Читать книгу Неординарні. Історії успіху - Малкольм Гладуэлл - Страница 13

Повернімося до історії Білла Ґейтса. Його історія відома так само добре, як історія «Бітлз». Розумний молодий математичний геній відкриває для себе програмування. Кидає Гарвард. Із друзями започатковує невеличку комп’ютерну компанію під назвою «Майкрософт». Маючи розум, великі амбіції та сміливість, він вибудовує велета у світі програмного забезпечення. Але це вельми загальне бачення. Погляньмо трохи глибше.

Батько Ґейтса був заможним адвокатом у Сіетлі, а мати – донькою успішного банкіра. У дитинстві Білл Ґейтс розвивався дуже швидко, тож навчання йому набридло. Отже, батьки забрали його з державної школи й на початку сьомого класу відправили до «Лейксайду» – приватної школи, де навчалися діти еліти із Сіетла. Посеред другого року навчання Ґейтса в школі «Лейксайд» там відкрили комп’ютерний клуб.

«Материнський комітет щороку проводив розпродаж різного непотребу, і завжди поставало питання: на що ж підуть гроші, – пригадує Ґейтс. – Частину витрачали на літню програму, у межах котрої місцеві діти могли приходити до кампусу. Ще гроші йшли на вчителів. Того року три тисячі доларів витратили на комп’ютерний термінал у цій крихітній кімнатці, і його ми одразу взялися контролювати. То було щось неймовірне».

І дійсно неймовірно, бо ж надворі лише 1968 рік. У 1960-х навіть більшість коледжів не мали комп’ютерних клубів. А надто помітним був комп’ютер, який купила школа «Лейксайд». Школа не змушувала своїх учнів навчатися програмування на виснажливій системі перфокарт, як це робили буквально всі в 1960-х. Натомість у школі «Лейксайд» установили телетайп ASR-33, який був терміналом з функцією розподілу часу та напряму з’єднаний з мейнфреймом у центрі Сіетла. «Ідея розподілу часу щойно виникла 1965 року, – провадить Ґейтс. – Хтось був дуже далекоглядним». Білл Джой дістав унікальну нагоду вивчати програмування на системі розподілу часу, коли навчався на першому курсу коледжу, 1971 року. Білл Ґейтс дістався програмування в реальному часі восьмикласником 1968 року.

З тієї миті Ґейтс буквально жив у кімнаті, де стояв комп’ютер. Він та інші почали навчатися того, як користуватися цим дивним новим приладом. Купляти час на ЕОМ було дорого навіть для такого заможного закладу, як «Лейксайд», і невдовзі 3000 доларів, зароблені материнським комітетом, закінчилися. Батьки заробили ще грошей. Діти їх знову витратили. А потім група програмістів з Вашинґтонського університету сформувала компанію під назвою «Об’єднаний комп’ютерний центр» (чи С-Cubed), яка здавала в оренду комп’ютерний час місцевим компаніям. Знову пощастило, і син однієї із засновниць цієї фірми – Моніки Рони – навчався в «Лейксайді», на рік старше від Ґейтса. «А чи не захоче комп’ютерний клуб „Лейксайду“, – подумала собі Рона, – на вихідних тестувати програмне забезпечення компанії в обмін на безкоштовний час на програмування?» Звісно, схоче! Після школи Ґейтс сів на автобус і поїхав до офісу С-Cubed. Того вечора він програмував до пізньої ночі.

С-Cubed зрештою збанкрутували, тож Ґейтс та його друзі стали зависати в комп’ютерному центрі при Вашинґтонському університеті. Минуло багато часу, перше ніж вони долучилися до компанії ISI, що погодилася давати їм безкоштовний час на комп’ютерах в обмін на роботу над ПЗ, яке можна буде використати для автоматизації їхніх платіжних відомостей. За сім місяців 1971 року Ґейтс та його товариші витратили приблизно 1575 годин комп’ютерного часу на ЕОМ ISI, що приблизно дорівнює вісьмом годинам на день, сімом дням на тиждень.

«Це перетворилося на одержимість, – каже Ґейтс про перші роки навчання. – Я не займався спортом. Ходив до клубу вночі. Ми програмували на вихідних. Рідко якого тижня ми не проводили там 20 чи 30 годин. Бували часи, коли Пол Аллен і я мали неприємності через те, що крали паролі та зламували систему. Нас вигнали. І тоді я протягом усього літа не мав доступу до комп’ютера. Мені тоді було 15 чи 16 років. Згодом я дізнався, що Пол знайшов безкоштовний комп’ютер у Вашинґтонському університеті. Машини стояли в них у медичному центрі й на факультеті фізики. Робота комп’ютерів була розписана на 24 години, але існував період, коли ніхто на них не працював, отож між 3 та 6 годинами ранку графіку не було. – Ґейтс сміється. – Я виходив з дому вночі, після відбою. Зі своєї домівки я міг дійти пішки до університету. Або ж сідав на автобус. Це пояснює, чому я такий щедрий до Вашинґтонського університету: вони дозволяли мені красти багато комп’ютерного часу». Через кілька років мати Ґейтса казала таке: «Ми часто дивувалися, чому йому так важко прокидатися зранку».

Якось Бадові Пемброку, одному із засновників ISI, потелефонували з компанії TRW, що розробляла технології. Компанія щойно підписала контракт на облаштування комп’ютерної системи на величезній електростанції в Бонневіллі на півдні штату Вашинґтон. TRW надзвичайно потребували програмістів, обізнаних у програмному забезпеченні, що його використовувала електростанція. У цей ранній період комп’ютерної революції складно було знайти програмістів з таким спеціалізованим досвідом. Але Пемброк точно знав, кому слід телефонувати: хлопчакам із середньої школи «Лейксайд», які провели тисячі годин комп’ютерного часу за ЕОМ ISI. Ґейтс навчався у випускних класах і якимось чином зміг переконати своїх учителів дозволити йому перейти до Бонневілля під приводом проведення незалежного навчального проекту. Там він провів усю весну, пишучи код під наглядом Джона Нортона, який, за словами самого Ґейтса, навчив його програмування як ніхто інший.

Ці п’ять років, від восьмого класу до закінчення школи, були Гамбургом Білла Ґейтса і за всіма показниками він дістав іще більш неймовірні можливості, ніж Білл Джой.

Перша можливість: Ґейтса відіслали навчатися до «Лейксайду». Скільки середніх шкіл у світі 1968 року мали доступ до термінала розподілу часу? Можливість номер два: матері учнів зі школи «Лейксайд» мали достатньо грошей, щоб сплачувати за шкільний комп’ютер. Можливість номер три: коли гроші закінчилися, виявилося, що хтось із батьків працює у C–Cubed, і компанії знадобився той, хто на вихідних перевіряв би код, і їй також було байдуже, що вихідні дні поволі перетікали у вихідні ночі. Можливість четверта: Ґейтс випадково дізнався про ISI, і їм так само випадково знадобився хтось, хто міг би попрацювати над ПЗ для платіжних відомостей. П’ята можливість: Ґейтс, як виявилося, жив близько до Вашинґтонського університету, тож міг туди ходити пішки. По-шосте, університет мав вільний комп’ютерний час від 3 до 6 години ранку. Сьома можливість: TRW потелефонували Баду Пемброку. Можливість восьма: найкращими програмістами, яких Пемброк знав, у цьому питанні були двійко школярів. По-дев’яте, школа «Лейксайд» погодилася дозволити школярам провести весняний семестр далеко від школи, пишучи код.

І зрештою, що ж спільного між усіма цими можливостями? Вони дали Біллу Ґейтсу додатковий час на практику. Коли Ґейтс покинув Гарвард після другого курсу, щоб спробувати працювати у власній компанії з розробки програмного забезпечення, він уже програмував фактично сім років без перерв. І робив це він набагато більше ніж 10 000 годин. Скільки підлітків у світі мали такий досвід, як Білл Ґейтс? «Якщо таких знайдеться з 50, – коментує він, – то я буду подивований. Була компанія C–Cubed і платіжні відомості, потім TRW – усе склалося докупи. Я мав більший доступ до розвитку програмного забезпечення замолоду, ніж, гадаю, будь-хто інший у той період, і це все завдяки нереально щасливому збігу обставин».