Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 3

Димне, аж біле сонце низько висить над мерехкими, наче вкутаними в марлю зеленоярівськими узвишшями. Між листяного моря кущаться тіні, густо-синіми проваллями залягаючи між будинків, а вгорі, по верхівках, вже тонко маститься золотаве, із сріблинкою, світло.

Золото з молоком – літній ранок.

Павло зупиняється. «Дінь-дінь-дзінь» – чується дзвякання від алейки. То Котова мати, Валька-молочниця видзвонює біля бідонів у калатачку. За густою, трохи імлавою впроти сонця зеленню кленів і акацій, куди навскоси від будинку врубається тротуар, шурхотять автомашини. Там автобусна зупинка, а ще далі, через пустир, кінцева трамвая, «кільце», де розвертається, прийшовши з базару, п’ятнадцята марка. За кільцем – балка, гаражі і завалена нечистотами річка-смердючка, за якою вже починається Зелений Яр.

– Салтим!

– Ето-ето, бить добру!

Навіть не оглядаючись, Пашок знає, що це Юра Гусак і Маріман. Нічого східного, крім «салтиму», в Юрі нема, навіть прізвище в нього Гусаков. Іноді з таксистського минулого з’являється картуз-аеродром, але то під осінь.

Гусак шумно дихає і – каблуки докупи, корпус ледь нахилений вперед, протягує Пашкові руку. Маріман, що топчеться поруч, явно з перепою.

– Салтим, Паувлік! – повторює Юра. Від нього віє елегантністю м’ясника і легким перегаром. – Аддихаєм? А я, братка, на роботу устраювався – ну її нахєр. Знов обрізали Гусакову крила, укидуєш? – Гусак зітхає і, згадавши, киває на Марімана: – Мармєлуху ось зустрів, йопсєль-мопсєль…

Маріман років п’ять не працює, де його Гусак міг зустріти – в «титано-магнієвському» автобусі? Заводським автобусом їздить Павлова мати. Вона працює в три зміни, як ніхто із жінок у під’їзді, доводиться й поночі ходить. Раніше разом у нічну зміну їздив мужик з під’їзду, вальцівник Проценко, і матері було безпечніше, але на нього в цеху впала з крана якась болванка і розчавила півтулуба. В труні Проценко лежав чорний – лице ціле, але чорне, як чобіт. Тоді на похороні було дуже багато мужиків, як ніколи до того в їхнім дворі. А похорони тут частенько.

– Склоняв же ж «Запорожсталь» к сожитєльству, – Гусак хусточкою промокає рясний піт з обличчя. – Ох, бросю, бросю все нахуй, Паувлік! Візьму палатку – і в Гагри за укропом.

– Да, в Гаграх тьопло, – підтакує Маріман. – А в Сочах в мене паспорт десь так і остався.

Маріману, видно, не до Гусакового гумору, а дарма. Пашок з Єгором якось випивали з Гусаком в «кулінарії». Півгодини постояли, а Юркові вислови до сих пір ходять поміж ними. «Піду, Матвєя викручу» – це, наприклад, коли хтось має намір відлити. Шкода, що зараз Гусак поспішає. У них, видно, намітилась якась випивка з Мармелухою, з Маріманом тобто. Маріман раніше плавав, через те й кличка така.

– Паувлік, а шо вчора за молотьба в «Біді» була? – вже на ходу кидає Гусак. – Кажуть, перебили пол-Коканда?

– Я там не був, Юра. Не знаю, – при згадці про вчорашнє в Павла трохи холодіє під здухвиною. У нього навіть є неясне відчуття, нібито він вдарив Єгора. Аби остудити єгорівський бійцівський запал. «Ви то в дьосна цилуєтєсь, то морди друг другу б’йотє», – приснилось це Пашкові, чи таки казав йому ці слова вчора Мукоша? «Якшо ви не кєнти, тоді я іспанський льотчик», – з учорашньої липкої каламуті долинає його ламкий голос. Треба в гриль іти, дійсно. Там все розкажуть.

– А я вчора своїй кажу: я пашол на партсобраніє, у нєйо і задержусь. Пройшлись з Камазом і Запорожцем по пам’ятних місцях, ох… – Юрі, видно, теж нездорово після вчорашньої «проходки». – Цех кузнєчний, план мой встрєчний… Ну ладно, – Гусак вдоволено поплескує себе по черевцю. – Одпахав Лєбєдєв! Самий хітрий із армян – ето Юра Гусакян. Ідьом, Мармєлуха, монополька вже одкрита, підлічу тебе мал-мал…

Масивний гусаківський тулуб вправно колишеться на тугих ніжках, віддаляючись, а Павло, ніби згадавши, кричить Гусю навздогін:

– Так, Юрок, а шо ти вже зрання такий червоний? Ти ж на роботі вроді був?

– А це від волнєнія, Паувлік. І від перенапруги на трудовом фронті, – сміється Гусак і зникає з Маріманом за рогом. Пашку ще якийсь час стоїть перед очима розпашіла Юрина фізіономія.

Гусак, мабуть, підсвідомо відчуває власну непоєднуваність з ковальсько-пресовим цехом, і вже півроку ніяк не пройде там медичну комісію. Пашок сам подумки жахається від запоріжсталівського пекла, бо то таки пекло – варто хоча б здаля поглянути на заводські дими – бурі, жовті, рожеві, які зливаються в один ядучий смог і, закриваючи сонце, тьмавим шатром зависають над містом. «Грєбісь он в рот, родной завод, а я пойду покушаю», – ця пролетарська народна мудрість є неафішованим гаслом життя для більшості тутешнього молодого люду. Навіть зараз, коли з усіх офіційних усюд тільки й чути про нові економічні моделі, про госпрозрахунок, все одно – «грєбісь он в рот».

– Автанділ он тоже, – сміючись казав якось про їхнього спільного знайомого Іван Петрович, останній в часі Пашків бригадир. – Пішов було на «Запоріжсталь» горновим. Гарячого стажу Авто захотів. Каже: «Месяц прадержялса. Но кагда ат аднаво кадра толко батинкі асталіс – в тот же день убєжял».

Спортивними штаньми тепер на «товчку» Авто торгує, Пашок його там зустрічав. Не вийшло з Авта передовика.

Та й де вони тепер, ті передовики? На алейці колись стояв помпезний стенд, в алюмінієвих чеканках і з червоними буквами – «Лучшиє люді района». Кращі люди, в орденах і при галстуках, поважно дивилися через скло зі здоровенних фотографій. Тепер тільки пара бетонованих лунок біліє з трави, нагадуючи про передовиків. Ні, в житті вони, звісно, єсть, куди їм діться, але в житті вони не такі, як на стенді. Пашок якось бачив на запоріжсталівській базі відпочинку одного знаменитого сталевара, про нього навіть вірші писали місцеві поети. Звичайний мужик, з коротко вистриженою потилицею і якорями на руках. Перегаром трохи пахло.

Мати, в принципі, теж передовик. У неї й медаль якась відповідна єсть, лежить у синій коробочці в шафі, між батькових книжок. Грамоту ще якусь давали. Років з двадцять тому рідна «Запоріжсталь» ощасливила матір ордером на їхню нинішню квартиру. «Мати у вас – металург, – напівжартома, але з гордістю каже мати. – І ордер – на мене, а не на вас, тунєядців». Це правда. Ще раніше вони жили в комуналці на Чарівному селищі, що надалеко звідси, і Павло пам’ятає, як за хімчисткою «Кристал» і жовтим бараком 3-го училища асфальтова дорога ставала ґрунтовою, а далі взагалі зникала між посадок та пустирів, де тепер і стоїть мікрорайон.

За домом, під меморіальною таблицею, що полискує на вранішнім сонці, прикрашена вже прив’ялими бузком і тюльпанами – видно, дата якась була, – зараз стоїть Павло, роздумуючи, куди піти. Втім, що там роздумувать – в гриль, однозначно. Гриль – звичайнісінька пивнуха-забігайлівка, або ще «склянка», як ніхто тут не каже, і «стєкляшка», як кажуть усі. Разом з тим, це епіцентр життя другого Шевченківського мікрорайону, точніше – специфічної частини його підданих. І це якраз і добре, що специфічної, інші Пашка давно вже мало цікавлять, з вечірньої школи починаючи. Гриля – наголос на другому складі, не обминути Пашкові ніяк. Якщо дивитися непризвичаєним оком або, наприклад, з вікна поїзда, що стукотить за посадкою, мікрорайон, мабуть, виглядає понурою дірою. Якщо ж притертися й пообвикнути та знати правильні місця, такі, як гриль, жити можна й тут. Живе ж Пашок. І люди живуть.

Іти ось тільки одному не хочеться, а Козаків балкон, видний Пашку від «торця», зачинений наглухо – не досвистишся.