Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 5

В аеропорту мене ніхто не зустрічав. Мені було дуже соромно, тому я нікому не сказала, що повертаюся. Приїхавши додому, насамперед я подзвонила Саші. Вона мені як сестра, наші мами були подругами, і після загибелі моїх батьків і смерті бабусі Сашина сім’я взяла мене до себе.

– Привіт! – я спробувала вдати радість. – Я…

– О! Вітаю! Як влаштувалася? – ще більш радісним голосом прокричала у відповідь Саша. Тобто ми разом створювали ілюзію розмови з закордоном.

– Я повернулася!

– Як? – пролунало розчароване запитання.

«Як-як? Та ось так», – роздратовано подумала я, а вголос відповіла, що все поясню їй увечері. Потім ми, як і зазвичай, довго не могли визначитися з місцем і часом нашої зустрічі. Ми завжди сперечаємося й перебираємо варіанти, та зрештою ось уже кілька років поспіль вечеряємо в одному і тому самому ресторані.

За вечерею я розповіла Саші про свої пригоди. Вона довго мовчала, а потім таки запропонувала звернутися до лікаря, звичайно, доволі м’яко і ніби жартома.

– Дякую за відвертість, – засмутилась я, – ти хоч розумієш, що все це… дивно? Мали б бути передумови! Дах за місяць у мене не поїхав би… хоча… І якщо відкинути імовірність шизофренії, на що це скидається? На несмішний жарт!

– А ти впевнена, що взагалі була у Польщі? – запитала Саша, і я мало не розплакалася! Подруга взяла мене за руку і спокійно продовжила: – Вибач, насправді ти туди збиралася і постила фотографії склянки з віскі в аеропорту, ти розповідала мені про листи, я сто разів радила тобі подумати, але тоді ти була в стані «бачу ціль, не бачу завад». Якщо це розіграш, то він дуже добре спланований, і я не маю анінайменшого уявлення, кому це потрібно!

Я мовчки сиділа і слухала. Саша таки мала рацію. Кому я потрібна, щоб влаштовувати такий трилер? Ця версія відпадала. Залишалося три: маніяк, шизофренія або щось надприродне… «Останнього взагалі не може бути», – подумки відмела я, а вголос сказала:

– Але Сед був такий реальний! Я відчувала його запах, я скакала позаду нього на коні, притулившись усім тілом, я досі відчуваю його поцілунок! Це що, еротичний сон? А ця легенда? Може, він таки диявол? Або вампір? Що далі, то більше я розумію, що то він привіз мене в ліс, але чомусь залишив там! Я ж якось туди потрапила! Та я ніяк не збагну, з якою метою. Він не ґвалтував мене, не робив спроб убити, крові не пив! То для чого то все було?

– Я не знаю, що тобі на це відповісти, Машо, і мені страшно, – зізналася Саша, – хоча я й не вірю в легенди.

– І мені страшно, – відповіла я. – Обговорімо все так, ніби я нормальна, окей? І без божевільних версій зі «Щоденників вампіра».

– Окей, – погодилася моя подруга, – я знаю тебе з дитинства, розумію, що ти творча людина, у тебе бурхлива уява, але ти нормальна, Машо, ти цілком притомна! І аж ніяк не шизофренічка!

Ми обійнялися.

– Дякую, я знала, що ти мене зрозумієш! Пропоную випити і поговорити про все абстрактно.

Ми подалися до сусіднього бару, замовили по коктейлю, і я поділилася з Сашею власними думками. Обговорили версію маніяка і не змогли знайти раціонального пояснення тому, що я ще жива. Хіба що Сед маніяк-романтик і залишає свої жертви замерзати в лісі, спостерігаючи за тим, як вони конають. Я нагадала Саші про містера Правека, якого бачила медсестра, а отже, він точно існував. Може, це він сполохав Седа-маніяка, і той не встиг завершити свою брудну справу? Можливо. А чому містера Правека не знайшли за вказаною адресою? Тому що він злочинець. Зробив добру справу – і знову заліг на дно. А може, їхав від коханки. Загалом, версії ставали все більш вражаючими, алкоголь починав діяти, і нам було дедалі веселіше й веселіше.

– Ми що, серйозно це обговорюємо? – запитала я, замовивши ще один коктейль. – З якого переляку злочинець мене рятуватиме, ризикуючи наразитися на поліцію? Ні, не те. Версія з коханкою, звичайно, непогана. Найреальніша з усіх. А як тоді він опинився в лісі? До траси ж далеко.

– Можливо, дістався туди верхи? – припустила Саша. – До речі, а як він тебе привіз?

– А от за це я не спитала. Напевно, на коні, – відповіла я і ми зайшлися істеричним реготом. Нам було чогось дуже смішно. – І явно на білому, за логікою!

– За логікою, – мало не захлиналася від сміху Саша, – твоє місце у божевільні!

Так ми реготали ще довго.

– Тобі треба було звернутися до поліції, – серйозно мовила Саша, коли ми нарешті заспокоїлися, – хоча б дізнатися, чи були там сліди копит. Звісно, ти ще той Шерлок Голмс…

– Згодна. Але тоді мені б довелося розповісти, що сталося насправді, а я дедалі більше впевнююся у правильності того, що змовчала, – Саша ствердно кивнула. А я продовжила:

– Вже подумую сходити в той ресторан, де я зустрічалася із супервайзером. Може, в них камери пишуть…

Якийсь час Саша мовчки розглядала лід у своїй склянці. А я згадувала Седа, такого вродливого у променях призахідного сонця.

– А який він? – наче прочитавши мої думки, запитала Саша.

– Неймовірно вродливий, – зізналась я, і раптом чітко відчула, що хтось провів рукою по моїй спині. Обережно озирнувшись і нікого там не побачивши, продовжила:

– Очі такого нереального кольору, як та затока на Занзібарі, де ми рибу ловили. Пам’ятаєш?

– Авжеж, то був візуальний оргазм, – усміхнулася моя подруга.

– Але якісь сумні… – продовжила я, і невидима рука торкнулася мого плеча. Я здригнулася.

– З тобою все гаразд? – поцікавилася Саша.

– Так… – відповіла я, боячись поворухнутися. – Ще в нього смаглява шкіра, – сипонули мурашки, – темне волосся, – рука погладила мене по голові, – він високий і стрункий, – невидимець ніжно поплескав мене по щоці… – і руки дуже красиві, – вирішила якнайшвидше закінчити я, і чиїсь невидимі губи поцілували мене в скроню… Я заплющила очі.

– Прям бог! – підколола Сашка і вмить похлинулася коктейлем.

Прокашлявшись і вволю насміявшись, ми вирішили більше не пити і вийшли надвір. Дивні невидимі дотики більше не повторювалися.