Читать книгу Неординарні. Історії успіху - Малкольм Гладуэлл - Страница 2

1

Розето-Вальфорторе затишно розмістилося у ста милях на південний схід від Рима в Апеннінському передгір’ї італійської провінції Фоджа. Як достоту середньовічне поселення, місто збудовано навколо великої центральної площі. Навпроти площі розташовується Палаццо Марчезале, палац родини Саджезе, колишніх великих землевласників. Прохід під аркою з одного боку веде до церкви Мадонни дель Карміни – покровительки гори Карміни. Схилом гори біжать вузькі кам’яні сходи, по обидва боки від яких скупчені двоповерхові кам’яні будинки з дахами із червоної черепиці.

Протягом століть селяни Розето працювали в мармурових кар’єрах ближніх гір або обробляли землю долини, розміщеної терасами. Щоранку вони проходили п’ять чи шість миль горою вниз, а ввечері повторювали цю саму тривалу мандрівку назад. Життя було важким. Жителі майже всі були неписьменні й злидарювали страшенно. Вони не надто сподівались на економічне зростання, аж допоки в дев’ятнадцятому столітті до Розето не долетіла чутка, що за океаном існує земля нових можливостей та перспектив.

У січні 1882 року гурт із одинадцятьох мешканців Розето – десять чоловіків та один хлопчик – відпливли до далекого Нью-Йорка. Свою першу ніч в Америці вони спали на підлозі в шинку на Малберрі-стрит, Маленька Італія, Мангеттен. Тоді вони помандрували на захід, і, зрештою, знайшли роботу у сланцевому кар’єрі за дев’яносто миль на захід від міста Банґор, Пенсильванія. Наступного року ще п’ятнадцять жителів Розето відпливли до Америки, причому деякі з них також опинилися в Банґорі, у тому самому кар’єрі. Ці іммігранти, своєю чергою, дали знати мешканцям Розето, що в Америці – рай для сподівань, і незабаром група за групою, люди з Розето пакували валізи й пливли до Пенсильванії, аж поки потік іммігрантів не перетворився на потужну повінь. 1894 року тисяча двісті жителів Розето подали документи на отримання американських паспортів, залишаючи порожніми цілі вулиці італійського селища.

Колишні мешканці Розето почали купувати землю на кам’янистих схилах, на вузьких вуличках, що бігли вгору й униз схилом пагорба, та будували двоповерхові кам’яниці з похилими дахами, що розташовувалися близько одна до одної. Вони звели церкву, нарекли її церквою Діви Марії гори Кармель і назвали головну вулицю, на якій вона стояла, Гарибальді-авеню, на честь великого генерала, котрий об’єднав Італію. Із самого початку вони назвали своє місто Новою Італією, проте згодом змінили назву на Розето, яка видавалась єдино правильною, зважаючи на те, що майже всі вони походили з одного селища в Італії.

1896 року енергійний священик на ймення отець Пасквале де Ніско взяв на себе обов’язки настоятеля церкви. Саме він започаткував духовні спільноти та фестивалі; заохочував населення обробляти землю й висаджувати цибулю, квасолю, картоплю, дині та фруктові дерева на довгих задніх подвір’ях за будинками. Він роздавав насіння й бульби. Місто наповнилося життям. Мешканці Розето почали тримати свиней на задніх дворах і вирощувати виноград з метою готувати домашнє вино. З’явилися школи, парк, жіночий монастир і цвинтар. На Гарибальді-авеню відкрились невеличкі крамниці, пекарні, ресторани та кафе. З’явилися понад десяток фабрик, на яких шили блузи. Сусідній Банґор майже повністю належав валлійцям та англійцям, а місто поруч було німецьким, це означало, якщо взяти до уваги і без того складні стосунки між англійцями, німцями та італійцями, що Розето належало виключно італійцям. Якби в перші десятиліття двадцятого століття ви пройшлися вулицями Розето в Пенсильванії, то почули б, що розмовляли тут виключно італійською, і не просто італійською, а південним діалектом Фоджа, що побутував в італійському Розето. Містечко Розето в Пенсильванії було таким собі крихітним самодостатнім світом, невідомим для навколишнього світу. Воно могло й надалі таким залишитись, якби не один чоловік – Стюарт Вулф.

Вулф був лікарем. Він вивчав процеси травлення й роботу шлунка, викладав у медичній школі при університеті Оклагоми. Літо він проводив на фермі в Пенсильванії неподалік Розето, хоч це не мало особливого значення, оскільки, навіть проживаючи в сусідньому містечку, ніхто не відав багато про Розето, що був цілим світом у собі. «Якось, коли ми були там улітку, а саме наприкінці 1950-х років, мене запросили провести семінар у місцевому медичному товаристві, – розповідав згодом Вулф у одному з інтерв’ю. – Після дискусії місцевий лікар запросив мене на келих пива. Поки ми пили пиво, він зазначив: „Знаєте, я працюю вже сімнадцять років. Пацієнти до мене приходять з усіх усюд, проте в Розето не знайти пацієнта молодшого від шістдесяти п’яти років із хворим серцем“».

Вулф був приголомшений. За вікном 1950-ті роки, до винайдення ліків для зниження рівня холестерину та агресивних засобів із запобігання хвороб серця ще довго. Серцеві напади були справжньою епідемією у США. Вони стали основною причиною смертей серед чоловіків, молодших за шістдесят п’ять років. Неможливо працювати лікарем, підказував здоровий глузд, і не побачити серцевого нападу.

Стюарт Вулф вирішив дослідити це питання, для чого заручився допомогою та підтримкою деяких своїх студентів і колег з Оклагоми. Вони зібрали свідоцтва про смерть мешканців міста, проаналізували записи лікарів. Узяли медичні історії, створили сімейну генеалогію. «Ми багато працювали», – розповідає Вулф, – і вирішили здійснити попереднє дослідження. Ми почали 1961 року. Мер повідомив: «Усі мої сестри прагнуть вам допомогти». Він мав чотири сестри. Він сказав: «Можете зайняти приміщення міської ради». Я запитав: «А де ж проходитимуть засідання міської ради?». На що мер відповів: «Ми відкладемо їх на певний час». Жінки дійсно приносили нам їжу. У нас були невеличкі будки, у яких ми збирали кров та робили ЕКГ. Ми були там протягом чотирьох тижнів. Згодом я мав розмову з місцевою владою, і нам на період літніх канікул виділили приміщення школи. Ми запросили всіх жителів Розето пройти тести.

Результати були разючими. Буквально жодна людина в Розето, молодша за п’ятдесят п’ять років, не померла від серцевого нападу і не мала жодних ознак недуг серця. Що стосується чоловіків, старших аніж шістдесят п’ять років, то рівень смертності через серцеві напади в Розето становив заледве половину кількості по США загалом. Рівень смертності в Розето від усіх випадків виявися на 30–35 % нижчим, аніж очікували.

Вулф залучив свого друга Джона Бруна, соціолога з Оклагоми. «Я найняв студентів-медиків та студентів факультету соціології, що навчалися на останньому курсі, як інтерв’юерів. Отож, ми ходили від дверей до дверей, опитуючи кожного у віці понад двадцять один рік, – згадує Брун. Зазначені події відбувалися більше ніж п’ятдесят років тому, проте в голосі Бруна досі чути подив, коли він описує, щó саме вдалося знайти. – Не спостерігалося самогубств, алкоголізму, наркоманії та обмаль дрібних злочинів. Ніхто не одержував соціальних виплат. Потім ми шукали виразки шлунка й дванадцятипалої кишки. Нічого не знайшли. Ці люди помирали від старості. От і все».

Професіонали на кшталт Вулфа мають спеціальну назву для місць, подібних до Розето, – місць, що лежать поза межами розуміння, місць, де не діють звичні правила. Розето було унікальним.

2

Спочатку Вулф подумав, що мешканці Розето дотримувалися певних дієтичних звичок, започаткованих ще у Старому Світі, а тому були здоровішими за решту американців. Проте швидко зрозумів, що помилився. Вони готували на смальці замість того, щоб використовувати значно кориснішу оливкову олію, як робили це вдома – в Італії. Піца в Італії – тонкий корж із сіллю, оливками, а ще дрібкою помідорів, анчоусів або цибулі. Піца ж у Пенсильванії – це хлібне тісто з ковбасою, папероні, салямі, шинкою і часом яйцями. Десерти на взір печива біското та кренделів таралі колись подавали лише на Різдво й Великдень, але тепер їх їли протягом усього року. Коли Вулф залучив дієтологів до аналізу харчових звичок мешканців Розето, з’ясувалося, що переважну частину від 41 % отримуваних ними калорій вони беруть із жиру. У цьому місті ніхто не прокидався на світанку, щоб попрактикувати йогу чи пробігти шість миль. Жителі Розето в Пенсильванії палили й багато хто страждав на ожиріння.

Якщо результати дослідження не пояснювалися ні дієтою, ані заняттями спортом, то, може, річ у генетиці? Ті люди являли собою злютовану громаду з одного регіону Італії, а тому наступною думкою Вулфа було те, що саме ця обставина захищає їх від хвороб. Отож, він відстежував родичів мешканців Розето, які жили в інших частинах США, намагаючись зрозуміти, чи мали вони таке саме відмінне здоров’я, як їхні брати й сестри з Пенсильванії. Як виявилося, не мали.

Потім Стюарт Вулф звернув увагу на регіон, у якому проживали мешканці міста. Чи життя поблизу обніжжя пагорбів Східної Пенсильванії так добре впливало на їхнє здоров’я? Найближчими містами до Розето були Банґор, що розташовувався просто під горою, та Назарет – за кілька кілометрів далі. Містечка були приблизно такого самого розміру, як і Розето, та й населяли їх такі ж трударі-іммігранти з Європи. Вулф вивчив медичні записи мешканців обох містечок. Серед чоловіків, старших від шістдесяти п’яти років, рівень смертності був утричі вищим, аніж у Розето. Знову глухий кут.

Тепер Вулф усвідомив, що таємниця полягала не в дієті, спорті, генах чи розташуванні. Річ була в самому Розето. Щойно Брун і Вулф пройшлися містом, вони знайшли причину. Дослідники спостерігали за тим, як мешканці навідували одне одного, зупиняючись погомоніти італійською на вулиці, або, скажімо, готували одне для одного на задвір’ях своїх осель. Вони дізналися також про фамільні клани, що лежали в основі соціальної структури міста. Вони побачили, у скількох будинках під одним дахом живуть три покоління і як шанують бабусь та дідусів. Вони ходили на месу в церкві й побачили, якою мірою об’єднує та заспокоює церква. Вони нарахували двадцять дві окремі громадські організації в містечку з населенням трохи більше як дві тисячі. Вони побачили, що заможні не хвалилися своїм успіхом, натомість допомагали тим, хто цього потребував.

Перенісши культуру селян Південної Італії на схили сходу Пенсильванії, ці люди утворили потужну захисну соціальну структуру, здатну вберегти їх від натиску сучасного світу. Здоров’я мешканців Розето було пов’язане з місцем, звідки вони походили, адже вони створили свій світ у крихітному містечку в горах.

«Пам’ятаю, як уперше потрапив до Розето й побачив сімейні обіди, що збирали за одним столом три покоління, пекарні, людей, котрі сновигали сюди-туди вулицею, сиділи на ґанках і гомоніли між собою, фабрики, на яких працювали жінки, виготовляючи блузи, тимчасом як чоловіки тяжко працювали у сланцевих копальнях, – згадує Брун. – То було дивовижно».

Коли Брун та Вулф уперше представили свої знахідки медичній спільноті, можете уявити собі скептицизм, який на них чекав. Вони поїхали на конференцію, під час якої колеги представляли довгі рядки даних, уміщених у складні таблиці, що посилалися на певний ген чи фізіологічний процес, але самі вони, натомість, розповідали про таємничий та чарівний вплив розмов і сумісного проживання трьох поколінь під одним дахом. Тривале життя, як стверджувала загальноприйнята мудрість, багато в чому залежало від того, ким ми є, себто від наших генів. Тривалість життя також залежить від прийнятих нами рішень – щó саме ми обираємо їсти, скільки обираємо тренуватись і наскільки ефективно нас лікували. Ніхто й ніколи не думав про здоров’я у рамках громади.

Вулф та Брун мусили переконати медичне товариство, що варто цілком по-іншому замислитися про здоров’я загалом і серцеві напади зокрема, себто змушували усвідомити, що годі зрозуміти, чому людина здорова, якщо думати лише про особистісний вибір чи дії в ізоляції. Слід було поглянути за межі індивідуального. Слід було зрозуміти культуру, частиною якої була особистість, а також хто її друзі й родина, з якого міста вона походить. Варто було взяти до уваги думку, що цінності світу, які ми успадковуємо, і люди, котрими себе оточуємо, мають значний вплив на те, ким ми є. У цій книжці я хочу зробити задля розуміння успіху те, що Стюарт Вулф зробив задля нашого розуміння здоров’я.