Читать книгу Флорентійські хроніки. Державець (збірник) - Никколо Макиавелли - Страница 43

Оскільки я вже довів свою хроніку до періоду, який я означив із самого початку, і оскільки найголовніше з того, про що мені залишилося написати, пов'язане з війнами флорентійців та венеційців проти Філіппо, дука Міланського, про які піде мова, коли почнемо оповідь саме про Флоренцію, я уриваю свою хроніку і лише нагадаю про становище в Італії, її володарів і про війни, які в ній точилися до того часу, до якого ми дійшли. Якщо згадати про найбільші володіння, то королева Джованна правила королівством Неаполітанським, Маркою, Патримонієм святого Петра і Романьєю. Але частина цих земель була під зверхністю Церкви, частина підкорялася законним правителям або тиранам, які захопили там владу. Так Феррара, Модена і Реджо належали роду д'Есте, Фаенца – роду Манфреді, Імола – Алідозі, Форлі – Орделаффі, Ріміні й Пезаро – Малатесті, а Камеріно – дому Варано. Частина Ломбардії підкорялася дуці Філіппо, частина – венеційцям, бо всі дрібніші володіння в цій провінції було знищено, окрім герцогства Мантуанського, де панував дім Гонзаги. Більша частина Тоскани належала флорентійцям, своїми законами жили тільки Лукка і Сієна, причому Лукка перебувала під орудою Гвініджі, а Сієна залишалася вільною. Генуезці то тішилися цілковитою свободою, то потрапляли в залежність або від французьких можновладців, або від роду Вісконті, ниділи безславно й ходили серед наймізерніших панств. Жоден з цих головних державців не мав власного війська. Дук Філіппо замкнувся в своєму палаці і не витикав носа нікуди, усі його війни вели довірені воєначальники. Венеційці, як тільки їхні погляди звернулися до суходолу, самі зреклися зброї, якою зажили такої слави на морях, і слідом за іншими італійцями поставили на чолі своїх загонів чужинців. Папа, котрому воювати духовний сан не дозволяв, і королева Джованна Неаполітанська яко жінка з необхідності вдавалися до того, що інші державці робили з недоумства. Тій же необхідності улягали й флорентійці: знать їхня полягла в горожанських розрухах, республіка перейшла до людей, привчених торгувати, які ратну справу і фортуну в ній передоручили іншим. Отож італійські збройні сили були в руках або дрібних володарів, або вояків, які при стерні правління не стояли; перші вербували рекрутів не для примноження своєї слави, а лиш з тим, щоб забагатіти або убезпечитися, другі, з пелюшок виховані для ратної справи і нічому іншому не навчені, тільки на неї й могли розраховувати, шукаючи собі багатства й честі. Серед них найбільше уславилися тоді Карманьйола, Франческо Сфорца, Нікколо Піччініно – учень Браччо, Аньйоло делла Пергола, Лоренцо і Мікелетто Аттендолі, Тарталья, Якопаччо, Чекколіно Перуджійський, Нікколо да Толентіно, Гвідо Торелло, Антоніо даль Понте ад Ера і ще багато їм подібних. До них треба додати уже згаданих дрібних володарів та ще римських баронів Орсіні й Колонна, а також синьйорів і шляхтичів королівства Неаполітанського й Ломбардії, всі вони зробили ратну справу своїм ремеслом і ніби змовилися між собою поводитися так, щоб очолювати загони супротивних сторін і по змозі приводити ці сторони до загибелі. Зрештою вони так зневажили ратне ремесло, аж навіть пересічний отаман, проявивши бодай якусь подобу давньої зваги, зумів би ганьбою вкрити їх на превеликий подив нерозумної шанувальниці їхньої – Італії. В моєму літописі згадуватиметься далі чимало про цих нікчемних державців та їхні ганебні війни, але, перш ніж удатися до цих подробиць, мені треба, як я обіцяв, вернутися назад і розповісти про походження Флоренції, аби кожен збагнув, яке становище було цього міста в ті часи і як вона серед усіх тих напастей, яких зазнала Італія тисячу років, вижила і квітне нині.