Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 11

Ближче до середини літа ми з Сашею запланували летіти до Греції на острови. Там на нас чекали друзі і яхта. На щастя, після всіх пригод мою соціофобію неначе рукою зняло, я мала ненаситну потребу у спілкуванні і враженнях. Аби лиш не думати про Седа і не збожеволіти.

За тиждень до поїздки ми як навіжені шопилися, і я збагатилася на два відвертих купальники, дорогі окуляри, величезну пляжну сумку, купу кремів і нову електронну книгу.

– Ти все взяла? – питала мене по телефону в день від’їзду Саша.

– ВСЕ! – відповідала я і знову починала перевіряти валізу.

Збори тривали третю годину, а я ніяк не могла зібрати докупи власний мозок. Чомусь мені здавалося, що на яхту я не потраплю. Відігнавши геть неприємні думки, я вирішила випити кави й викликати таксі.

– Чи не забагато ти п’єш кави, Машо? – почула я за спиною знайомий голос і повільно обернулася, навіть не здригнувшись. Мені здалося, що моє серце почало стукати повільніше.

Сед, наче й не було нічого, стояв у дверях і усміхався своєю чарівною білосніжною усмішкою…

– Щось ти рано сьогодні, – на мою думку, цілком спокійно відповіла я.

– Ой-ой-ой! Які ми злі, – весело відгукнувся Сед і, розкривши обійми, попрямував до мене. – Ох і скучив же ж я!

Ухилившись від його обіймів, я єхидно запитала:

– І де ж ти нудьгував п’ять місяців?

– Рахувала? – посміхнувся Сед, але, побачивши мій вираз обличчя, опустив руки і раптом посерйознішав. – Вибач, багато працював…

– Господи, як я це ненавиджу! Так багато, що не міг навіть мені про це повідомити? – я відчула, як заводжуся. – А ти не подумав про те, що я хвилююся? Що я казна-що можу подумати? Ти навіть не уявляєш собі, що мені лізло в голову. Якогось дня я взагалі вирішила, що ти був в одному з літаків, що регулярно падали!

– Якби ти знала, яка в мене робота, ти б здивувалася, наскільки була близька до відповіді! – Сед усе ще стояв біля вікна. На якусь мить я відчула, що зараз дізнаюся про щось дуже важливе, такий у нього був вираз обличчя. – Ти дуже дорога мені, Машо, але ти багато чого не знаєш…

– Чого я не знаю? – нетерпляче перебила я. – Може, ти нарешті поясниш мені?

– Річ у тім, – Сед відійшов від вікна і важко опустився на стілець, від його тону в мене похололо у шлунку, – я не хотів тобі казати, хотів, щоб все було інакше, але, мабуть, не судилося… Я…

«Все-таки одружений», – враз здогадалась я. Сед якось приречено поглянув на мене. Я мовчки чекала.

– Ну, як що коротко… зовсім коротко – я Смерть…

– Що? – я не була готова до такої відповіді. У мене підкосилися ноги, і я присіла. Добре, що просто позаду мене стояв стілець. – У сенсі? Як «смерть»?

– У прямому сенсі, – Сед різко підвівся і став ходити по кухні, я заціпеніла. – Так, я – Смерть… Що тут незрозумілого? Така в мене робота! Або покликання! Чого мовчиш? Усе? Вже не хвилюєшся?

– Ну, як тобі сказати… – моя рука потягнулася до телефона: напишу Саші, щоб викликала бригаду «психів»…

Сед зупинився і, співчутливо поглянувши на мене, зітхнув:

– Ти не збожеволіла, я все тобі поясню, тобі просто потрібен час, щоб зрозуміти…

Я слухняно відклала телефон.

– І давно це з тобою? – я не знала, що ще запитати, просто сиділа і намагалася повірити почутому.

– Давно. Колись я був людиною. – Сед налив кави в чашку, задумливо перемішав цукор і трохи відпив. Потім поставив її на стіл і сумно прокоментував: – Смачно… Отож, не зовсім звичайною, за вашими мірками, але все-таки людиною. Потім мені запропонували цю роботу. Я не міг відмовитися, хоча, напевно, міг би, але не захотів. Це було цікаво і важливо…

Він говорив, говорив, а я мовчки дивилася у вікно і думала, що нічого в цьому житті не відбувається просто так. Ось зустріла людину, закохалася з першого погляду, потім з другого ще раз закохалася, тільки подумала – ось він МІЙ, а він… а він – Смерть! Найстрашніше слово у моєму житті. Я згадала батьків, точніше, їхні фотографії, бо взагалі не пам’ятаю ні тата, ні мами… Мені було три роки, коли Сед-Смерть забрав їх у мене. Батько режисер-початківець, мама – молода актриса, красива пара. Вони знімали свій перший фільм про гірських рятувальників і загинули під лавиною, всією знімальною групою…

– Думаєш про батьків? – Сед вирвав мене з туману спогадів.

– А ти ще й думки читаєш? – саркастично промовила я.

– Можна й так сказати, – Сед був серйозний, – я живу дуже давно, тож добре знаюся на людській психології. Тому повір мені, я просто знаю, що ти подумала саме про це.

Він говорив таким тоном, неначе шпетив мене. Це було смішно.

– З тобою страшно мати справу. У всіх сенсах, – я невпевнено усміхнулася. Сед усміхнувся у відповідь, і я подумала, що в нього надійна усмішка.

– Я бачив мільярди людей, різних! Однак є те, що вас об’єднує – це народження і смерть. Ви народжуєтеся і помираєте, такий закон Трьох Світів. – Із цими словами він підійшов до мене, підняв зі стільця і, сівши на нього, посадив до себе на коліна. Я не пручалася і, зізнаюся, мені не було страшно, мені було добре. Від нього пахло свіжістю і спокоєм – достоту, як в моїй уяві пахли спогади про батьків… – Пропоную ось що: я поступово вводитиму тебе в курс справи, а ти більше не сприйматимеш усе так трагічно. Повір – у людській смерті є лише одна проблема – ваше незнання, і це теж закон, не я його вигадав. Він жорстокий, але я не можу його порушувати.

– То чому розповідаєш про це мені?

– Добре запитання, але я волію повернутися до нього згодом.

– Ок, розповідай далі.

Сед розповів мені про свою сім’ю. Його батьки теж загинули, потім, без особливих подробиць, про дівчину на ім’я Малі, яку він втратив під час страшного катаклізму, який практично знищив світ, в якому виріс Сед.

– А в чому, власне, полягає твоя робота? – дивно, цинічно, але мені дійсно було цікаво…

– Ну… як би це сказати… Я, так би мовити, програміст. Це пульт, – із цими словами Сед дістав мобільний телефон, – ось, поглянь.

– Ти керуєш світом по телефону? – вжахнулась я.

– Це просто один із засобів, – неначе виправдовувався Сед, натискаючи на екран.

І враз переді мною просто у повітрі виникла невелика куля. Там були якісь цифри, літери, значки, картинки. Все це перепліталося між собою різнокольоровими сяючими нитками і скидалося на капілярну систему якогось складного глибоководного організму. Причому все це не виглядало зловісно чи гнітюче. «От би мої на роботі побачили, таке не намалюєш!» – вражено подумала я. Чого-чого, а цього я не очікувала, і мені відразу стало якось легше, тому що першої миті після слів щодо Седової «професії», я уявила, як він стоїть із косою біля ліжка помираючого… А тут знову все як у кіно, лише спецефекти крутіші.

– Що це? – запитала я, вже знаючи відповідь.

– Це твоє життя, Машо.

І відразу в кульці почалося щось дивне – якісь чарівні рухи… Я мовчала… Це ж скільки таких кульок у цьому телефоні? Сед продовжував: – Це Система, сам її придумав…

У повітрі з’явилися інші кульки, їхня кількість збільшувалася, аж поки кухня не заповнилася ними до стелі.

– Система Трьох Світів. Усі світи просякнуті енергією так званого Шляху. Зараз ми у твоєму світі – Другому. Є Третій – Світ Душ, і, звичайно, Перший – мій, Світ Перших людей. Ми не хворіємо й не помираємо, але не можемо мати дітей.

По цих словах я напружилася, але промовчала. Сама я ще не визначилася, чи хочу дітей.

– Нас небагато. Ми всі працюємо на Систему, в ній же і перебуваємо, але ми також знаємо, як вона влаштована, тому залежимо від неї лише в одному. – Сед на мить замислився, мабуть, не знаючи, як мені пояснити зрозуміліше – такий у мене був вираз обличчя. – Наш світ побудований на знанні та наших здібностях. У вашому ж усе ґрунтується на плані народжуваності, нескінченності варіантів, силі бажання, невипадкових збігах і випадковості кінця… Ніхто не знає, коли і як будь-хто перейде до Третього світу, навіть я.

– Тобто? Ти ж повинен знати саме це.

– Та саме цього я й не знаю, знає лише Система. Я контролюю народжуваність, я придумав смерть, коли стали зрозумілі правила, але вона непередбачувана. Я проводжаю з одного світу в інший, але дат не призначаю. Я не маю права втручатися, тільки у крайньому разі. – Говорячи це, він пильно на мене поглянув, ніби хотів упевнитися, що я – саме той випадок. – Бувають збої, а нещодавно вона зовсім сказилася…

– Ти маєш на увазі всі ці катастрофи? – я починала щось розуміти.

– Так, – Сед показав на кульку, – ось глянь, це твої дані. Від народження і до… – на мить Сед знітився. – Я збираюся забрати тебе, Машо, до свого світу. Такого ніколи не було, я дуже давно чекав, я втрутився в Систему! Розумієш?

Я спокійно кивнула, а всередині розірвалася бомба жаху. Сед нічого не помітив і з полегшенням продовжив:

– Це добре. Тобі цікаво?

Я ствердно кивнула головою, а тим часом жах змінило заціпеніння.

– При народженні я кожному задаю свої первинні дані… Комбінацій мільярди… Вони приходять мені з Хедофіса.

Я всміхнулася.

– Пізніше ти все зрозумієш, – Сед був серйозний. – Потім налагоджую Шлях із Третього Світу у Другий…

– Тобто все-таки реінкарнація? – мені було страшно і водночас цікаво: адже це саме те, про що хоче дізнатися кожна людина, а чоловік, із яким я хіхікала під ковдрою, точно знає відповідь. – Ми повертаємося?

– Так, але коли – теж невідомо. У Світі Душ свої закони. Душі живуть, як хочуть. Ви, люди, теж, але у вас довгий шлях реалізації, і ви не знаєте, чого бажаєте, а у ваших душ – шлях короткий, миттєвий. У Світі Душ немає часу й матерії, вони живуть у власній уяві і розуміють це. І пам’ятають усі свої попередні життя. Я ніколи не був там, але всі, хто повертаються добровільно, кажуть, що Третій Світ сповнений відповідей, і вони сподіваються багато чого змінити у Другому. Ми вітаємо добровольців, що більше таких душ повертається на Землю, то краще працює система і прогресивнішим стає людство.

– Але є ті, хто не хоче повертатися? – я закурила сигарету. У моїй голові виникла думка: «А якщо я захочу? Чи відпустить мене Сед назад?»

– Є, і їх більшість… Машо, а можна далі я тобі потім розповім? – Сед помітно нервував.

– Можна, – погодилась я, мені вже не було так страшно, історія про реінкарнацію і Світ Душ мене заспокоїла. Я встала і підійшла до вікна, – лише скажи мені ще щось…

Я ревнувала, одначе мені ще й було цікаво.

– А що сталося з Малі? Де її душа?

– Не знаю…

Сед посмутнів, і я приревнувала ще більше, але, почувши продовження, заспокоїлася.

– Ми не знаємо, куди поділися душі перших людей і куди подінуться наші. Ми взагалі не впевнені, що вони у нас є. Але таке трапляється у Третьому світі, і ми називаємо це безконтрольним виходом. Душі зникають і не народжуються у світі людей. У мене є думки щодо цього, але… але настав час. Система не може більше чекати, підійди до мене.

Я слухняно підійшла. Не знаю чому, мабуть, це Сед так впливав на мене. Страх розвіявся, і з’явилося щемке передчуття. Бог Смерті взяв мене за руки і, зазирнувши в очі, промовив:

– Я пропоную тобі те, від чого не відмовився б жоден смертний, Машо, я пропоную тобі вічне життя.

– Не можу поки зрозуміти, – чесно зізналась я, – мене більше хвилює, чи любиш ти мене такою мірою, щоб розділити його зі мною?

Сед притиснув мене до себе так, що моя голова опинилася рівно під його підборіддям, і прошепотів:

– Я люблю твою душу вже дуже давно, і в цьому в тебе не має бути жодних сумнівів.

Потім я подзвонила Саші й сказала, що на море не поїду. Вона, звісно, образилася, але зовсім трохи, бо з часом навчилася ставити себе на місце подруг. Я не сказала їй, що ми більше ніколи не побачимося, навіщо їй це.

– Ну, я готова…

Сед підбадьорливо усміхнувся і підніс палець до екрана:

– Я чекатиму тебе на Шляху, Машо…

Моя кулька засмикалась і почала розчинятися в повітрі.