Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 3

«Боже мій, ну чому? Чому це мало статися саме зі мною і саме зараз?!» – роздратовано думала я, відкривши капот і розгублено роздивляючись несподівано заглухлий двигун прокатної машини. Вигляд двигуна ні про що мені не говорив. «Боже мій…» залишилося без відповіді. Та по правді, я не надто на це розраховувала. Мої стосунки з Богом були доволі абстрактні. Я вірила у вищі сили й усвідомлювала існування чогось такого, чого мені нікóли не збагнути, але часом вважала себе агностиком. Я годинами могла розмірковувати на тему: релігія – це спосіб управління, віра – це дар, та Бог – у всьому. Але в тому, що зараз мені б не завадило божественне провидіння, сумнівів не було. Була зима, і перспектива заночувати в холодній автівці посеред засніженої пустелі не тішила мене аж ніяк. Хоча саме вона й світила мені білосніжною усмішкою під сонцем, що невблаганно котилося до виднокола.

«Для початку можна сказати непогано…» – приречено міркувала я, марно длубаючись у незнайомих мені проводах. Я чомусь вирішила, що проблема в електриці, згадавши, як колись саме з цієї причини ми з моїм колишнім заглухли десь посеред південних степів. Все достоту, як тоді, лише поруч був чоловік і сталося це за липневої спеки. А тут… «Чужа країна, зима, поламана машина і я! Молодець! Просто клас! – моє роздратування зростало. – Двадцять перше століття, а машини все одно глухнуть!»

Саме час пояснити, що у таку безвихідь я потрапила через ланцюг подій, які не викликали у мене підозри. Досі все складалося якнайкраще.

А почалося з того, що одного чудового дня мені все набридло, тобто геть усе: рутинна робота, відсутність особистого життя, квартира, комп’ютер і серіали онлайн. Минув рік відтоді, як я пережила шалене кохання з несамовитим розлученням. З того моменту кохання мені не хотілося взагалі. Впродовж усього цього часу я спокійнісінько жила самотою і була впевнена, що не покохаю нікого й ніколи. Хвалити Бога! Аж раптом я відчула непереборну втому і постійне роздратування. Робота – дім, дім – робота і декілька веселих вечірок, на які я витягала себе буквально за волосся. Моя соціофобія зростала щодня, погрожуючи перетворитися на справжнє відлюдництво. «Мала, ти вже геть зниділа! Тобі бракує вражень», – сказала я собі і вирішила все змінити.

Минув ще час… Моє серце дедалі дужче прагло змін, і, не вигадавши нічого більш оригінального, я вирішила змінити роботу. Кохання мені не хотілося.

Насправді я дуже любила свою роботу, дійсно любила, і офіс, і навіть шефа. І в мене була добра зарплатня. Я працювала 3d-моделером у великому продакшені під назвою «A-12», і мені подобалося «оживляти». Я годинами сиділа і натхненно складала «скелети», шукала фактури. Я майстерно створювала персонажів, добре відчуваючи об’єм, рух і тіні. Тривалий час я втілювала в життя чужі ідеї, але далі справа не йшла. Я мала течку власних персонажів і світів, які так там і залишалися, бо вакансії в команді художників були зайняті, та й у переважній більшості випадків наші погляди кардинально розходилися. Я малювала химерні світи, сповнені містики й бентеги, населені чудернацькими персонажами. А наш продакшн клепав веселі дитячі мультсеріали й виконував рекламні замовлення з максимально позитивним ухилом. Я вважала себе недооціненою, та однак любила і шанувала своїх колег. Аж раптом мені все це набридло, і я взялася збирати шоурил.

Я так гостро відчувала потребу змінити обстановку, ніби мене щось штовхало до невідомої мети, однак я ніяк не наважувалася. Роботи були зібрані і змонтовані в один симпатичний відеоряд, який супроводжувала тривожна музика, але я все ще зволікала, поки не зустріла давню знайому, яка на той час поринула у «пошук глухих кутів». Цей вислів укорінився в моєму лексиконі після того, як одна моя приятелька підсумувала нашу бесіду про сенс життя геніальною фразою: «Є люди, які пливуть за течією, а є ті, що шукають нові глухі кути».

Знайома, яку я зустріла, була яскравою представницею другої категорії. Мені здається, вона перечитала все: від Кастанеди до трансерфінгу. Пройшла не один ретрит і випила не один літр олії під час панчакарми.

Ми давно не бачилися, тож заскочили до найближчого бару, аби вилити одна на одну галони марноти і безвиході нашого життя. Випивши по кілька коктейлів, ми вирішили, що намір має втілитися в реальність.

– Всесвіт не відчинить тобі дверей, поки ти не спробуєш смикнути за ручку, – багатозначно, але вже доволі нечітко мовила моя знайома.

– Обов’язково смикну, – запевнила я її, – ось якраз збираюся.

Вихідні я провела в безплідних міркуваннях та сумнівах. Я завжди потурала власним душевним пориванням, і загалом ніякого лиха не сталося, хіба тільки двічі розбилося моє серце і провалився один дуже важливий проєкт. Щоправда, згодом мені здалося, що серце моє тоді мовчало і керувалася я зовсім іншим місцем. При цьому я добре розуміла, що у своєму місті я не знайду нічого кращого за свою студію, а переїзд мене жахав. Та засинаючи, я вже подумки складала резюме і намічала можливі адреси розсилки.

Прокинулася я в чудовому гуморі, прийшла на роботу і, під дією того ж поривання, насамперед склала резюме й нарешті розіслала шоурил. Я впевнено запропонувала себе як художницю, що здатна не лишень малювати, а й «оживляти», шістьом адресатам, три з них – в інших країнах.

Далі – справа техніки й везіння. З останнім у мене доволі часто не складалося, але чомусь я про це забула.

Відповіді надійшли – всі в один день і рівно через шість днів після мого запиту. Шість відповідей – шість відмов: «дякуємо», «матимемо на увазі», «keep in touch», «ваше резюме розглядається керівництвом» або «вибач, Маріє, але в нас і без тебе вдосталь фахівців…».

То був удар! Яка прикрість, а я ж так сподівалася, так налаштувалася.

Я вже хотіла вимкнути комп’ютер і поїхати додому, однак з якоїсь причини вирішила перевірити спам. Там я виявила нове повідомлення від «Snow Village Production». «Дивно», – подумала я. Адже лист був сьомим, а запитів я надсилала шість. Але річ навіть не в тім. У мене раптом обм’якли руки й усе попливло перед очима. Тоді я пояснила це тривалим сидінням за комп’ютером. Зараз я так не вважаю, але про це згодом.

У листі мені пропонували роботу арт-директора (!) в невеликому продакшені за кордоном…

Лише після третього перечитування я нарешті повірила в те, що це відбувається насправді, і в запропоновану зарплату… Сума вражала! А в якому захваті я була від місця, куди мала вирушити – Польща, маленьке гірське містечко, зима й свіже повітря. Просто манна небесна…

«Ми спеціалізуємося на снігових спецефектах, гірських пейзажах, містичних місцях і персонажах. Ще ми виконуємо замовлення з усього світу, зокрема…»

Я стовідсотково їм підходила. Недовго думаючи, я відразу написала відповідь, де разів із десять згадала про величезне задоволення від їхньої пропозиції й про те, що я щаслива її прийняти. Бадьоро вимкнувши комп’ютер, я поїхала додому. Дивно, але я й миті не сумнівалася, що вчиняю правильно…

«Арт-директорка», – подумки раділа я, передчуваючи реакцію деяких моїх колег.

Наступного ранку я прокинулася із чіткою впевненістю в тому, що відповідь уже надійшла і я от-от маю виїжджати.

З’ясувалося, що так воно і було – мене вже чекають не дочекаються на новій роботі.

«У вашому місті наразі перебуває наш супервайзер зі спецефектів, ви можете зустрітися з ним для детальнішої розмови…»

Супервайзер виявився доволі милим літнім чоловіком творчої зовнішності.

– Еріх Вишневецький, – відрекомендувався він, міцно потиснувши мою руку.

«Польський єврей, – подумала я, – як і моя бабуся». І це мені відразу сподобалося. Він був одягнений у синій костюм, червону сорочку і краватку лимонного кольору. Куца борідка, довге сиве волосся, зібране у хвіст, і окуляри – два блакитних квадратики – довершували мальовничу картину. Я тоді ще подумала: як круто вдягаються у «Snow Village Production», не те що мої в «А-12». На додачу старий непогано говорив моєю мовою і, звісно, був привітний, як усі іноземці.

Ми зустрілися під час ланчу і мило проговорили хвилин із сорок, опісля я з’ясувала, що моя нова робота – суцільне задоволення.

– Вам у нас обов’язково сподобається, – з легким акцентом запевнив мене супервайзер, виймаючи з кишені салатовий носовичок. Не знаю, чому я відразу не запідозрила недобре, просто не знаю! – і на вас уже багато хто чекає. Зазвичай ми не запрошуємо фахівців із вашої країни, але у вас дивовижна уява, гарне відчуття пропорції та міри. Це цінно.

– Дякую! – відгукнулася я, мало не лопаючись від гордості. – Я можу більше!

– Авжеж, – відповів старий і пильно поглянув мені в очі. – Ми саме на це і сподіваємося.

За тиждень я вже мала візу, квиток і аванс. Увесь цей час я перебувала в ейфорії і нікого не слухала. На вмовляння подумати я відповідала: «Це мій шанс», а розповіді про відібрані паспорти і повій умить присікала. Звісно, я дещо довідалася про нове місце роботи, і ця інформація мене заспокоїла. Назва «Snow Village Production» була знайома багатьом моїм колегам, прецеденти роботи закордоном теж були, а гарний сайт і солідний список фільмів і реклам остаточно мене переконали. Шеф відреагував доволі спокійно, мабуть, розуміючи, що нічого не здатен запропонувати натомість.

В очікуванні вильоту я випила грамів 200 віскі при тому, що взагалі його не вживаю. Якось допленталася до літака і спокійно проспала весь політ. Зазвичай я дуже нервую, коли під ногами двокілометрова порожнеча, але після такої дози мене мало що турбувало…

У Польщі мене зустрів представник аеропорту з листом на моє ім’я. У листі було вказано адресу готелю й ім’я людини, до якої мені слід звернутися щодо оренди машини.

Здійснивши всі необхідні операції з її оформлення, протверезівши за цей час і купивши жуйки, я виїхала за межі міста, зупинилася на трасі й уважно вивчила маршрут. Узагалі на той момент я була дуже зібрана й уважна. Принаймні так мені здавалося. От тільки забула зарядити телефон перед польотом, і він був уже майже на нулі.

«Нічого, зарядиться в машині», – заспокоїла я себе. Запал оптимізму мене не полишав, та, можливо, ще не вивітрилося віскі.

До місця призначення залишалося якихось 250 км, що з їхніми дорогами було марничкою. Я співала, курила і розмовляла з навігатором, який раптом замовк після з’їзду з головної траси. Я не засмутилася, адже в моєму телефоні теж був навігатор. Та проїхавши 100 км, а точніше – 99, я заглухла, просто посеред неосяжної засніженої пустелі без ознак цивілізації. Ген-ген за видноколом ледве видніли гори, де, вочевидь, і розташовувалося місто, до якого я планувала дістатися до настання сутінків.

«Та, мабуть, не судилося», – подумала я тоді і рвучко захлопнула капот. Сівши в машину, я перевірила телефон. Він встиг підзарядитися, але мережі не ловив.

Я закурила…

Викуривши половину сигарети, я трохи заспокоїлася і стала обмірковувати план своїх подальших дій. Хоча про які дії можна було говорити, коли навколо немає нічого крім снігу? У машині дедалі холоднішало. Похваливши себе за те, що тепло вдяглася, я ретельно закуталася шарфом і надягла рукавички. Так я просиділа хвилин із десять, розглядаючи можливі варіанти розвитку подій. Я пригадала, що проминала заправку, тож вирішила йти у зворотному напрямку, сподіваючись зустріти когось по дорозі. Дивувало, що за цей час повз мене ніхто не проїхав. А ситуація, в яку я потрапила, дратувала що далі, то більше. Але я чудово усвідомлювала, що розгойдувати маятник не варто. Якщо дати волю емоціям – пригода явно затягнеться.

«Ну, раз так», – наче наперекір обставинам подумала я, бадьоро замкнула машину, поправила шарф, начепила рюкзак і жвавим кроком попрямувала дорогою в зворотному напрямку. Валізу я залишила в машині і знову похвалила себе за те, що взяла саме рюкзак, а не маленьку дорожню сумку на коліщатках. Не треба тягнути її по снігу, та й із рюкзаком набагато зручніше буде замерзнути на смерть. Інакше кажучи, я в усьому намагалася побачити щось позитивне.

Сонце зрадницьки котилося за обрій, телефон ніяк не ловив мережу, і я почала серйозно сумніватися в існуванні заправки. Витягнувши сигарету, я тихо чортихнулася і прискорила ходу. Сніг приємно порипував під ногами, повітря було свіже і морозне. Все навколо іскрилося й переливалося. Захід сонця взимку – захопливе видовище! Це відволікло мене, і я стала думати про те, як чудово, тихо і красиво навколо, і що для мене, містянки, це просто казкове везіння потрапити в таку неземну тишу. І що непогано було б…

У цю мить я почула… тупіт копит! «Та ну!» – подумала я, але все-таки обернулася.

Яким же був мій подив, коли я справді побачила чорного вершника на чорному коні, який скакав у моєму напрямку. Картина була врочиста й водночас зловісна. По правді, такого калейдоскопа відчуттів я ще не переживала. За неповні п’ять секунд я відчула здивування, страх, радість на межі захвату і паніку. «Бігти!» – промайнуло в моїй голові, але усвідомивши неосяжність засніженої пустелі, я так і вклякла на місці з відкритим ротом і здивовано кліпаючи очима.

Вершник дедалі наближався, а я все думала, що це відбувається не зі мною, і я просто дивлюся кіно в 4-D.

Він зупинився, спішився й упевнено попрямував до мене. То був високий чоловік, одягнений у все чорне: чорне коротке пальто, чорні штани, чорні черевики, чорну шапку. Обличчя я поки роздивитися не могла, тому що воно було закрите такими ж чорними непроникними окулярами і шарфом. «Чорний вершник на чорному коні – я що, марю?» Раптом у мене затремтіли ноги, і я нічого не могла із цим удіяти. Ще мені здалося, що плівка пішла у вповільненому темпі.

– Хай, – мовив загадковий вершник, знімаючи чорні рукавички і простягаючи мені руку.

– Хай, – відповіла я на рукостискання, не впізнаючи свого голосу. «Красиві руки», – промайнуло в моїй голові.

– Я так розумію, у вас проблеми, – у нього був низький, грудний, просто гіпнотичний голос. Говорив він англійською.

– І з чого це ви зрозуміли, що в мене проблеми? – чомусь відповіла я замість одразу погодитися.

Він прибрав шарф з обличчя і усміхнувся. А я змогла побачити рівний, з невеликою горбинкою, ніс, чітко окреслені правильної форми губи і рівні зуби дивовижної білизни.

– Ну, по-перше, неподалік звідси стоїть порожня автівка, – сказав вершник, – по-друге, це не найкраще місце для вечірніх прогулянок, і, по-третє, ви маєте вигляд людини, в якої таки є проблеми.

Я не могла відірвати погляду. Він був засмаглий і неголений. Від нього приємно пахло свіжістю та спокоєм. Дуже знайомий запах, проте я не могла згадати, звідки його знаю. А потім ця фраза, яку він промовив легко й упевнено:

– Я допоможу вам, не хвилюйтеся.

Саме після цього в мене перестали труситися ноги, закрився рот, я почервоніла і всміхнулася.

– Так, ви маєте рацію, в мене справді зламалася машина, не працює телефон і я шукаю заправку, щоб…

– Заправка дуже далеко, ви не дійдете! Зараз усе вирішимо, – перебив мене вершник і витягнув телефон.

Поки він кудись дзвонив, я крадькома розглядала його далі. І мені було страшенно цікаво, якого кольору і які вони, його очі.

Після розмови з ремонтниками мій рятівник з’ясував, що приїхати по машину вони зможуть лише вранці. По правді, я не засмутилася, мені вже дуже хотілося, щоб він врятував мене по-справжньому, посадив на коня і відвіз до казкового замку…

Вершник сховав телефон і, нарешті знявши окуляри, підбадьорливо всміхнувся. Його трішки розкосі очі з темними густими віями нагадували колір океану на Занзібарі – такий насичений бірюзовий, ближче до зеленого, і такий яскравий, наче всередині палає світло. Я ніколи не бачила таких очей. І ще тоді мені подумалося, що він подібний на якогось стародавнього бога. Принаймні, як я собі його уявляла. Загалом усе в ньому було ідеальне, як у героя наших із вами романів. І я остаточно впевнилася в тому, що очі – все-таки найголовніша деталь на людському, точніше, чоловічому обличчі. А ще брови, темні густі брови.

Загадково всміхаючись, вершник наблизився до мене. Я затамувала подих, він зняв з мене рюкзак і мовчки причепив його до сідла свого коня, який тимчасом спокійно стояв поруч. То був жеребець, не знаю якої породи, але дуже гарний. Я з дитинства обожнюю коней, непогано їжджу верхи, малюю їх і, в принципі, розуміюся на породах, але такого я ще ніколи не бачила. Жеребець був вищий ніж два метри в холці, мав дуже розвинену мускулатуру й довгу, майже до землі, гриву. При цьому він не скидався на важковаговика, мав граційну статуру. Чорна збруя зі срібними прикрасами відбивала промені призахідного сонця, створюючи неймовірні відблиски. «Сфотографувати б усе це», – подумала я, та ніяково було просити.

– Я гадаю, вам варто поїхати зі мною, – впевнено промовив вершник, підводячи мене до коня. – Ви вмієте їздити верхи?

Я ствердно кивнула головою.

– Знайомтеся, його звуть Брут.

– Марк Юній? Незвичайне ім’я для коня.

– Я так назвав його, бо мені подобається говорити йому вранці: «І ти, Бруте!», – весело відгукнувся мій рятівник і, легко скочивши в сідло, простягнув руку. – Вас як звати?

– Маша… або Маруся, – для чогось додала я, знітившись.

– А мене Сед! Не бійтеся, я не маніяк, просто не хочу залишати вас, – і раптом він чомусь знітився, – на поталу вовкам! Давайте руку!

За його допомоги я на подив упевнено залізла на коня, зазвичай, коли я хочу справити враження, все відбувається з точністю до навпаки, а тут усе вдалося. Я зручніше вмостилася і запитала:

– А що, тут є вовки?

– І не тільки, – загадково відповів Сед і різко пустив коня чвалом.

Ми мчали з такою шаленою швидкістю, що я геть нічого навколо не бачила. Тож мені довелося лишень заплющити очі й сильніше вчепитися у вершника.

Найцікавіше в цій ситуації було те, що вона мене зовсім не дивувала, а навіть тішила. Ніби я знайшла дуже стару, давно зниклу, але таку улюблену річ.

Ми довго мчали, поки я не відчула – щось змінилося. Розплющивши очі, я побачила, що ми в’їхали в ліс. Сутеніло. Доволі неприємна для мене пора у лісі, але на диво, це мене не хвилювало, я не відчувала анінайменшого страху.

Мій рятівник притримав коня, я розслабилася. Відчувши, що я заворушилась, він запитав:

– Не змерзли?

– Ні, мені навіть якось жарко! – відповіла я і тільки потім здивувалася, що їду сутінковим лісом із незнайомцем і нічого не боюся, не боюся аж такою мірою, що навіть досі не поцікавилася, куди ми їдемо.

– А куди ми їдемо?

– До мене.

– До вас… – усміхнулась я, притиснулася до нього міцніше і раптом радісно додала: – Добре!

Якусь мить ми мовчали: я – бо мені справді було «добре», а він, напевно, від подиву. Хтозна. Отож ми мовчали, та зрештою він запитав:

– Вам не здається, що ми вже десь зустрічалися?

– Здається. Саме про це я й думала по дорозі, – відверто відповіла я.

Я була вже практично закохана у Седа і, здається, на той момент не зовсім адекватна.

– Мені навіть знайомий ваш запах. Я начебто знаю його з дитинства.

– Ще б пак… – тихо і якось приречено промовив Сед і повернувся до мене. І мені подумалося, що за час нашої їзди я вже встигла скучити за його обличчям.

Він зупинив коня і додав:

– Мені здається, нам є про що поговорити…

Сед спішився, допоміг мені спуститися і, взявши за руку, повів углиб лісу.

Навколо було темно і дуже-дуже тихо, анінайменшого звуку, лише наші кроки і дихання великого чорного коня. І мені не було страшно, я хотіла тільки одного, щоб Сед ніколи не відпускав моєї долоні.

Невдовзі ми зупинилися біля великого старого дерева. Завмерли і подивилися одне одному в очі. Сед мовчки притиснув мене до себе, і я відчула, що мій світ змінився назавжди – тепер у ньому є Сед, а решта – байдуже. Це відчуття змусило мене потягнутися до його обличчя, я заплющила очі, і ми поцілувалися. Це був найкращий перший поцілунок у моєму житті. Дивно, але я не відчувала ані збентеження, ані подиву, ані холоду. «Так має бути», – промайнула думка, і наші поцілунки стали ще палкішими.

А коли його руки опинилися під моєю курткою, на лихо, спрацювало моє почуття глибокої відповідальності, і я стала згадувати, що приїхала влаштовуватися на нову роботу, що на мене чекають і варто мені якось попередити про затримку… Через ці думки я прокинулася й зрозуміла, що сплю в автівці. «Так… Усе це був просто приємний сон, – зітхнула я, намагаючись отямитися й привітатися з дійсністю… – Доволі реальний, але сон». Я зиркнула на годинник – сон тривав щонайбільше чотири хвилини.

Помріявши ще трішечки, я зачинила машину і вирушила на пошуки заправки. Певна річ, я весь час оберталася.

Подолавши чималу дистанцію, я припинила це робити, адже чудово розуміла, що сни мають дуже мало спільного з реальністю. Єдине, що не давало мені спокою, так це втрата сонцезахисних окулярів, які точно були в кишені куртки.

Аж раптом… Я таки почула тупіт копит за спиною. Звичайно, десь на задвірках підсвідомості я б хотіла, щоб усе повторилося, але тоді я б напевне сприйняла себе за пацієнтку божевільні, що я й і зробила, почувши цей тупіт.

Я завмерла й навіть боялася озирнутися. Аби впевнитися, що це не сон, я мусила щосили вщипнути себе за руку. Відчувши біль, я таки обернулася. Картина повторювалася – до мене щодуху мчав чорний вершник. Цього разу мені подумалося, що це вже не кіно, а доволі потужна галюцинація…

– Хай, – спішившись, промовив вершник у чорних окулярах.

– Хай, – тихо відповіла я і знову не впізнала свого голосу.

– У вас проблеми?

– Так, – ще тихіше мовила я…

І ось ми вже мчимо засніженою рівниною, навіть не запитавши одне в одного імен. Навіщо? Я й так знала… Коли ж ми в’їхали в ліс і Сед пустив коня кроком, я роззирнулася навсібіч і врешті-решт знайшла те, що шукала. Попереду, біля стежки, під великим старим деревом, на втромбованому копитами снігу лежали мої окуляри…

Це остаточно мене доконало, і, здається, я знепритомніла.