

Таксі позіхало біля тротуару. Коли воно рушило, ніби човен у лабіринті океану, й загубилося в безформних нічних масах згромаджених будинків, серед відголосу вмираючих криків і передзвонів, Ентоні обійняв дівчину, притягнув її до себе й поцілував у вогкі дитячі вуста.

Вона мовчала. Вона підняла до нього своє обличчя, бліде від відблиску ліхтарів, який вкрив її, ніби місячне сяйво, що струменить крізь крони дерев. Її очі відбивали блякле світло, ніби хвилі на білому озері її обличчя; волосся окреслило її чоло різкою та відчуженою тінню. Не було тут любові ані натяку на любов. Її краса була холодною, як вологий вітер, як м’яка вогкість її вуст.

– Ви подібні до лебідки у цьому світлі, – прошепотів він по якімсь часі.

Відповіддю було лише шепотіння тиші. Йому здавалося, що ці хвилини от-от розлетяться на друзки, і єдиний спосіб утримати їх на межі забуття – це міцніше стиснути її в обіймах, як невловиму пір’їнку, вкрадену в пориву нічного вітру. Ентоні розсміявся, беззвучно і переможно, повернувшись обличчям вгору і вбік від неї, він не хотів, щоби вона бачила цей нестримний порив його тріумфу, і не хотів, щоб його погляд збурив прекрасну нерухомість її обличчя. Цей поцілунок був ніби квітка між їхніми обличчями, що його не можна описати, а ще тяжче запам’ятати, ніби її краса осяяла собою його серце, і вже за мить розчинилася в його глибині.

…Тіні будинків розтанули, тепер вони їхали повз парк, а десь удалині наступав на них велетенський білий привид музею «Метрополітен», і коли вони минули його, той гучною луною повторив гуркіт таксі.

– О, Глоріє, Глоріє!

Її очі дивилися на нього з глибини тисячоліть: все, що вона могла відчувати, всі слова, що вона могла сказати, здавалися недоречними поруч зі змістовністю її мовчання, невиразними проти красномовності її краси, і її тіла поруч біля нього, стрункого й відчуженого.

– Скажіть йому, щоби повертав, – тихо сказала вона, – і щоби поквапився…

Нагорі в ресторані було гаряче. Стіл, заставлений попільничками й закиданий брудними серветками, здавався старим і несвіжим. Вони зайшли якраз у перерві між танцями, Мюріел Кейн лукаво глянула на них.

– І де це ви були?

– Ходили телефонувати мамі, – прохолодно відповіла Глорія. – Я їй обіцяла, що передзвоню. Ми пропустили танці?

А потім стався випадок, незначний сам по собі, але який Ентоні мав причини згадати багато років потому. Джозеф Блокмен відкинувся у кріслі та зміряв його особливим поглядом, в якому змішалася ціла гама незрозумілих і заплутаних емоцій. Він тільки встав, щоби привітати Глорію, потім одразу повернувся до розмови з Річардом Кермелом про вплив літератури на кіномистецтво.