Читать книгу Неординарні. Історії успіху - Малкольм Гладуэлл - Страница 17

Одним з найпоширеніших тестів на визначення інтелекту є «Тест прогресивних матриць Рейвена». Щоб скласти його, не треба знати мову чи мати якісь фахові знання. Він виміряє вміння абстрактно мислити. Типовий тест Рейвена складається із сорока восьми малюнків, причому кожен наступний є складнішим від попереднього. Рівень IQ визначається на підставі того, на скільки малюнків дали правильну відповідь.

Ось запитання, типове для тесту Рейвена.

Ви зрозуміли? Здогадуюся, що більшість із вас розв’язала це завдання. Правильна відповідь – В. А тепер спробуйте оце. Це останнє й найскладніше в тесті.

Правильна відповідь – А. Визнаю, я не міг визначити відповідь, припускаю, що більшість із вас також. Крис Ланґан, швидше за все, зміг. Коли ми кажемо, що люди на взір Криса Ланґана насправді видатні, то маємо на увазі, що їх наділено розумом, здатним розв’язати головоломку, подібну до цього останнього питання.

Багато років поспіль проводилася неймовірна кількість досліджень з метою встановити, яким чином результати тесту Рейвена пов’язані з успіхом у реальному житті. Людей, рівень інтелекту яких є в самому низу – менше від 70 балів, вважають розумово відсталими. 100 балів вважається за звичайний результат: щоб потрапити в коледж та закінчити його, вам треба набрати трохи більше. Тимчасом як для того, щоб потрапити й перемогти в досить сильному змаганні серед випускників, ви маєте набрати принаймні 115 балів. Загалом, що більше балів ви набираєте, то кращу освіту здобудете, то більше грошей заробите швидше за все і, вірите чи ні, то довше зможете прожити.

Однак тут криється підступ. Взаємозв’язок між успіхом та рівнем IQ працює лише до певної межі. Щойно хтось досяг рівня IQ близько 120 балів, набирання додаткових балів не перетворюється на перевагу в реальному світі, яку можна виміряти[8].

«Багато разів доведено, що людина з IQ у 170 балів мислить краще, ніж людина з рівнем IQ у 70 балів, – пише британський психолог Лаям Гадсон, – і це твердження також правильне, коли порівнювати тих, хто ближче, – 100 і 130 балів. Проте співвідношення не діє, якщо порівнювати двох людей із приблизно однаково високим IQ. Зрілий науковець і доросла людина з рівнем IQ 130 цілком можуть отримати Нобелівську премію, як і хтось із IQ 180».

Таким чином, зазначає Гадсон, рівень IQ схожий на зріст гравця у баскетболі. Хіба хтось, маючи зріст 167 см, дістає реальний шанс грати в професійний баскетбол? Навряд чи. Ваш зріст повинен бути принаймні 183 см, щоб грати на тому рівні, а ще краще мати зріст 187 аніж 185, а 189 краще аніж 187. Але після певного моменту зріст перестає бути важливим. Гравець зі зростом понад 200 см не є автоматично ліпшим за того, хто на кілька сантиметрів нижчий. (Зрештою, Майкл Джордан, найкращий гравець усіх часів, мав зріст 198 см.) Баскетболіст мусить бути достатньо високим. Це ж стосується інтелекту. Інтелект має поріг.

На початку оповіді про телевікторину «Один проти сотні» ми завважили, що IQ Айнштайна становив 150, а рівень IQ Ланґана – 195. Отож, IQ Ланґана на 30 % вище. Це не означає, проте, що Ланґан на 30 % розумніший від Айнштайна. Це нісенітниця. Усе, що ми можемо сказати, замислившись над складними речами, як, наприклад, фізика, це те, що вони обидва достатньо розумні.

Гадаю, ідея, що IQ має порогові величини, іде врозріз із вашою інтуїцією. Ми вважаємо, що, наприклад, нобелівські лауреати у сфері науки, мають найвищий рівень IQ з усіх можливих; що вони, ймовірно, люди, які дістали найвищі бали на вступних іспитах до коледжу, виграли всі можливі стипендії і мали такі видатні академічні знання в середній школі, що їх залюбки брали у всі найкращі університети країни.

А тепер подивіться на перелік місць, де здобули освіту останні двадцять п’ять американських лауреатів Нобелівської премії з медицини, починаючи від 2007 року.

Антіохійський коледж

Броунівський університет

Університет Каліфорнії (Берклі)

Вашинґтонський університет

Колумбійський університет

Технологічний інститут Кейса

Массачусетський технологічний інститут

Каліфорнійський технологічний інститут

Гарвардський університет

Коледж Гамільтона

Колумбійський університет

Університет Північної Кароліни

Університет Де По

Пенсильванський університет

Міннесотський університет

Університет Нотр-Дам

Університет Джона Гопкінса

Єльський університет

Юніон коледж

Іллінойський університет

Техаський університет

Коледж Святого Хреста

Амгерстський коледж

Ґеттисберзький коледж

Коледж Гантера

Ніхто не скаже, що цей перелік репрезентує вподобання й вибір найкращих студентів Америки. Єльський університет, Колумбійський університет та МТІ є в цьому переліку, проте є також і Університет Де По, Коледж Святого Хреста й Ґеттисберзький коледж. Це перелік престижних навчальних закладів.

Разом з тим, ось де навчалися 25 американських нобелівських лауреатів з хімії:

Ситі-коледж університету Нью-Йорка

Ситі-коледж університету Нью-Йорка

Стенфордський університет

Університет Дейтон, Огайо

Коледж Роллінс, Флорида

МТІ

Ґринелл коледж

МТІ

Університет Макджилла

Технологічний інститут Джорджії

Університет Огайо

Університет Райса

Коледж Гоупа

Університет Бригама Янґа

Університет Торонто

Університет Небраски

Дартмутський коледж

Гарвардський університет

Коледж Береа

Оґсберзький коледж

Массачусетський університет

Державний університет Вашинґтона

Університет Флориди

Каліфорнійський університет, Риверсайд

Гарвардський університет

Щоб стати лауреатом Нобелівської премії, треба бути лише достатньо розумним, щоб вступити до коледжу, хоч такого, як Нотр-Дам, чи Іллінойського університету. Оце й усе[9].

Це смілива ідея, чи не так? Уявіть, ваша донька дізналася, що її зараховують одразу до двох вишів: Гарвардського університету й Університету Джорджтауну у Вашинґтоні, округ Колумбія. Куди б ви хотіли щоб вона пішла? Припускаю, що саме до Гарварду, оскільки Гарвард – «найкращий» університет. Студенти Гарварду набирають на 10–15 % більше балів на вступних іспитах.

Та, зважаючи на наші знання про інтелект, ідея, що університети можна ранжувати, не має сенсу. Студенти Університету Джорджтауну не можуть бути такими самими розумними на абсолютній шкалі, як студенти Гарварду. Проте всі вони, звичайно, достатньою мірою розумні, тож лауреати Нобелівської премії можуть бути випускниками як Університету Джорджтауну, так і Гарварду.

Психолог Баррі Шварц нещодавно запропонував елітним університетам облишити складний процес вступу, натомість розіграти лотерею для всіх, чий рівень вищий від порогової величини. «Розділіть людей на дві категорії, – каже Шварц, – на достатньо розумних і недостатньо розумних. Досить розумні потрапляють на борт, недосить розумним відмовлять». Баррі Шварц визнає, що його ідея не має жодного шансу бути прийнятою. Однак він, звичайно, має рацію. Як пише Гадсон (зауважте, він проводив своє дослідження серед елітних закритих англійських шкіл для хлопчиків у 1950—1960-х роках): «Знання рівня IQ одного хлопця не варте нічого, якщо перед вами багато розумних хлопців»[10].

Дозвольте показати вам іще один приклад граничної величини в дії. Юридична школа Мічиґанського університету, як багато елітних навчальних закладів США, застосовує політику позитивної дискримінації стосовно вступників з незабезпечених сімей. Близько 10 % студентів, яких приймає Мічиґанський університет, є представниками расових меншин, і, якби заклад не послабляв значно вимоги до вступників, приймаючи їх з нижчими оцінками та нижчими балами на стандартизованих тестах, аніж інші, припускаю, що відсоток був би меншим від трьох. До того ж, якщо порівняємо оцінки, які отримують в юридичній школі студенти меншин, і студенти, котрі не входять до цього переліку, то помітимо, що білі студенти навчаються краще. Це не дивно: якщо одна група набирає вищі бали після випуску зі школи, то вона майже точно матиме вищі оцінки, навчаючись у юридичному виші. Це одна з причин, чому політика позитивної дискримінації є настільки суперечливою. Загалом, скарга на програму позитивної дискримінації в Мічиґанському університеті нещодавно дійшла до Верховного суду США. Багатьох людей непокоїть той факт, що до елітного навчального закладу приймають менш придатних студентів, аніж їхні однолітки.

Кілька років тому Мічиґанський університет вирішив дізнатися більше про те, чого досягли колишні студенти – представники расових меншин. Скільки грошей вони заробили? Як високо піднялися професійно? Наскільки задоволені своєю кар’єрою? Чи зробили вони внесок у суспільне та громадське життя? Які нагороди здобули? Словом, представники університету дивилися на все, що могло бути переконливим доказом досягнення успіху в реальному світі. Те, що вони знайшли, їх здивувало.

«Ми знали, що наші студенти з незабезпечених родин, принаймні більшість із них, добре влаштувалися, – каже Ричард Лемперт, один з авторів цього дослідження. – Гадаю, ми сподівалися знайти склянку повну наполовину чи бодай повну на три чверті, тобто ми очікували, що не всім ведеться так добре, як білим студентам, але багато хто досяг успіху. Та ми були абсолютно подивовані. Ми побачили, що їм велося так само добре. Ми ніде не побачили серйозних розбіжностей».

Лемпер намагається сказати, що єдине, що насправді мусить турбувати юридичну школу – наскільки успішними є їхні випускники після випуску, – і студенти меншості не є менш кваліфікованими. Вони так само успішні, як і білі студенти. Чому? Бо, хоча навчальні знання студентів расової меншості не настільки гарні, як у білих студентів, якість знань студентів юридичної школи, втім, досить висока, а тому вони все одно вищі за граничну величину