Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 15

– Машо! Я сьогодні йду на збори. Повернуся пізно! Вечеряй без мене, – почула я з ванної кімнати.

– А можна я трохи покатаюся? – із завмиранням серця вкотре запитала я, чекаючи на звичну відмову. Річ у тім, що я вже давно прошу покататися на Бруті, а Сед не дозволяє. – Я недалеко, до першого повороту.

Сед грізно зиркнув на мене з ванної, але, побачивши благання в моїх очах, раптом полагіднішав і… погодився. Але при цьому надав докладні інструкції.

– Ну, гляди, сама захотіла. До повороту і назад! Нікуди не влазити, ні в що не втручатися. Близько до серця нічого не брати! Молю тебе! – сказав він, орудуючи бритвою.

Провівши його до дверей і вже спокійно поспостерігавши, як моєму коханому відкривається Шлях, я мерщій заходилася збиратися. Чорні штани, чорна сорочка і чорні окуляри – саме так, на мою думку, має виглядати кохана Смерті, яка вирушила на прогулянку. То були Седові речі, щоправда, завеликі, але я таки вдягла їх для хоробрості, адже вони пахли свіжістю і спокоєм.

– Хай! – привіталась я з Брутом на вході у стайню. – Ти не проти, якщо ми сьогодні покатаємося?

Брут стовідсотково був не проти і, на знак згоди, підморгнув мені своїм вогненним оком.

Із завмиранням серця осідлавши коня, й ледь пришпоривши його, я виїхала зі стайні. Світило сонце, співали птахи. Брут явно був здивований цій зміні. Зазвичай, коли вони виїжджають із Седом у справах, їм відкриваються зовсім інші краєвиди.

Ми виїхали на Шлях, і від захвату в мене аж у голові запаморочилося. Шлях переливався сріблом та іскрився дрібними вогниками. Він вабив і застерігав водночас. Я обережно пустила коня кроком, із цікавістю і побожним жахом роззираючись навсібіч. Це нагадувало мій перший самостійний виїзд на автомобілі. Щоправда, за кермом я не бачила нічого навколо, а тут, завдяки Бруту, найрозумнішому з усіх коней, я мала змогу все оглянути. Та водночас було дуже страшно: в мене так змокріли долоні, що довелося кілька разів їх витирати об штани. Брут відчував мій страх, але поводився, як справжній провідник. Рухався він упевнено і спокійно, з кожним кроком даючи зрозуміти, що все гаразд. Немає ніякої загрози.

Праворуч вимальовується чітка картинка… Пісок, бархани й пекуче сонце… Я десь у пустелі…

– Де ми? – питаю в Брута, але він мовчить.

На обрії здіймаються білі вежі, переливаючись і відбиваючи сонячне проміння. Я під’їжджаю ближче… Це міраж. Я їду далі, пустеля перетворюється на велелюдний вокзал. Я бачу старого, який безсило лежить на лавці. Він дивиться просто на мене й посміхається. Мені стає моторошно. Я відвертаюсь… Тепер старий стоїть переді мною. Він стомився і багато побачив на своєму віку – Смерть його не жахає.

– Куди далі? – запитує старий, а я не знаю, що йому на те відповісти. Сед умить зі всім розібрався б…

– А куди б ви хотіли? – питаю, а старий у відповідь лиш знизує плечима. Ох і складно ж із нами, людьми! Ми ніколи не знаємо напевне, чого хочемо. – Подумайте, у вас ще є час…

Старий посміхається і вказує праворуч. Там, у його колишньому житті, люди проминають його нерухоме тіло, усім байдуже до старого із скляними очима, що лежить на лавці. Я стою і дивлюся, не в змозі відірвати очей. Цікаво, що думає Сед, коли бачить результати своєї роботи…

Потім я бачу, як ліворуч виникає будинок, оточений квітучим садом, дерев’яна лавка, на ній сидить літня жінка і щось тихенько наспівує…

– Мабуть, мені туди, – раптом каже старий і йде до будинку. Сльози навертаються на очі, я відвертаюсь та їду далі…

…Я проїжджаю повз подружжя селян, що злагоджено працює. Вони збирають рис. Чоловік ледве розгинається і дивиться кудись крізь мене. Потім хапається за серце і падає. Жінка кидається до нього. Пізно, він уже стоїть поруч зі мною…

– Доброго дня! – вітаюсь.

– Доброго дня! – із сумнівом відповідає чоловік, спостерігаючи, як дружина намагається повернути його до життя. – Дарма вона так побивається! Я давно не почувався так добре… Я помер, люба дівчино?

– Так, напевно, так, – відповідаю я і бачу, як по той бік Шляху шумить море. – Ви любите море?

– Я ніколи його не бачив, – відгукується чоловік і йде до води.

Я продовжую свою подорож…

Бачу лікарню, в палаті лежить жінка похилого віку. Я зупиняюся, чекаю її на Шляху. Щось підказує мені, що вона самотня і потребує моєї допомоги. Жінка важко дихає, а потім різко стихає. Спрацьовують датчики навколо її ліжка. До палати збігаються лікарі. Але я вже проводжаю її в новий світ. Там займається світанок.

Потім я зустрічаю чоловіка, застреленого в бідному кварталі. Він із жахом дивиться на мене й тікає. Я не встигаю до нього і слова мовити. І коли бачу його новий світ, розумію, що він і не почув би. Там темно і похмуро, як у тюремній камері. Цей чоловік зробив свій вибір.

Узлісся, свіжий весняний вітер ганяє пух із кульбаб, світить сонце. Це мій старий світ… Велика й галаслива компанія виїхала на пікнік. Я заздрю їхнім веселощам, але знаю, що зараз усе скінчиться… Не хочу дивитися чим, їду далі…

Сутінки, знайома міська квартира. Світло горить у ванній, дзюрчить вода. Я злізла з коня і чекаю… У ванній миється дівчина, вона наспівує собі під ніс якусь знайому мені пісеньку. Раптом вона починає кашляти, задихатися, я завмерла на Шляху, не спроможна нічого вдіяти.

– Ну, привіт, Сашо, – тихо промовляю я, коли все скінчилося.

– Машо? Де я, Машо? – вона плаче…

– Ти там, де захочеш, – ледь стримуючи сльози, відповідаю я і показую на Шлях, – нум я поможу тобі обрати…

Ми стоїмо на Шляху, Саша вже не плаче, лиш здивовано роззирається навсібіч…

– Машо, ти померла? – запитує мене подруга.

– Так, – тихо відповідаю я.

– Тобто я?..

– Так, – ще тихіше кажу я.

– Мені дуже бракувало тебе, Машо, я щодня плакала. – Саша підходить до мене і обіймає, вона заспокоюється. Отже, зі смертю справді приходить спокій. – Я рада, що зустріла тебе саме зараз, а тепер я хочу…

Саша каже, а я вже бачу, як на протилежному боці з’являються бухта і будиночок… чудовий білий будиночок… мені знайомий цей краєвид…

– Пам’ятаєш? – усміхається Саша.

– Пам’ятаю, – відповідаю я, і ми знову обіймаємося. Тепер направду востаннє…

Я проводжаю її поглядом і їду далі. Хочеться плакати, але я тримаюсь. Смерть не може проливати сльози. У Смерті багато роботи…

Додому я повернулася на межі істерики і, розсідлавши Брута, помчала до спальні. Я ридала, жбурляла подушки об стіну й трощила вази, які враз цілі-цілісінькі поверталися на місце. Одну з них я розбила десять разів поспіль, на одинадцятій спробі мене попустило, і, трохи вгамувавшись, я подалася на кухню, щоб випити, тобто напитися…

Сед прийшов додому пізно, втомлений і злий. Та побачивши мої заплакані п’яні очі, все зрозумів і заходився втішати.

– Я попереджав. Ти ще не звикла. З часом це минеться… Я теж спершу щовечора напивався. Ти навіть уявити собі не можеш, як! Лазив по кабінету рачки і вив, а потім лежав на Шляху і співав.

І я всміхнулася, уявивши абсурдність цієї картини.

– От бачиш, ти вже усміхаєшся! А значить, одужуєш. Ходімо спати, я дуже втомився, – і Сед попрямував до спальні…

– Але ж Саша померла, Седе, моя найкраща подруга померла в мене на очах! Це так боляче, нестерпно боляче! І я нічого не могла вдіяти! Це несправедливо!

Сед зупинився у дверях і промовив:

– А ти не думала, як вона почувалася, коли втратила тебе? Їй теж було боляче, і, на відміну від тебе, вона не знала, що є реінкарнація і швидка реалізація. Ти ніяк не хочеш цього зрозуміти. І ти все ще мене боїшся…

То була правда і неправда водночас. Я не боялася Седа, його любов я відчувала у найдрібніших проявах. Я була спокійна, я була кохана. А от смерть, як і раніше, мене жахала. Мабуть, то первісний страх, записаний у генетичному коді. І Седа я з цим страхом не ідентифікувала, неначе моя свідомість витісняла їх неподільний зв’язок.

– Це неправда, я просто не можу звикнути, – виправдовувалась я. – Я бачила бухту, я пам’ятаю цю її мрію, але повторюсь – звикнути не можу. Я стільки років боялася й ненавиділа смерть, або, вибач, перехід, що мені дуже важко змінити своє ставлення. Але я намагаюся, ти повинен мене зрозуміти, адже я людина, і все, що в мені є, – результат твоєї праці і твоїх «співробітників». Досі не розумію, як їх називати.

– Я обіцяв дати тобі почитати Статут, однак постійно про це забуваю. Там є імена і стислий опис нашої історії, – Сед підійшов до мене і, взявши за руки, повів до спальні. – Все, ходімо спати! Швиденько спати!

– Ти йди, а я ще посиджу. Забагато вражень.

– Гаразд, хочеш знати мою думку? Вона ґрунтується на досвіді і знанні Системи. Твоя Саша чудово проведе час у Світі Душ, дуже швидко все зрозуміє і захоче повернутися на Землю. Повір, я одразу бачу душі-самогубці!

– Які самогубці? – не зрозуміла я. Тим часом ми вже були у спальні.

– Пам’ятаєш, я розповідав тобі про тих, хто свідомо хоче повернутися?

Авжеж, я пам’ятала, тож кивнула у відповідь.

– Так от, поміж собою ми називаємо їх душами-самогубцями. Цинічно звучить, але суть передає точно.

– А чому таки не добровольці?

– Не так драматично.

Сед роздягнувся і ліг у ліжко. У нього було гарне тіло, просто досконале.

«Тут майже всі такі, – якось повідав мені найвродливіший коханець на світі. – Перше покоління було ідеальне і старіло за бажанням».

– А чому ви зробили нас різними? – обурилась я. – Чому ви розділили нас на вродливих і негарних?

– Ти ж вродлива! Чому раптом ти цим переймаєшся?

Я лягла поруч, не роздягаючись. Після побаченого на Шляху мені було якось незатишно. Сед обійняв мене і прошепотів:

– Усе гаразд, мала, ти витягла щасливий білет.

Я підвела голову і, звівши догори брову, іронічно поглянула на Седа.

– Я не лише себе маю на увазі, – посміхнувся той, – ти отримала можливість довідатися про все зсередини, жодному смертному такого не вдавалося. Просто прийми це і радій.

– А може, я цього не просила, – згорнувшись клубочком, прошепотіла я, – може, ці знання мені не до снаги.

– Тобто на Бруті ти більше не кататимешся? – Сед різко розвернув мене до себе і почав лоскотати, а я у відповідь хихотіла і пручалася.

– Кататимусь, – Сед заглушив мою відповідь поцілунком і, попри його втому і мій пригнічений стан, ми кохалися до перших нафантазованих мною півнів.