Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 9

Бенівський хриплуватий голос і звуки гітари долинають з глибини розімлілої на сонці зелені, з «тайги».

Павло вже навіть бачить Бенову виголену під бритву, аж білу, маківку («у мєня на жопє мєньше шрамов», – казав хтось) і ще голови, ще – Пітома, Шестопал… Єгор, вроді. Хоча ні, здалося здаля.

– Ого, тут у вас цілий сарафан, – каже Павло зраділо, протискуючись до гурту. – А я в Орєха виморожую.

– Та пішов він нахуй, той Орєх, – каже Малий, звично й без особливого зла. Братва шанує орєхівський центнер з чимось, сила є сила, але між собою оцінює Орєха критично. Дехто навіть закидає йому зв’язок з мусорами. – Йомкості ніколи не миє, коз-зел, – продовжує Малий. – І пиво вчорашнє…

– Да, не було завоза, – діловито погоджується Шестопал, тиснучи Павлові руку. – Привіт, Пашок! – Шестопалик спритно ріже помідор на газеті і хлюпає в стакан щось каламутно-біле. – На от, лучче хапони, бо за цими чайками нічо й не останеться.

Шестик, компактний, в спортивному костюмі, виглядає абсолютно тверезим, тільки очі полискують вологим зблиском. Крім нього й Бена, що стиха теребить струни, навколо імпровізованого стола-газети розташувались колом Дробот-Малий, Бацик і Пітома. Малий, сміючись, розповідає якусь історію. Шестиківська Віта, зрозуміло, теж тут, хоч краще б її не було. Вилицювата, нечупарна Віта викликає в Пашка затаєну відразу й відчуття присутності при чомусь непристойному. Як і її квартира, де, кинувши дружину, живе нині Шестопал і де на проваленому дивані і засмальцьованих матрацах по кутках товчуться всілякі типажі. «Хілтон», – так називає ту шуршу Бен, – «Хілтон» п’ятизірковий…»

– Канєшно, чайки. А єслі оно хуєвастєнько… – каже Віта, мрійливо ошкіряючись. Пашка пересмикує від того «…астєнько», наче б Віта кинула йому в гранчак якогось пуголовка. «Астєнько», мать твою…» Пашок стискає стакан.

Від привселюдної бенівської гітари Пашку, правда, теж незатишно – навіщо приваблювати зайву увагу? І чим? Гітарою – ще сорочку зав’язати вузлом на пупі і гребінець в задню кишеню штанів, щоб пластмасова ручка тирчала й полискувала.

– …Корочє, довго він так валявся. Приїхали мусора, глянули – труп. Куди його у витрик? – продовжує Малий перервану історію. – Документів, ясний хуй, немає, шоб же ж додому сообщіть…

– Так, а жена?

– А вона якраз кудись поїхала по путьовці. Та і шо – жена?..

Обпікши гортань пекучою рідиною, люмпен-естет похапцем жує помідор, тамуючи судому, що зводить його від щелеп до шлунку. Так завжди у Павла буває з самогоном, він його не любить, особливо такий, спроворений на продаж невідомою бабою Катьою чи якоюсь Качянячою Гольовкою, смердючий і з металевим присмаком, – і неуважливо дослухається до голосів. Хоча ні, після недавнього нічного візиту на Зелений, до баби Каті шлях тепер заказано, згадує Пашок. Бен тоді, аби не платити, розіграв із себе мусора, замість міліцейського посвідчення тичучи під ніс самогонниці червону пачку «Прими». Сина баби Каті це не переконало, й він біг до кінця двору, розмахуючи сокирою. Там вони його й побили – у Бена вибуховий темперамент і успішна боксерська юність.

– Короче, прокидається він від холоду, – продовжує Малий. – Глядь – а він голий. Пол якийсь холодний, кафелем викладений, свєт єлі блимає…

– Так а шо він, не чуствував, коли його роздівали?

– Тю, Бацик, а ти, п’яний вдрободан, шо-небудь чуствуєш?

– Та не отвлєкайся, Малий, на цю Бацилу, розказуй давай, – Шестик в компанії як би за головного. Спортивний костюм на ньому з кожним разом все більш м’ятий і невипраний, під очима в Шестопалика мішки, які Павло спочатку не розгледів. З перепою Шестопал, він вчора теж в «Біді» був. Там вони, до речі, колись і познайомились – п’яні Козак з Пашком трохи не забрали в Шестика і ще в когось дві пляшки шампанського, але після того в них не було жодного конфлікту. Шестопал виявився на рідкість порядним пацаном. Він віддасть останнє, він справедливий, Шестопал.

– …І шось йому тісно лежать, понял. Повертається він направо… – Малий робить багатозначні павзи, нагнітаючи цікавість, – а там жмурик. Наліво – тоже жмур. Короче – його замість витрика в морг привезли… – останні слова Малого тонуть в сміхові і захоплених вигуках. – …В морг, понял. Савочкін підривається, куди й хміль дівся – і починає гатить у двері. Сторож одкрив, глянув… – Малий знов робить павзу, – і скопитився тут же нахуй, без сознанки! А Савочкін через нього переступив і – додому! Голий, через весь город! Кар-раул!

Пашок чув цю історію з Маловим приятелем Савочкіним. Малий сам – ходяча історія. Восени, обкурившись макухи, Малий йшов додому і загрібав ногою листя, так і дійшов, а за ним слід – від Красної до Вагонки, кілометрів п’ять. А то в якогось неформала зідрав з куртки шпильку і ввіткнув в голову, дуже вже він Малому не сподобався. Пояснює свій гнів Малий неконкретно, зате лаконічно: «Гиддота туберкульозна!» І все тут.

– Загризи, загризи, Пашок. Чемергес ще той, петлюрівський. У Вальки брали, з четвертого «бе», – Шестопал дбайливо подає надгризену булочку і знов збирається хлюпнути в гранчак.

«Пумч-пемч», – по шляпки вгачує в розімлілу порожнечу цвяшки двох акордів Бен і відкладає гітару.

– Я прошу вибачення у сім’ї і з її дозволу наллю собі без черги, як музиканту, – витіювато закручує він. – Можна, сім’я?

– Та шо ти, Бен, понтуєсся. Пий, який базар – тільки ж людям підріж, – незлобиво каже Шестик.

– Сім’я… – наче на просвіт, крутить це слово Бен, сам ще як слід не призвичаївшись до нього, і виправдовується. – А шо, я по лагєрній привичці, хаваєм же разом, значить – сім’я. От у нас на общєм режимі, на Полтаві…

– Та давай, пий – стакан не задержуй! – вже нетерпляче, але весело озивається «сім’я». – Ти ж знаєш, за шо Гагаріна убили?

– За те, шо посуду задержував…

– Нє, Гагарін долітався, а Пушкін – дотриндівся… нгек-кге-ге…

– Кхга-га-га-га.

– Бить добру, сім’я, – стакан зблискує в Бена під акуратним вусом. – Дай Бог, не послідня. Ифш-шшш…

«Сім’я», «тайга» – Пашок скошує очі на Бена, – невже він не відчуває фальшу цієї псевдозеківської романтики, солодкавої до нудоти, як намальовані різнобарвними кульковими ручками на хустках-«марочках» троянди в колючому дроті? «Питал міня мусар, с-сука пазорная, – підгигикують Пашок з Єгором, чуючи магнітофонні схлипи якоїсь шансонної марухи. – А я атвічала, гор-р-рда і смєєла-а…» Порнографія. «Тайга» й «сім’я» виглядають чимось подібним. Втім, Бену так не здається.

Перед випадковими співпляшниками Бен, підпивши, може раптом задрати футболку і гордо виставити на показ розцяцьковану синіми візерунками, в трояндах і в мечах, спину:

– Слиш, дружище! Ти ще не знаєш, з ким ти, чувак, зв’язався!

Хоча, якщо відкинути всі ці понти, Бен справді міг би відповідати своїм «ходкам» – він таки сидів два рази, хоч і не довго, – своїм запалим щокам, чорним від триденної щетини, гарячим очам і акуратному, з ямочкою, підборіддю. Бен дійсно буває нестримно-зухвалим, аж темно-каре око закошується йому в сторону.

– Так, а шо там вчора в «Біді» случилось – може, я всього не помню? Всі тільки й бухтять – така бойня, така бойня…

– Та все нормально. Спочатку Клим набив кноцур одному пасажиру. А потім почалось рубалово направо й наліво, хуй проссиш, хто з ким. Короче, перебили весь кишлак.

– А помниш, той фуцин наглий? Усе кричав: «Я брат Магомета, я брат Магомета!» По носарю братва скинулась – пасажиру хватило. Аут. Уносітє.

– То мене вже не було, – ревниво докидає Пітома. При розмовах за бійки він завжди напружується, чиїсь успіхи на цьому поприщі сприймаючи мало не як власну образу. Пітома все ніяк не змириться з тим, що його час пройшов. Той час зостався хіба на фотографіях, як в альбомі у покійного Козакового брата, Пітоминого ровесника, з тонкими деревцями наївного мікрорайону, з такими ж наївними кльошами, патлами і комірами сорочок, викладених поверх піджаків. За мурами Токмачки зостався, де просидів Пітома не один рік, як добрий тато, гуртуючи довкола себе всіх мікрорайонських каторжан.

– Клим, Клим, – бурчить Пітома, – а хто його вчив руками махать, а? Уміли б вони шось…

– А хто, Віть, ти? – перепитує Пашок, лише для того, щоб потішити вражене пітоминське самолюбство, хміль вколисує Павла в округлі братські стосунки. Куди там тепер Пітомі до Клима, розуміє Пашок. Клим фантастичний боєць, ще крутіший, ніж його старший брат Кувалда, котрий міг перебити півзупинки, так, знічев’я, по дорозі додому на Зелений. Талант у них до бійки, в Клименчуків. В крові.

– Ну а хто?! – Пітомина брова суворо повзе вгору, а лоб береться грізно-здивованими брижами. – Я ж пєрвим на Токмачці начав рукопашним займаться, я, Пєца і Спартак-мелітопольський, ну. І штангу я начав тягать, причом з тої пацанви ніхто – як жопу не рвали, – не міг взять той вєс, шо я брав аж на бігом. Та шо ти! – стишуючи голос, бо його однак ніхто не слухає, Пітома довірливо схиляється над Пашком: – А од пола сто піісят раз, це як, а? А виход з силой на обі руки? А? – Пітома запитливо дивиться на Пашка, і його стомлені кавові очі світяться очікуванням захоплення. Пашок з розумінням покивує і перепитує щось для порядку, відчуваючи, як із недавно заковтнутого металевого кім’яха по всьому тілу розпускається квітка тепла, і голову починає паморочить настрій всесилля.

Старіє Пітома, старіє. «Це була скала, – відрубав колись Саня Прошка з Красної. – А тепер від нього лишилась половина». І хоча по високо напнутих, як в оперного співака, пітоминських грудях можна вгадати колишню міць, ту, пощезлу половину, вже ніхто й ніщо йому не доточить.

Прошка – серйозний Пашків приятель. Може, найсерйозніший. Він, в принципі, батуринський товариш, але через Сергія знає його і Пашок, років п’ять уже, мабуть, і за цей час у них склалися непогані стосунки. Прохор, як і Пітома, дворазовий токмачанин, а взагалі сидів Прошка три рази, його потужна спина атлета синя від татуювань. Можна було б з’їздити до Сані на Красну, Пашок завжди не проти з ним перетнутись, але зараз він вже трохи напідпитку. Їхати до Прохора додому треба тверезим. І, бажано, з якимсь ділом. Прошка таки направду серйозний хлоп.

Пашку вже хороше. Гайвороння всіх непевностей пурхнуло кудись врізнобіч, лишився тільки приятельський, затоплений сонцем світ. Так би і йти по ньому, пританцьовуючи, в пошуках пригод і удач, що тремтять десь ніздрями в передчутті невідворотного спіткання, Пашок знає.

Жерстяний «грибок» над трубою ближнього погреба сяє під сонцем. За «тайгою» сновигають люди, незлі й зрозумілі. Жовтіє пузатим боком пивовозка під грилем – сьогоднішній завіз. І обов’язково – обов’язково мусить майнуть у дворі довгонога фігурка, яку Пашок визирає крізь гілля, в нього завжди при її з’яві перехоплює дихання. Стакан знов доходить до Павла. Бр-р, яке ж воно поганюче, офль-фль-льф… Сік з помідора капає в спориш. Але стає все млосніше, все краще… По-південному компактні хмарки висять собі над головою, пливучи потроху. Хмарки пливуть, вітер ворушить кронами теплих кипарисів і лаврів на золотавій кручі, над гарячими, черствими будиночками, що біліють на тлі густого моря, імлаво розчиненого в небі. З підніжок трамвая білозубо сміються підлітки-негри і б’ють по м’ячу на пустирі, а в щілинах між плит старого патіо зеленіє трава…

Де це? А хтозна. В повітрі. В точності саме такого, може, й нема, але щось подібне є, і ми знаєм про його існування, – думає розімлілий Пашок. – Про нас там не здогадуються, точно не здогадуються, звідки? – але й ми є. Ми теж з фавел. З мафіозних усяких Січілій. З димних окраїн, околиць із стінами в розводах плісняви і натягнутими через вулицю, від вікна до вікна, шворками з мокрим ганчір’ям. З бандиткуватих Баїй, з нижнього міста. Пошарпані «Капітани піску» лежать десь у Пашка вдома, і штамп районної бібліотеки імені Шевченка синіє на їхніх сторінках.

Хоч і невидиме, синіє десь море і солоно дихає безмежжям. Наколка в Бена на тім’ї – «Прівєт от парікмахєра!» – синіє теж.