Читать книгу Неординарні. Історії успіху - Малкольм Гладуэлл - Страница 10

Уже протягом цілого покоління психологи з усього світу ведуть палкі дискусії стосовно питання, яке ми тривалі роки вважаємо вирішеним. Питання полягає ось у чому: чи існує така річ, як природжений талант? Очевидна відповідь – так. Не кожен хокеїст, народжений у січні, зрештою, грає на професійному рівні. Так чинять лише деякі, себто ті, хто мають оцей природжений талант. Досягнення – це талант плюс підготовка. Проблема натомість полягає у тім, що, коли детальніше розглядати кар’єру талановитих та обдарованих, можна помітити, що природжений талант відіграє меншу роль, тимчасом як підготовка, здається, важить більше.

Першою ілюстрацією в суперечці про таланти є дослідження, яке провів на початку 1990-х років психолог К. Андерс Ерикссон та двоє його колег з Берлінської академії музики. За допомогою викладачів академії скрипалів розділили на три групи. У першій групі були зірки – студенти, котрі мали потенціал стати скрипалями світового рівня. До другої увійшли ті, що їх оцінювали як «непоганих». Третя група являла собою студентів, які взагалі навряд чи гратимуть професійно, а тому мали намір працювати вчителями музики в школі. Далі всім скрипалям поставили однакове запитання: відколи ви вперше взяли до рук скрипку, скільки годин ви грали на ній протягом усієї своєї кар’єри?

Учасники всіх трьох груп почали грати на скрипці практично в одному віці – коли їм було близько п’яти років. У перші роки вони займалися музикою приблизно однаковий час – дві чи три години на тиждень. Проте, коли їм було по вісім років, дещо змінилося. Студенти, які зараз виявилися найкращими у своєму класі, почали тренуватися більше, ніж будь-хто інший, – шість годин на тиждень до дев’яти років, вісім годин до дванадцяти років, шістнадцять годин до чотирнадцяти років, і так далі, аж допоки до двадцяти років вони не займалися – себто настійно та зосереджено грали на своєму інструменті з метою вдосконалити вміння – більше ніж тридцять годин на тиждень. Загалом, до досягнення двадцяти років усі елітні виконавці мали десять тисяч годин практики, а майбутні вчителі музики в цілому практикували близько чотирьох тисяч годин.

Ерикссон з колегами потім порівняли піаністів-аматорів та професіоналів. Та сама картина. Аматори ніколи не займалися музикою більше як три години на тиждень у дитинстві, відтак до двадцяти років вони загалом практикувалися дві тисячі годин. На противагу їм, професіонали щороку збільшували час на музикування, аж поки до двадцяти років, подібно до скрипалів, вони не досягли десяти тисяч годин.

Важливим моментом у дослідженні Ерикссона є те, що він з колегами не змогли знайти жодного «природного» музиканта, який рухався б вільно, без зусиль, займаючись музикою дрібку часу, як однолітки. Однак, не знайшли вони й «ботанів», які працювали важче за інших, але не змогли досягти висот. Їхнє дослідження показує, що коли музикант має достатньо хисту, щоби вступити до вищої музичної школи, то виконавців одне від одного відрізняє те, наскільки наполегливо вони працюють. Оце й усе. До того ж, люди, які перебувають на вершині, не просто працюють наполегливіше чи значно наполегливіше за інших. Вони працюють набагато, набагато наполегливіше.

Ідея, що винятковість виконання складного завдання потребує критичного мінімального рівня практики раз по раз випливає на поверхню під час дослідження. Насправді дослідники встановили те, що вони вважають за магічне число для справжньої майстерності: десять тисяч годин.

«Бачимо таку картину – десять тисяч годин практики необхідно для досягнення рівня майстерності, що асоціюється з набуттям статусу експерта світового класу. Це стосується будь-якої сфери, – пише невролог Деніел Левітин. – Спостереження за композиторами, баскетболістами, письменниками, фігуристами, піаністами, шахістами, злочинцями вищого ґатунку, та, по суті, за будь-ким, дають цю цифру знову й знову. Десять тисяч годин дорівнюють приблизно трьом годинам на день або двадцяти годинам на тиждень практики впродовж понад десяти років. Звичайно, це не стосується того, що деякі отримують від своєї практики більше, ніж інші. Проте досі не знайшлося жодного випадку, коли б експерт світового класу досяг цього рівня за менший час. Імовірно, мозок потребує саме стільки часу, щоб засвоїти все необхідне для досягнення справжньої майстерності».

Це твердження є слушним також і щодо людей, яких ми визнаємо за геніїв. Відомо, наприклад, що Моцарт почав писати музику в шість років. Утім, як пише в своїй книжці «Пояснення геніальності» психолог Майкл Гоув,

за стандартами зрілих композиторів, ранні роботи Моцарта не є видатними. Найперші його композиції записував, найпевніше, батько і, ймовірно, вдосконалював у процесі. Багато Вольфґангових дитячих композицій, як-от перші сім концертів для піаніно та оркестру, являють собою здебільшого компонування робіт інших композиторів. З тих концертів, що містять музику самого Моцарта, найперший, що його зараз вважають видатним (No. 9, K. 271), не був створений, допоки Моцарту не виповнився двадцять один рік: доти він писав концерти вже протягом десяти років.

Музичний критик Гарольд Шонберґ іде ще далі: «Моцарт насправді як композитор „розвинувся пізно“, оскільки не написав свого найкращого твору доти, доки не створював музику впродовж більше ніж двадцяти років».

Щоб стати гросмейстером, треба також близько десяти років. (Лише легендарний Боббі Фішер дістався найвищого рівня за менший час: йому знадобилося дев’ять років.) Що ж таке десять років? Це приблизний час, який потрібен, аби вкласти десять тисяч годин наполегливої праці. Десять тисяч годин – магічне число величі.

Ось пояснення того, що так непокоїло в списках гравців чеських та канадських спортивних команд. У складі тих команд не було практично жодного гравця, народженого після 1 вересня, що, здається, не має сенсу. Ви подумали б, що є обмаль чеських хокейних чи футбольних геніїв, народжених пізніше цього-таки року, які настільки талановиті, що вони, зрештою, торують собі шлях до найвищого класу як старші, попри дату свого народження.

Однак Ерикссон і ті, хто ставить під сумнів значущість таланту, зовсім цим не подивовані. Отой вундеркінд, народжений пізно, не обирається до складу зіркової команди у віці восьми років, оскільки він іще надто малий. Отже, він не має додаткової практики. А без тієї практики він не матиме жодного шансу тренуватися десять тисяч годин до того часу, коли професійні хокейні команди починають шукати гравців. А без десяти тисяч годин за плечима він не зможе вдосконалити свої вміння, конче потрібні для того, щоб грати на найвищому рівні. Навіть Моцарт – найвидатніший музичний геній усіх часів – не досяг високого рівня роботи, аж поки не пропрацював десять тисяч годин. Практика не є тим, що ви робите, коли досягаєте майстерності. Насправді, практика – це те, що робить вас майстром.

Іншим цікавим фактом про десять тисяч годин є те, що це – величезна кількість часу. Коли людина ще зовсім молода, вона абсолютно не здатна досягти цього. Ваші батьки мусять заохочувати та підтримувати вас. Ви не можете бути бідним, бо, якщо доведеться працювати, щоб звести кінці з кінцями, вам забракне часу на достатню практику. Загалом більшість людей можуть досягти десяти тисяч годин лише в разі, коли матимуть щось на кшталт спеціальної програми – як у команди хокеїстів-зірок – або якщо вони дістануть якусь надзвичайну нагоду, що дасть їм шанс отримати ці десять тисяч годин.