Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 12

– А нічого в тебе «квартирка», – весело прокоментувала я, розглядаючи величезну похмуру залу, полиці зі старовинними книгами, черепами та стіни з величезними картинами – холостяцьке житло мого коханого.

– Добре, що ти не здатен з’їхати з глузду, а то давно б з’їхав.

Сед мовчав і усміхнувся. Мабуть, лишень моя присутність у цьому місці вже сама по собі не вимагала коментарів.

– А це що? – я просто пурхала. – А це? Овва! А це що таке?

– Ти б краще не чіпала тут нічого, це тобі не іграшки, – зауважив Сед, підводячись із крісла. Із удавано суворим обличчям попрямував до мене…

– Вибач, коханий, – грайливо мовила я, відступаючи до дивана, – не щодня помираю, тож вибач…

Останні два слова я промовила вже на дивані.

– Це ти вибач! – прошепотів Сед мені на вухо. – Я стільки років готувався до цього дня! Як ти вважаєш, чи можу я бути в шоці?

– Можеш! – погодилася я і, вивільнившись із його обіймів, знову заходилась роздивлятися довкола.

– А куди ведуть ці двері?

– Не знаю, – Сед розчаровано знизав плечима, але мені хотілося його подражнити.

– Я дверима майже не користуюсь.

– Я помітила. Можна відчинити?

– Відчиняй, якщо хочеш.

– Ой, яка краса! Глянь! – скрикнула я, коли двері відчинилися.

Відразу за порогом простиралося поле, невеликий ліс, на горизонті гори і хмари в синьому-синьому небі.

– Щоправда, занадто тихо, як на мене.

Тільки-но я промовила ці слова, як усе навколо зашуміло-защебетало й ожило. Сед з неабиякою цікавістю визирнув за двері, але, побачивши поле, змінився на обличчі.

– А як це в тебе вийшло?

– Що вийшло? – не розуміла я.

– Небо, гори?

– Ти зараз серйозно? – я з подивом дивилася на Седа. – Глузуєш чи що?

– Та ні, шокований! А ось тепер зайди до кімнати і задумай тут щось незвичайне, – Сед був явно схвильований.

Я зайшла, роззирнулася і подумала про єнота. Не знаю чому, мабуть, моя підсвідомість підказувала, що ось саме йому тут явно не місце.

– Нічого не сталося, – Сед зітхнув із явним полегшенням.

– Нічого, – констатувала я.

– Окей, а тепер вернись назад, – не здавався мій коханий, – заплющ очі і подумки зміни пейзаж.

Я покірно заплющила очі і подумала про велике дерево неподалік, а під ним – білий диван.

– Відчиняй, – звелів Сед.

– О, ні! – вирвалося в мене.

– О, так! – відповів Сед, а я вирячилася на велику стару яблуню і давнезний, колись білий, диван. «Неподалік» виявилося десь метрів за тридцять.

– Це все я?

Сед кивнув.

– Нічого собі!

Мені, звісно, не вірилося, але факт залишався фактом. І якщо все правда, то треба буде чіткіше уявляти. Яблуня ще нічого, а ось диван взагалі не той. І точну відстань.

– З пейзажем у мене краще вийшло, – засмутилась я.

– Ну, якщо тебе це заспокоїть, у нас теж не відразу все виходило. Вперше відчинивши двері, ти не замислювалася, це була твоя підсвідомість, а вона доволі точно знає, чого хоче, і вона прекрасна. – Сед обійняв мене і поцілував в губи. – Як і ти.

– А що тут зазвичай? – поцікавилась я.

– Зазвичай – нічого, – усміхнувся Сед.

– Може, тобі просто бракує уяви?

Я сказала це з легкою іронією, бо насправді так не вважала. Та мені навіть страшно уявити, що здатен навигадувати мій чоловік.

– Я не знаю, чого мені ще бракує, але ти точно маєш здібність швидкої реалізації.

Із цими словами Сед почав повільно знімати з мене сукню, продовжуючи:

– Ти перша людина Другого покоління в моєму світі. Я не мав анінайменшого уявлення про наслідки переходу. І враз я бачу здібність із Третього Світу. Це цікаво.

Закінчивши з сукнею, він поклав мене на траву і між поцілунками відкрив мені мою надздібність:

– Створюючи Систему, я обмежив доступ до енергії Шляху для всього Хедофіса. Ми можемо нею користуватися лише з дозволу Ради. Щоб не повторювати минулі помилки. А на тебе обмеження чомусь не діють. Слід буде розібратися.

– Швидка реалізація – мені подобається, – прошепотіла я, цілуючи шию, що пахла свіжістю і спокоєм, – лише потрібно звикнути.

Ми займалися коханням до вечора. І оскільки вечір тепер був у моєму розпорядженні, ми займалися цим дуже довго. А коли втомлені та щасливі ми лежали під темним небом, я запитала:

– А як відбувся сам перехід?

– Добре відбувся. Ходи до мене.

Сед міцно мене обійняв, і на мить мені здалося, що він щось замовчує, але спитати не наважилася. Я пам’ятала лише спалах – і Сед тримає мене в обіймах зі стурбованим обличчям вже в замку. Практично з таким самим він зараз лежав поруч зі мною.

«Дізнаюся подробиці потім», – подумала я тоді й глибоко зітхнула. З моїм переходом явно було якесь питання й у глибині душі я розуміла – знати мені це поки не варто.

– Піду погуляю, почаклую.

– А я піду попрацюю, приходь швидше, я б ще випив із тобою вина перед сном, – Сед ніжно погладив моє стегно.

– Звісно, любий.

Я встала, надягла трусики, «увімкнула день» і попрямувала до яблуні.

Прибравши жахливий диван, я замислилась над тим, як точніше уявити потрібний. І вирішила подумати так: «Диван, який мені однозначно сподобається».

Усе вийшло чудово, і ось я вже напівлежала на великому і красивому білому дивані. Потім я ліниво роззирнулася довкола і посміхнулася своїй наступній думці: «Озеро».

І враз за десять метрів од мене з’явилося озеро. Я підійшла ближче, воно було майже кругле і не надто велике, вода чиста й прозора. Висока трава підходила до берега, і лише переді мною золотився піщаний пляж. Кілька великих лотосів колихалися на дзеркальній поверхні води. І я заплющила очі від задоволення. «Ну ось, я – чаклунка. Завтра спробую море!»

Відтоді пейзаж за дверима змінювався доволі часто…

Ввечері на моє прохання Сед розпалив камін.

– Я вже й не пам’ятаю, коли ним користувався, – сказав він, простягуючи мені келих вина.

А я подумала про те, яку величезну мені висловили довіру. Мене впустив у своє життя Бог. І мені аж ніяково стало. Я злякалася, що не виправдаю його сподівань. Але Сед узяв мене за руку – і страх випарувався. Ми дзенькнули келихами і, обнявшись, просиділи весь вечір перед каміном, практично не розмовляючи. Я мовчала, бо нарешті стала усвідомлювати, де перебуваю. А Седові й так було над чим подумати.