Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 6

По правді, мені було лячно залишатися на самоті, але Саша закрутила черговий бурхливий роман, тож на неї вдома чекав новий «чоловік її мрії». Ми попрощалися біля бару і розійшлися, кожна у свій бік. І я не образилася, бо з часом навчилася ставити себе на місце подруг.

Коли я відчинила двері, то одразу відчула чиюсь присутність у квартирі – й умить протверезіла. Першою моєю думкою було швидко зачинити двері, піти до сусідів і викликати поліцію, чи, на край, вибігти надвір і викликати поліцію. Але я обережно відчинила двері, намацала вмикач і клацнула світло. У передпокої нікого не було. Не роздягаючись й озброївшись ложкою для взуття, а вона в мене дебела, я сміливо відчинила двері в кімнату. Нікого. «Кухня», – промайнуло в голові і, для чогось ухопивши подушку, увірвалася туди. Взагалі моїй сміливості, точніше, моїй нерозсудливості, мабуть, немає меж. Або ж іще не вивітрився алкоголь. Хоча я належу до тих людей, які обурюються, коли герої фільмів жахів спускаються у темний підвал або перевіряють шафи.

Сед стояв спиною до мене біля відкритого холодильника і тримав у руці склянку. Не повертаючись і акуратно закривши холодильник, він запитав:

– А подушка навіщо?

Я не знайшла, що відповісти. Я взагалі оніміла від того, що відбувається.

– У тебе в холодильнику миша повісилася, – Сед нарешті розвернувся до мене. «Який же він красивий», – подумала я тоді, забувши про здивування.

– Не встигла з’їздити в супермаркет. А як ти сюди потрапив?

– Через вікно.

– Жартуєш?!

– Якщо я скажу правду, ти однак мені не повіриш, – відповів Сед і всміхнувся.

– Я спробую, до того ж у мене назбиралася ще купа запитань.

– На жаль, у нас немає часу на… на дрібниці, – він підійшов і обійняв мене. – Але це не назавжди, скоро у нас буде вічність…

«Стопудово вампір, – думала я, поки Сед розстібав мої джинси, цілував у шию, – ну і…»