Читать книгу Життя після смерті Маші звичайної - Ольга Навроцкая - Страница 13

Ось так почалося моє нове «життя», точніше, закінчилося старе. Тоді, на кухні, я померла швидко, лише встигла подумати, що не зачинила вікно, а за ним збирається на дощ. Якось нелогічно – остання мить, а ти хвилюєшся щодо мокрого підвіконня…

Тепер мені здається, що мій відхід був якимось несправжнім. Можливо, тому, що знала: на мене чекає «потім»… А можливо, тому, що розуміла – вдома робити вже ні^´чого… Навіщо жити, якщо все, що ти любиш, перебуває по той бік…

Тривав другий тиждень мого потойбічного життя. Знічев’я, і щоб хоч чимось зайнятися за відсутності Седа, я прибирала та змінювала інтер’єр. Бог Смерті був не проти. По правді, я й за життя любила наводити лад, а тут справді було де розігнатися – величезний замок. Були кімнати, де я просто витирала пил і переставляла підсвічники. У них ніхто ніколи не жив, і, швидше за все, ніколи й не житиме. Саме тому я їх і не чіпала. А от залу з каміном, де ми проводили багато часу, кухню, спальню і мій так званий кабінет (для нього я обрала кімнату на першому поверсі з великими вікнами, поруч із залою) мені захотілося змінити. Всередині будівлі моя здібність швидкої реалізації не діяла – і свідченням тому був мій досвід із єнотом. Сед пояснив це тим, що при будівництві заклав потужний захист у стіни, оскільки багато працює вдома. У замку Смерті енергія Шляху була недосяжна.

– Від кого захист? – поцікавилась я.

– Від самих себе, – посміхнувся Сед, я здивовано глянула на нього, а він продовжив: – Невдовзі все зрозумієш.

Для того, щоб замінити крісло або рамку для картини, я виходила в сад і уявляла меблі. Коли Сед повертався з роботи або виходив з кабінету, я просила його перенести меблі на потрібне місце. Сед був дуже сильний, тож для нього це було завиграшки. Стіни довелося перефарбувати самій. Але це страшенно мене тішило, моя сила також зростала, і я ніколи ще не почувалася такою живою. Так за два тижні я зробила «ремонт у квартирі». Потім узялася за бібліотеку. Там застрягла надовго. Перебрала всі книги і розсортувала їх за жанрами. Сед спостерігав за мною із захватом.

Увесь цей час він багато працював, також і вдома, у своєму кабінеті. Коли я приносила йому вино або фрукти, він усміхався, але насправді перебував десь дуже далеко, десь там, у Системі, яка, як і раніше, була недосконала.

– Скажи мені, а що було до Системи? – питала я, зручно вмощуючись у нього на колінах.

– Нічого, Хаос… – відповідав Сед і знову заглиблювався в цифри.

– Це я знаю, а до нього?

– Наш світ, світ Перших людей, я ж тобі казав, – не відриваючись від комп’ютера, промовив Сед.

– Тепер я хочу подробиць, – не вгавала я.

– Тобто попрацювати не даси? – Сед відкинувся на спинку крісла і відпив кави.

– Ні, – я похитала головою, Сед посміхнувся.

– Гаразд, слухай. Ми жили, як хотіли, керували всіма можливими силами, можна сказати, чаклували. Ось як ти там за дверима, але постійно і з будь-якого приводу. Ми черпали енергію з усього. Нам здавалося, що вона ніколи не закінчиться. Це був час необмежених можливостей.

– Клас! – я у захваті дивилася на свого коханого. – А потім?

– Потім? А потім ми перевищили свої повноваження, енергія раптом закінчилася, і настав Хаос. – Сед сумно посміхнувся. – Я був серед тих, хто бачив, як це відбулося…

– А як ти вижив? І який він, Хаос? – я жадала найдрібніших деталей.

– Про те, як я вижив, є ціла стаття в Статуті Хедофіса. Дам тобі почитати. А Хаос кількома словами – це коли реальність безконтрольно змінюється. Ось ти стоїш у кімнаті, а за мить уже гориш у кратері вулкана або тонеш в океані. А потім вже й немає ніяких кімнат, є лише оскаженіла природа й постійно, дедалі з меншими проміжками, вкрай нестабільна реальність. Загинули практично всі.

Якийсь час ми мовчали. Я намагалася збагнути почуте. Мені, звісно ж, малювалися страшні картини, але я хотіла знати більше.

– Скажи, а де ми взагалі перебуваємо? Я маю на увазі цей замок? Що за його межами?

Сед пильно поглянув на мене і, вставши з-за столу, попрямував до виходу з кабінету.

– Ходімо зі мною! Певен, настав час тобі щось показати.

Я слухняно пішла за ним. За час, проведений у замку, я жодного разу не виходила через парадні двері. Сед попросив мене не робити цього без нього. Чи є в замку вікна? Є, але краєвид за ними був лишень витвором моєї уяви, як і за тими дверима в кабінеті. А що було там насправді, я, звичайно, не знала.

Підійшовши до старовинних вхідних дверей заввишки у три моїх зрости, Сед ще раз пильно поглянув на мене і легенько штовхнув їх.

– Ось! Дивись! – урочисто сказав він, але я вже його не чула… Краєвид, що відкрився перед нами, вражав. То було занадто навіть для моєї бурхливої уяви. Морок і хаотичний рух, криваві ріки й вогняне повітря… Химерні силуети якихось величезних тварин, схлипи, стогони, спалахи… Я скрикнула і відвернулась.

– Машо! Що ти накоїла? – почула я трохи здивований голос свого коханого. – Звідки ти все це взяла?

– Зачини двері, будь ласка.

– Зачинив.

– Що то було? – трохи заспокоївшись, запитала я, але все ще навіть озирнутися боялася.

– Твоя бурхлива уява! – пояснив Сед. – Я просто хотів показати тобі Шлях, дурненька! Але, мабуть, далися взнаки мої розповіді про Хаос.

Я повернулася. Сед усміхнувся і погладив мене по голові:

– Пробач мені! Це я винен – не подумав про твою вразливість і розповів тобі зайвого.

Раптом задзвонив Седів телефон. То був перший дзвінок на моїй пам’яті, я навіть не відразу зрозуміла, що це за звук.

– Так, усе гаразд. Завтра розповім. Звичайно, це дуже цікаво. Так, до зустрічі.

Сед сховав телефон і з усмішкою запропонував:

– Ходімо погуляємо у твоєму новому саду, мені вчора дуже там сподобалось.

Там ми зайнялися сексом під квітучою сакурою, а потім домовилися, що я вийду на Шлях тоді, коли буду готова.

– А коли ти мене познайомиш зі своїми колегами, чи як сказати? І з Босом? – обережно запитала я. Я знала, що є хтось, кого так називають, він головніший за Седа і є очільником Хедофіса. Хтось, чиє ім’я – Перший. Якось Сед сказав мені: «Він найголовніший, без нього нічого б не було. Ні тебе, ні мене. Він Бог богів, якщо говорити доступніше». Неначе це взагалі можливо усвідомити. Але мені, звісно, було дуже цікаво.

– Ти спочатку Шлях побач, а потім вирішимо, – сказав Сед, а я подумала, що завтра ж це зроблю.