Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 4

Прокинулась я в місцевій лікарні, під крапельницями і з якимись трубочками у носі. За ситуації, що склалася, діагноз мій був доволі логічний – сильне переохолодження і, як наслідок, запалення легень. За час мого перебування в госпіталі з’ясувалося, що ніякого «Snow Village Production» у радіусі найближчих 100 км немає, ба більше – ніколи не було. І чомусь мене це зовсім не здивувало, а навіть заспокоїло.

До лікарні я потрапила відразу з лісу, де мене знайшов місцевий житель із чеським прізвищем Правек. Я лежала непритомна під великим деревом, неподалік від узлісся. Лікар сказав: ще пів години – і мене навряд чи відкачали б.

– До того ж, – повідомив він, – тутешні ліси кишать вовками.

Я згадала Седові слова про те, що він не хоче залишати мене їм на поталу, що зрештою і зробив, якщо він – не витвір моєї уяви. Машину мою теж знайшли. На запитання, як я дісталася лісу, довелося наплести, що дійшла пішки, про своє невдале романтичне побачення говорити не хотілося, ба більше, я вже не була впевнена в його реальності. На той час мені здалося, що ліпше про це змовчати. Потім мене попросили показати запрошення на роботу, проте в моїх речах його не знайшлося.

– Воно було, – виправдовувалася я перед полісменом, той дивився на мене з батьківським співчуттям, – у цьому рюкзаку! Я ж не божевільна!

Одразу після цього зі мною провів бесіду психіатр. І мені знову довелося брехати. Брехала я, мабуть, добре, тому що він дійшов висновку, що в мене часткова втрата пам’яті на тлі пережитого шоку. Більше мене ні про що не питали і порадили звернутися до фахівця на батьківщині. Уявляю їхні рекомендації, якби я розповіла про Седа.

– Ви ще легко відбулися, пані, – ламаною англійською промовила медсестра, ставлячи мені крапельницю, – у цьому лісі сила силенна люду пропало. – Недарма старі його проклятим вважають… Не бреше легенда, ой, не бреше.

– Яка легенда? – враз зацікавилась я.

– Кажуть, що в цьому лісі Хід є.

– Тобто? – не зрозуміла я.

– Хід, через який у наш світ приходить диявол.

– А, зрозуміло, – розчаровано мовила я почасти від того, що живу в місті, де ходять подібні легенди, а я собі намислила, що мова піде про казкових принців. – І що? Хтось бачив диявола?

– Коли і бачив, то вже нема його на цім світі, – вмить загасила мою іронію медсестра, – а легенда давня. Кажуть, був один хлопчик, який вижив. Він і розповів. І чого вас туди понесло, не збагну!

– Ну, я ж легенди не знала, – виправдалась я і заплющила очі. «Я зустріла диявола? Цікаво…»

Медсестра поправила подушки і тихенько вийшла.

Залишившись нарешті на самоті, я спробувала розібратися у своїх пригодах. Насамперед мене цікавило, як я потрапила у цей триклятущий ліс. Ну не могла ж я справді забути, як подолала майже десять кілометрів по такій холоднечі. Отже, хтось мене туди таки доправив? Хоч я і пам’ятала, хто, але вже якось не вірилося. Сед? А чи був насправді Сед? Він би не кинув мене непритомну… Чому я так вважаю? А якщо він диявол? Маячня!

Так, я усвідомлювала, що маю надто бурхливу уяву, і на тлі переохолодження що завгодно могло привидітися, але мій спомин більше скидався на галюн під дією серйозних наркотиків, а я їх уже давно не вживаю.

Ба більше, відсутність загадкових роботодавців теж свідчила не на мою користь, хоча як я могла вигадати їхні листи і тим паче дивного строкатого супервайзера. Тут я згадала про електронне листування і пошкодувала, що забула показати його полісменам. Я взяла телефон і перевірила пошту – листів не було. Мої відповіді у папці чернеток були, а вхідних не було! До горла підкотила нудота. Я відчула жах!

«Але я могла випадково їх видалити», – з надією думала я, поки телефон завантажував кошик. Кошик був порожній, я очистила його того ж дня, коли надійшли листи-відмови, щоб не нагадувати собі про поразку. Судячи з часу, раніше, ніж прийшов лист-надія з Польщі. Мозок починав потихеньку плавитися. Гаразд, але куди зник другий лист, про зустріч із супервайзером? Він же надійшов пізніше, а кошик очищений за тиждень до цього і більше не поповнювався! Я спробувала знайти сайт, його теж не було. Я згадала, як по телефону зачитувала своїй найближчій подрузі опис «Snow Village Production». Дзвонити або писати Саші не було сенсу, ця розмова вимагала особистої присутності. Спершу повернуся додому…

Далі думати було просто неможливо, розум відмовлявся приймати обставини, що склалися. Я божевільна або комусь дуже хотілося мене в цьому переконати. Але кому це потрібно? Не збагнути мені цього. Можна було припустити, що то жарти моїх друзів, така собі помста за те, що я намислила змінити роботу. Нагодували ЛСД і відправили до Польщі. Ідея цікава, але навіть для моїх друзів це було б занадто. І, якщо судити за «вихідними», ЛСД я вживаю впродовж місяця.

Тут я згадала, що в лікарню мене привіз якийсь пан Правек. Я покликала медсестру і попросила дізнатися його адресу й номер телефону. Свій інтерес я пояснила бажанням подякувати за порятунок особисто, а насправді – хотіла дізнатися подробиці. І ще тоді подумала, що це міг бути Сед.

За годину до моєї палати зайшла медсестра і зі здивованим виразом обличчя повідомила, що за вказаною адресою немає ніякого Правека, але вона може подзвонити знайомому полісмену… Я чомусь попросила її не дзвонити.

– А як виглядав цей чоловік? – поцікавилася я.

– Високий, молодий, весь у… – сестра на мить замовкла. Я похолола. – Одягнений дивно.

– В якому сенсі «дивно»? – нетерпляче спитала я.

– Ну, в білому весь…

З моїх грудей вирвалося розчароване зітхання.

– Волосся біле й одяг… Мені взагалі спершу здалося, що то жінка, але як на жінку ця людина зависока. До того ж не розгледіла її як слід, бо далеко стояла….

Медсестра щось собі далі торохтіла, але я її не слухала, це точно був не Сед. І хто ж то був, чорт забирай? Хто?