Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 10

Цієї ночі Сед не з’явився. Сказати, що я засмутилася, не сказати нічого. Я розуміла, що провела місяць у дуже-дуже-дуже дивних стосунках з людиною, про яку так нічого і не довідалася. Ми багато говорили про все, але тільки не про нього. Єдине, що я зрозуміла, що він на науковому рівні був пов’язаний з історією, бо пам’ятав дуже багато дат і подій, і у найдрібніших подробицях міг розповісти про будь-що. Ось і все, що я знала. «Що взагалі я собі думала весь цей час?» – картала я себе, але було вже пізно – ситуація вийшла з-під контролю, бо я була закохана і мене кинули. Першу годину я ще якось трималася. Тобто весь час дивилася на годинник і хапалася за телефон, перевіряючи, працює він чи ні, хоча Сед жодного разу мені не телефонував. Сама писати або дзвонити я не хотіла – гордість не дозволяла. А щоб руки не зачесалися таки подзвонити – видалила його номер телефону.

Затим зі мною сталася істерика, після якої я годину відходила у ванній, прислухаючись до кожного шереху. За цей час я скурила майже пачку сигарет, видудлила літри чаю і намалювала в своїй уяві стільки жахливущих версій, що мене почало трусити, тож довелося пити заспокійливе. Сед так і не з’явився. Про видалений з телефона номер я шкодувала до п’ятої ранку і заснула на дивані. Загалом я поводилася за всіма канонами подібних ситуацій, ретельно прописаних у безглуздих фейсбучних статтях.

А вранці, знову гортаючи стрічку фейсбуку, я прочитала новину про страшну авіакатастрофу, в якій загинуло багато людей. Не найкращий початок дня… До того ж мені так ніхто і не написав.

Трохи оговтавшись, я зрозуміла, що вдома не залишуся, тож узяла свій ноут і подалася до найближчого кафе. Тупо сидіти з телефоном було б зовсім сумно. І головне – щоб хоч якось триматися, я повинна була була вийти в люди. Одягнувши джинси, светр, черевики, дублянку і загорнувшись шарфом по самі вуха, я виповзла надвір. Там несамовито світило сонце, пощипував легкий морозець, а небо забарвилося у неймовірну блакить. Довелося повернутися по сонцезахисні окуляри. У них небо набуло кольору очей мого колишнього коханого. По дорозі я подзвонила Саші і запросила її разом пообідати.

– Щось сталося?

– А ти як гадаєш?

У кафе я замовила каву і поставила перед собою ноут. О першій годині дня прийшла Сашка і залишилася зі мною до вечора. Я все їй розповіла. Мені було боляче на неї дивитися. Вона не знала: вірити мені чи шукати кваліфікованого фахівця в галузі психіатрії. І коли я закінчила, Саша сказала таке:

– Гаразд, поживемо – побачимо. Якщо це галюцинація, Машо, ти тільки не ображайся, – я кивнула, мовляв, без образ, – це добре, що вона зникла. Якщо ж це правда, то, судячи з усього, твій коханий доволі специфічний і, здається мені, досить небезпечний. Тож добре, що він зник… Як, наприклад, він пояснив, чому залишив тебе в лісі?

– Сказав, що я втратила свідомість і він викликав знайомого, який на автівці доправив мене до лікарні. З’ясувалося, що дорога там неподалік.

– А куди подівся сам?

– Його терміново викликали по роботі, – тихо відповіла я, усвідомлюючи, як тупо це звучить… Так само тупо, як всі пояснення непоясненним чоловічим учинкам. Саша докірливо глянула на мене.

Так ми просиділи до пів на дванадцяту. За цей час я встигла побувати в різних станах, а прийшовши додому, сподівалася побачити Седа, який, утім, так і не з’явився. Ба більше: не з’явився він і в наступні тижні й місяці.

Із початком літа я трохи заспокоїлася, повернулася на роботу і навіть уже не так часто згадувала свої пригоди. Звісно, я вела внутрішні діалоги, але вони ставали дедалі коротшими, бо час таки лікує. Декілька разів мені снилися дивні сни, але згадати вранці про що вони, я не могла. Якісь люди, кімнати, сходи і діти-близнюки, дуже схожі на нас із Седом. Що, згідно з тлумаченням сонника, не на добро, ба навіть на смерть…

По телевізору й інтернету чи не щодня повідомляли про нові катастрофи, повені й урагани, і якось мені навіть спало на думку, чи не стосується це якимсь чином Седа.