Читать книгу Неординарні. Історії успіху - Малкольм Гладуэлл - Страница 12

То чи є правило десяти тисяч годин загальним правилом успіху? Якщо ми пошукаємо в біографії кожного, хто досяг успіху, то чи завжди знайдемо приклад, еквівалентний Мічиґанському комп’ютерному центру або хокейним зірковим командам – щось на кшталт особливої можливості практикуватися?

Перевірмо цю ідею двома прикладами й заради простоти візьмімо найбільш знайомі нам особистості: гурт «Бітлз», один з найвідоміших рок-н-рольних гуртів усіх часів, та Білла Ґейтса, одного з найбагатших людей у світі.

«Бітлз» – Джон Леннон, Пол Маккартні, Джордж Гаррисон, Ринґо Старр – приїхали до США в лютому 1964 року, розпочавши цим так званий британський наступ на американську музичну сцену, і випустили низку хітових платівок, що назавжди змінили обличчя популярної музики.

По-перше, нам цікаво, скільки часу «Бітлз» були разом до того, як прибули до США. Леннон і Маккартні вперше почали грати разом 1957 року, за сім років до прибуття в Америку. (До слова, час, який пройшов між заснуванням гурту і створенням, можливо, найбільших досягнень – Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band and The Beetles («Білий альбом») – десять років.) І якщо ви ретельніше придивитесь до цих тривалих років підготовки, то помітите досвід, який у контексті хокеїстів, Білла Джоя та віртуозів-скрипалів звучить дуже знайомо. 1960 року, коли вони були просто малознаним шкільним гуртом, їх запросили грати до Гамбурга в Німеччині.

«У ті часи в Гамбургу не було музичних клубів, де грали б рок-н-рол. Зате були стрип-клуби, – розповідає Філіп Норман, який написав біографію „Бітлз“ під назвою Shout!. – Був один цікавий власник клубу на ймення Бруно, який насправді був людиною, котра вміла організувати видовищні виступи. У нього виникла ідея завозити рок-гурти, що грали б у різних клубах. Вони розробили формулу: масштабне нон-стоп шоу, яке тривало кілька годин поспіль; одні глядачі заходили, інші виходили. Гурти грали без перерви, намагаючись утримати публіку. В американському кварталі червоних ліхтарів це назвали б стриптизом нон-стоп».

«Чимало гуртів, що грали тоді, походили з Ліверпуля, – говорить Норман. – То було випадковістю. Бруно подався до Лондона шукати гурти. Проте в Сохо він познайомився з ліверпульським підприємцем, який випадково опинився в Лондоні. І він домовився про виступи деяких гуртів. Отак налагодили зв’язки. Зрештою, „Бітлз“ познайомилися не лише з Бруно, а й з іншими власниками клубів. Вони поверталися знову й знову, бо отримували багато алкоголю й багато сексу».

Що було особливого в Гамбургу? Може, там добре платили? Ні. Фантастична акустика? Ні. Публіка була добра та вдячна? Усе що завгодно, окрім цього. Справа була в самому часі, протягом якого гурт мусив грати.

Ось Джон Леннон в інтерв’ю вже після розпаду «Бітлз» розповідає про виступи в гамбурзькому стриптиз-клубі під назвою «Індра»:

Ми вдосконалювалися та ставали більш упевненими. Інакше й бути не могло, бо ж грали ми всю ніч. Їм було зручно, що ми іноземці. Ми мусили намагатися грати краще, вкладати всю душу, аби вибитися в люди.

У Ліверпулі ми грали лише протягом однієї години та звикли грати найкраще, щоразу те саме. У Гамбургу нам доводилося грати вісім годин поспіль, отож ми мусили знайти новий спосіб грати.

Вісім годин?

Ось що каже Піт Бест, тогочасний ударник «Бітлз»: «Щойно пройшла чутка, що ми робили шоу, до клубу почали сходитися люди. Ми грали сім вечорів на тиждень. Спочатку ми грали майже нон-стоп до 00: 30, поки клуб не зачинявся, але, коли ми стали грати ліпше, публіка залишалася до другої ночі фактично щодня.»

Сім днів на тиждень?

Зрештою, «Бітлз» мандрували до Гамбурга п’ять разів між 1960 та 1962 роками. У першу подорож вони відіграли сто шість вечорів, по п’ять чи більше годин. Під час другої поїздки вони зіграли дев’яносто два рази. У третю поїздку грали сорок вісім разів, провівши на сцені загалом сто сімдесят дві години. Останні два концерти в Гамбургу в листопаді й грудні 1962 року включали в себе дев’яносто годин виступу. Казали, що вони зіграли двісті сімдесят вечорів протягом півтора року. До того часу вони вже досягли успіху 1964 року, отож, наживо зіграли приблизно 1200 разів. Ви знаєте, наскільки це неймовірно? Більшість сьогоднішніх гуртів не грають 1200 разів протягом усього свого існування. Суворе випробування «Бітлз» у Гамбурзі стало тим, що їх вирізняло.

«Коли вони лише з’явилися на сцені, то були ні на що не здатні, але після повернення вони були супер, – веде далі Норман. – Хлопці навчилися не тільки витривалості. Їм довелося навчитися безлічі номерів усього можливого і не лише рок-н-ролу, а й трохи джазу. До того вони були геть недисципліновані на сцені. Одначе, коли повернулися, то звучали як ніхто інший. Вони все вигадали самі».