Читать книгу Флорентійські хроніки. Державець (збірник) - Никколо Макиавелли - Страница 33

Коли цар гуннів Аттіла отаборився під Аквілеєю, її мешканці довший час чинили йому опір, але нарешті, втративши надію, покинули місто і, хто міг, зі своїми манатками, які зуміли забрати, осіли на скелястих безлюдних островах Адріатичного узбережжя. Падуанці, побачивши, як і до них підбирається пожарище, злякалися, що Аттіла, підкоривши Аквілею, піде і на їхнє місто. Позбиравши всі свої найкоштовніші пожитки, вони попереносили їх в одне місце біля того самого узбережжя, так зване Ріво-Альто, куди перепровадили також жінок, дітей і старих; у Падуї залишилася тільки молодь, щоб захищати місто. Там же осіли й мешканці Монселіче та інших сусідніх пагорбів, пойняті тим самим страхом перед напасниками. Коли ж Аквілея упала і Аттіла сплюндрував Падую, Монселіче, Віченцу і Верону, падуанці й найзаможніші переселенці зосталися жити в лагунах під Ріво-Альто, де людність цієї провінції, названої колись Венецією, приєдналася до них, гнана тими самими напастями. Так під тиском обставин вони покинули благодатні й родючі місця й почали жити на ґрунтах ялових, диких і позбавлених будь-яких вигод. А проте така сила людей, зібраних в одному місці, незабаром зробила його не тільки придатним, але й сприятливим для життя. Вони запровадили свої закони, лад і убезпечили себе серед напастей і руїни, яких зазнала Італія, завдяки чому потуга їхня і слава примножилися. До цих перших пересельців приєдналися і багато мешканців міст Ломбардії, які повтікали від жорстокості Клефа, лонгобардського царя, від чого місто розрослося ще більше. Отож у часи Пипіна, франкського царя, коли він на прохання папи прийшов вигнати з Італії лонгобардів, при укладенні угоди між ним і грецьким цісарем з’ясувалося, що дуки Беневентські і венеційці не коритимуться ні тому, ні тому, а зможуть тішитися повною незалежністю. Окрім того, нестатки, що змусили цей люд жити серед води, присилували їх подумати й про те, як їм, безземельним, достойно прожити на морі. Їхні судна рушили в плавання по всьому світу, а місто наповнювалося розмаїтим крамом, якого потребували громадяни інших країн, які й почали навідувати і збагачувати Венецію. Довгі роки венеційці не думали про інші завоювання, окрім тих, які могли б підсобити їхній торгівлі: з цією метою вони здобули кілька портів у Греції і в Сирії, а за послуги, надані французам у перевезенні їхніх загонів до Азії, дістали у власність острів Кандію. Поки вони провадили таке життя, їхнє імення було грізне на морях і шановане в цілій Італії, отож їх нерідко обирали арбітрами в різних суперечках. Ось чому, коли між спільниками виникла незгода при розділі підкорених земель, вони звернулися до Венеції, і вона віддала Бергамо і Брешу роду Вісконті. Проте з плином часу самі венеційці захопили Падую, Віченцу і Тревізо, а потім Верону, Бергамо і Брешу, а також інші міста в королівстві і в Романьї, і, пойняті хіттю все більшої потуги, стали жахати не лише італійських властителів, а й чужоземних. Наприкінці всі об’єдналися проти них, і одного дня вони втратили володіння, які придбали протягом стількох років коштом величезних зусиль. І хоча в останній час вони повернули собі дещо з утраченого, одначе колишньої потуги і слави їм відзискати не пощастило, і живуть вони, як і інші італійські панства, лише ласкою інших.