Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 14

Побачити Шлях мені вдалося лише за два тижні. Щоразу, коли я відчиняла парадні двері, там виникали жахливі картини, але Сед наполегливо, день у день, змушував мене розслабитися й звільнитися від своєї ненаситної уяви. Я докладала всіх зусиль, і на 14-й день тренувань нарешті побачила.

Я не знаю, як описати словами те, що мені відкрилося. Незбагненне для уяви, недосяжне для людського розуму. Я заціпеніла. І, на мою думку, лише цієї миті усвідомила, що зі мною насправді сталося і де я перебуваю. Сед спостерігав за моєю реакцією, склавши руки на грудях, і задоволено посміхався. А я все стояла і дивилася, не в змозі відірвати погляду. Якби хтось із людей побачив Шлях, що проходить крізь час і простір, то він би мене зрозумів…

Наступні кілька днів мене накрила легка депресія. Мені раптом страшенно закортіло знов опинитися у своїй квартирі, зателефонувати Саші, піти на роботу. Шлях так мене вразив, що я просто мусила десь сховатися. Я намагалася приховати свій стан, але Сед відчув його. Мабуть, то йому підказав тисячолітній досвід.

– Може, хочеш поговорити? – запитав він, наливаючи мені келих вина, – мені здається, ти чимось засмучена.

– Усе добре, – на автоматі випалила я. То була стандартна жіноча відповідь, яка підтверджує, що все якраз навпаки. Сед і це прекрасно розумів. Він простягнув мені вино зі словами:

– На випий. Я готовий вислухати.

Пів пляшки – і мене прорвало. Сед уважно слухав, не перебиваючи, поки я не зупинилася сама. Суть мого монологу полягала в тому, що мені страшно, я сумую за друзями, Сашою, а він увесь час працює і працює, а я, між іншим, померла заради нього. Зупинившись, я раптом чітко усвідомила, що залежу від Седа так, як жодна жінка на світі не залежала від чоловіка. Як мінімум, я живу в космічному замку, і, якщо раптом щось трапиться, навіть не знаю, куди мені діватися.

– Що я маю зробити? – спокійно запитав Сед. – Повернути тебе на Землю? Додому?

І тут, коли він це сказав, я справді злякалася. Але здаватися не збиралася.

– А це хіба можливо?

– Усе можливо, Машо. Ти ж тут? – Сед поставив келих на столик і підвівся з крісла. – Я можу повернути тебе додому будь-якої миті, але ти так само маєш розуміти, що вороття сюди тобі вже не буде.

Із цими словами він вийшов з вітальні. Я похолола. На саму думку, що я можу його втратити, мене ледь не знудило від жаху. Я кулею помчала за Седом, наздогнала вже біля парадних дверей, і ми бурхливо помирилися. Я все зрозуміла. Оскільки я з власної волі тут перебуваю, то мушу усвідомлювати наслідки. Хоча, по правді, я не мала часу подумати.

– Я кохаю тебе, Машо, і що більше пізнаю, то більше кохаю. Не уявляю собі вічного життя без тебе, – промовив Сед, дивлячись мені в очі, – але я так само не зможу дивитися, як ти страждаєш. Я забрав тебе сюди, щоб ти була щаслива – це найважливіше. Але якщо тобі погано тут, поруч зі мною, я поверну тебе додому.

Я міцно стиснула його в обіймах і тихо прошепотіла:

– Вибач мене, коханий, мій дім там, де ти.

– Тоді нехай він не буде для тебе пеклом, добре?

– Добре!

Спати ми лягали, міцно обійнявшись, і я почувалася дуже щасливою. Мені вже не хотілося додому, депресія відступила, і мене сповнювала радість від думки про майбутнє вічне життя із Седом. Цього дня я усвідомила, що рай чи пекло – лишень твій особистий вибір. І вже за кілька днів упевнилася в цьому.