Читать книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Афонін - Страница 19

Сонечко за гори знов сідає,

І міняє небо колір свій…

Небосхил багряно так палає,

Хоча щойно був ще голубий.

Сутінки стікають з полонини

З стрімкістю старезного коня…

Затихає в лісі спів пташиний,

Чутий упродовж усього дня.

Морок швидко поглина долину,

Ніч наступить скоро вже – за мить.

Все змовкає. Тільки без зупину

Потічок у сутінках дзвенить.

Що співає він там проти ночі?

Пісня його вічна про кого?

Він співа про почуття дівочі,

Що чека коханого свого.

І всю ніч він буде так співати,

Бо в весняну пору не до сну,

Щоб колись, хто любить, міг згадати

Дивовижну ніч цю весняну.