Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 1

Ключ майже нечутно два рази обертається в замку, але двері таки риплять. Кімнатні двері, з глибини сусідчиної квартири, звідки вчувається на мить якесь шамотіння і затамоване дихання, а дверне вічко наливається сторожкою чорнотою.

Однією рукою Павло неквапно витягає ключа, а другою, скрутивши дулю, цілиться в сусідський «глазок» і в Зіну Гнатівну, яка, він знає, вклякає зараз при дверному вічку. Такий у Павла із Зіною Гнатівною ритуал, котрий триває вже хтозна-звідколи. Іноді, коли Павло вертається зі своїх походеньок, Гнатівна, наче б випадково, в якійсь справі, зблискує з-за дверей масною невдоволеною губою: «А, це ти, синок… А я думаю – хто там воно йде?..» – «От сука. Це о першій же ж годині ночі!» – думає тоді Павло і, щось муркнувши, зникає за чорними, оббитими дерматином дверима. В Зіни оббивка на дверях коричнева.

Пашок відчуває, що обличчя в нього трохи підпухле, а тіло проймає легкою дрожжю. Так у нього завжди буває з похмілля – вчора він був з Козаком і Єгором в «Біді». Весь вечір там тліла по закутках якась безпричинна бійка, то затухаючи, то знов спалахуючи, і Павло теж виникав в різних місцях, розтягуючи переплетені клубки тіл. Навіть сам вдарив одного типа з першого мікрорайону, якого вони з Єгором звуть між собою Кондуктором. Колі Кугуту хтось розбив порожню пляшку на голові, Павлові спливає в пам’яті Коліна закривавлена проплішина, і стає трохи тривожно за вчорашнє.

«Ще не вистачало в «Біді» вмочити роги в маргарин, – тоскнішає Павло і дивиться, розчепіривши долоню, на тремтячі пальці. – З понеділка треба з гульнею підв’язувать». Йому не зовсім до душі подібні пригоди, але трапляються вони часто. Останньою була історія з Симоном, який, підженившись, жив у Єгоровому «п’яному домі». Там Павло з Єгором його і віддубасили. «За мітлу», щось там Симон зайве ляпав. До Єгора на Вагонку, через насип, прийшла потім ціла делегація мікрорайонських, вже мужики, років під сорок, з держаками від лопат і велосипедними ланцюгами – добре, що не застали вдома. Ледве владналось. А Симона не так давно закололи шилом у бійці.

«Скорик – лох», – байдуже ковзнувши поглядом по напівзакресленому надпису на синій панелі стіни, Пашок завмирає на майданчику біля поштових скриньок, дослухаючись. Якби була ніч, могли б рипнути Зінині двері і почувся б злодійкуватий ляск – Зіна завжди вибиває свої капці вночі, після того, як пройде Павло, і обов’язково – під сусідські двері. Але зараз – ранок. Тихо.

За густою зеленню і бетонним козирком над під’їздом Павлу в запилене вікно нікого не видно, але він шкірою відчуває, що внизу, на лавці, вже зібралися баби-завсідниці. Пліткарський розвод. «Оце утром встала, а нога затекла. І давлєня…» Якось Пашок підмовив Кота, малолітку з сусідніх дворів, і за пару пляшок горілки Кіт розтрощив уночі обидві лавки на друзки. Правда, швидко знайшлися нові штахети, і умілець дядя Павлік з першого поверху, ворушачи волохатими плечима, все підладнав. Мудак.

Схожого на причальну тумбу Павліка всі в під’їзді звуть саме Павліком, а Павла – як прийдеться. Павлові байдуже, як його тут зовуть. «Привєт, Палік!» – з грайливою недбалістю вітається при зустрічі дядя Льоня Братко з першого поверху і, ніби танцюючи, виписуючи доладні кренделі, поспішає в свою «літєйку». Для друзів же він Паша, Пашок. Вигадливий Єгор іноді називає Павличком.

«Цікаво, чим же вчора все закінчилось в “Біді”»? – думає Пашок і дивиться на смугу світла з під’їздних дверей, в котрій плавають золотаві ворсинки. Він вчора одлучився, проводжаючи Лєнку з Низової, а коли вернувся, перед освітленим ґанком вже стояв міліцейський «бобік». Павло не крутий каторжанин, як, наприклад, Козак, це його вислів, навіть не сидів жодного разу, але, як і вся мікрорайонська братва, з мусорами зайвий раз воліє не зв’язуватися. Він пірнув за ріг, в темноту, і обігнувши ЖКО і дитячий садок, заклавши чималий гак, з іншого кінця району вийшов, збуджений і захеканий, до свого дому.

Прояснити деталі міг би Козак, але він зараз недієздатний, так його Вірка сказала вранці Павлові по телефону. В гриль-барі, де зараз, напевно, вже обговорюється вчорашня «бідівська» веремія, Козак навряд чи з’явиться. «Та ето яма. Одні вуха кругом, – каже Козак про «гриль». – Все одно, шо в райотдєл сходить». Ходити ж в «Біду» йому взагалі ризиковано – вона починає працювати ввечері, вдень там замок, та ще сонні пенсіонери купують кефір і пельмені, а в Козака «надзор», після восьмої вечора може прийти дільничний з перевіркою.

Козаку з похмілля погано. Єгор же, мабуть, уже в грилі. Треба й Павлові туди підтягуватися. Йому не погано, просто трохи невпевнено. Зі здоров’ям донедавна було все гаразд, навіть після серйозних пиятик не піднімається тиск, і Павло на заводі часто здає кров у «день донора». Єгор теж здає, навіть червоні книжечки посвідчень є в обох. «В вашем портвєйнє кровí нє обнаружено!» – сміються вони з недопущених до здачі і йдуть далі пити – і ті, хто здав, і хто ні – яка робота? Тиск у Пашка не піднімається, як у старших хлопців, але в травні він таки знепритомнів у «Шайбі», в черзі за пивом, всього на мить. Добре, що поряд був Сергій Батурин, підняв, і на руці біліла пов’язка – зрозуміло, що кров здавав, не так соромно.

Зараз Пашку на роботу не йти. Непевність з роботою. Тижнів два тому обновляли величезний плакат на пустирі перед заводом. Пашок ялозив щіткою по сталеварській касці, по хустці колгоспниці, вітер здував цівки фарби на його армійські штани і ботинки, а Пашкові невесело думалось: кому вона тепер взагалі потрібна, така робота – «мір, труд, май»? Втім, з роботою туго не тільки в них, в цеху недавно були збори, люди гули і перекрикували заступника начальника цеху, що пояснював все «розвалом Союзу». «А хто ж його розвалює?!» – басив муляр Ковбаса. Про Пашка, так хай валиться, і чим скоріш, тим краще. На зборах він про це не казав, правда, він взагалі мовчить на подібних заходах.

На роботу не йти, але й дома робити нічого. Хіба лежати на дивані, втупившись в приземисту – 2.30 – стелю, поцятковану набитими за літо комарами. Пашок вільно дістає до неї рукою, ледь ставши навшпиньки. Можна ще вдивлятися у власне відображення між старомодних, з фіолетовим відливом і золотим обідком на вінцях, келихів, водячи пальцем по запиленій поліровці серванта. Нудьготище.

Келихи та кілька чашок із блюдцями – ото й усі «сервізи» в їхньому домі. Багато хіба книжок за склом світлої, з рипучими дверцятами батькової шафи, такої ж старомодної, як і велике розкладне крісло, під одламану ніжку якого батько підкладає 17-й том УРЕ – Української Радянської Енциклопедії. Книжки теж переважно старі, куповані батьком раніше, тепер він книжок не купує. Більшість з них Павло давно перечитав, ще з дитинства, читати він навчився років з чотирьох, а за нечитані братися зовсім не хочеться. Іноді, особливо під вечір, він, рипнувши дверцятами, все ж бере і читає якісь вірші – так, ніби знічев’я. Навіть Єсенін, якого Пашок і зараз ще любить, сприймається все важче. Особливо з похмілля. Безпросвіття віє звідти на Павла, і йому здається, що з ним може щось приключитися негарне, якщо буде вдумуватися в ті рядки. Вени поріже, на тюрму нарветься чи ще що.

Інколи він може прочитати кілька строф вголос, але потім скошує очі на килимок і вмовкає. Килимок висить на стіні, а за тонкою, в одну цеглину стіною – вже Зіна Гнатівна. Вона весь час чимось там в себе порипує, гуркотить, шкребеться, але як тільки в Павловій кімнаті лунають голосні звуки, з того боку стіни враз западає тиша. Павло тоді дивиться на килимок і уявляє, як за ним треться об стіну бурякове вухо Зіни Гнатівни. Може, й справді правий Павлів батько, вперто вважаючи Зіну «агентом», низовим, шісткою, а все ж приставленим «ким треба» за ним, Іваном Васильовичем – батька звати Іваном, – слідкувати. Павло підсміюється з татових прибамбасів, але коли, розслабившись і наївно вважаючи себе усамітненим, замугиче, бува, яку пісню, з-за стіни обов’язково озветься Зіна: «…та й біла гриво-о-го-нька…», присоромлюючи Павла своїм слухом і голосом – сопрано в неї чи що там, Павло не розбирається.

Зі слухом у Пашка тугувато. Ще до армії вони зі Скориком наввипередки переймали гітарну грамоту від Васі-музиканта з першого під’їзду. Примостившись десь на сходах чи під батареєю, заучували акорди та вчились брати «баре» – аж пучки пухли. «Чувакі, всьо, я барал! Лабаєм под качум!» – казав Вася, так говорили його лабухи з танців в ДК металургів і, недбало затягуючись цигаркою, підпускав довгі пальці аж під брови. Тепер Павлові якось не до гітар. Хіба Валєха Дерев’янко під випадок може щось збацать, як недавно, коли зустрів його з Беном, і вони, Валєха й Бен, за гаражами біля базарчика влаштували нічний концерт, під цвіркунів і при зеленому місяці.

Гітара, на якій Павло так і не навчився грати хоч щось до ладу, припадає пилом на шафі. Іноді з п’ятого поверху до Павла на третій долинають звуки «фоно» – то Скорик двома пальцями тренькає під настрій простенький пасаж, завчений ним ще при Васі. Кожного разу все рідше, бо одружився і живе десь на Красній. Вася теж переїхав.

Ага…

Блатна мелодія шкварчить знизу, з-за дверей Братка: «одєсіти», так узагальнено зве цю музику дядя Льоня. Він сам як одесит – тонкий метелик жиганських вусиків, засмагла лисина – «я із Адєси, здрасьтє! па-ра-ру тачтач». Коли Братко поспішає на роботу, може видатись, що в ливарному цеху заводу «Іскра» на нього жде не роба з товстої повсті, а солом’яне канотьє і брюки в тоненьку смужку. Найвеселіша людина в під’їзді – дядя Льоня.

До останнього часу поспішав на «Іскру» й Павло, шостий рік уже. П’ять років за забором, вважає він – цілком достатньо, щоб з’їхати з глузду. Життя давно пора змінювати, але як? Хтозна. З іншого кутка району, від «п’яного», або, як ще кажуть, «кривого» дому, квапиться на завод і Єгор. Єгор – це не ім’я, звуть Єгора Олегом, а прізвище Єгоров, звідки й невигадлива кличка. На заводі вони й познайомились. Є ще один Єгоров, Жога, батуринський приятель, його дім на Зеленому Яру, під парканом автобази, а город спускається в балку, до ботанічного саду. Пашок з Єгором їздили недавно до Жоги.

«Дохлий», – насмішкувато називає Єгора Малий, його сусід по Вагонці, і дає стусани під єгорівські ребра. Єгор справді худорлявий, майже як підліток. Зате в нього є почуття гумору, і Єгор, не в приклад тому ж Малому, любить читати книжки. Слабаком чи боягузом його теж не назвеш. Як би то вчора не Єгор торохнув Кугута пляшкою. Він іноді навіть Павла дивує. Як тоді, коли біля «Горизонту» влучив з розвороту ліктем в голову Супиному приятелеві, Павлові навіть добавляти не довелось – ліг той тип під воротами «Гарика», наче завжди там лежав. «Горизонт», «Гарик» по-народному – це літній кінотеатр, чудо повітового конструктивізму. В жирні літні ночі він вибухав ревищем, матом і дівочим виском, і рухомі міліцейські кокарди тривожно зблискували з чорноти. Порожні пляшки в «Гарику» з задніх рядів котилися до передніх і підкочувалися під екран, до колонок. Тепер тут тихо, під стінами і на сусідньому футбольному полі пасуться зеленоярівські кози – кілька років кінотеатр не працює.

Павло взагалі забув, коли був у кіно. Найчастіше зустрічаються вони з Єгором в гриль-барі. Єгорівська кучма, світла й шорстка, як посохлий під зиму очерет, зараз вже, мабуть, жовтіє десь в тих околицях. Павлу теж туди треба. Але він вагається. Він стоїть в під’їзді, під поштовими скриньками, подумки матюкається і наслухається до звуків, налаштовуючись перед завершальним ривком.

Дядь Льоніна лисина блікує хоч слабким, але відблиском свята. Інші ж – вверх-вниз, вправо-вліво, – люди зовсім буденні, і життя їхнє таке ж. Нецікаві переважно люди. Вколюють, ковтаючи дими при мартенах і домнах, до пенсії точать одну й ту ж шестерню. Метушаться. Снують. Під вечір стягуються до хат, до сервантів і «стєнок», до сковорід і маргарину, і вікна крізь білясті гардини світяться маргаринно в ніч, а пізніше, коли зовсім споночіє, мерехтять мертвотною блакиттю від ввімкнутих телевізорів. Да.

«Середній прошарок», – думає про них Пашок, з року в рік тупо дивлячись в стелю чи на сірі під’їздні сходи, йдучи або вниз, або вгору. Коли йде вгору – думається похмуріше, коли вниз – веселіше. Середні люди. Його ж завжди цікавили інші.

«Я люблю тєбя жизнь», – востаннє чіпляється Пашок куточком ока за надпис по тиньку – ще до армії Скориків друг Захода нашкрябав, і рушає по сходах на прямокутник світла. Дійсно, жизнь. Таке.