Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 13

Двір поволі наливається сонцем. Тіні поважчали, щільніше позбивались під стіни, під стовбури дерев та під Пашкові ноги. Сієста. Тільки навпроти овочевого куняє прийомщиця посуду та біля гастроному стоїть кілька бабів.

Талки вдома немає. Це її Пашок виглядав, Талчин під’їзд добре видно і з «тайги», і з гриля, а потім, не втерпівши, таки заскочив, видобув мелодійні трелі з дзвінка із навпіл тріснутим корпусом. Він би, мабуть, і не сидів би сьогодні так довго під грилем. І в інші дні. Талка – ось в чому причина. Соромлячись навіть себе самого, Пашок в глибині душі відчуває, що через Талку цінність гриля і околиць набули зовсім іншої ваги, ноги сюди самі несуть.

Талка, з нею Павло бачився позавчора, пропонує похрестити свого малого племінника. Вона все придумала сама, просто і геніально, і від перспективи законної вхожості в Талчин дім Пашку стає невагомо, як від перших ста грамів. Слово «кум» ось тільки Пашку не дуже подобається. Батурин, наприклад, так називає начальника табору чи, в ширшому розумінні, всіх мусорів – «кумовскíє». Пашку ж кумом уявляється гротескний дядько, ситенький і підпитий, хрест-навхрест перев’язаний рушниками, наче витанцював зі свайби чоловік, мужик, одним словом. А Павло який мужик? Він пацан. Нехай поки що, але.

Сонце припікає немилосердно. Поки Талки немає, Пашок вирішив сходити в бік Вагонки, до Єгора. Вагонка – вона поряд, п’ять хвилин ходу. Там теж трамвайне кільце, на якому розвертається 14-а марка і шурхотить ґумою аеропортівська траса. Може, Єгор таки вдома, а може, щось по дорозі цікаве трапиться – що тут сидіти? Довкола гриля вже порожньо, братва потяглася до базарчика. Грошей так і не дістали, і Шестопал запропонував забрати у когось з тамтешніх бутлегерів пляшку горілки або самогону, вони так постійно роблять. Іти з братвою Пашок не схотів, бо на базарчику часто торгує самогоном Хом’якова мати, та й інші знайомі можуть побачити. Плюс Пашок ніяк не може звикнуть до квилінь обібраних торгашів, йому ніяково, як було кілька днів тому, коли Шестопал і Сьозік забирали пляшку в одного хлопця з «Іскри», а він стояв поряд. У той же вечір, правда, Пашок з Беном побили двох фуцинів, але то вже поп’яні, і не на базарчику, а за гаражами, де разом пили.

Пашок любить братву. Він сам братва. Але тільки іноді. І не до кінця. Він все ніяк не зрозуміє, хто він. У різних середовищах Пашок раптом відчуває свою випадковість, навіть несправжність, ніби він, Пашок, якийсь засланий лазутчик, людина з подвійним дном. «За роботу кночив участковий, – Пашок дивиться на Талчині вікна, він уже обігнув її довгу дев’ятиповерхівку і пригадує розповідь Шестопала. – «Чьо, мол, гуляєш? Мусор єсть мусор». Пашок щось підтакував, а чого підтакувать? Це ж фальш. Наче б він теж роками не працює чи не вилазе з тюрми, теж роками…

Відразу після армії Павла навіть запрошували на роботу в міліцію, приходила «повістка» з Чарівної. Батько, не зорієнтувавшись, почав виговорювати, аж губи йому сіріли:

– Догрався? Докрутився?! Ото все пісеньки твоїх отих хрипунів! Тепер визивають, – батько боязко косився на стос Павлових бобін, – антісовєтчину ще пришиють. Повикидай їх з балкона, а ні – давай я викину!

Блатні барди батька дратують. Він взагалі часто не сприймає того, що для більшості є звичним і взисканим. Іноді Пашка це роздратовує, іноді батькова осібність ним схвалюється. «Як він такий і получився?» – думає Пашок іноді. А получився ж… Пашок зримо уявляє картину, про яку розповідав колись сам батько – на причілку школи, пережидаючи дощ, стоїть стрижене хлоп’я, в якійсь драній «кохті», бабин Іван, як його дражнили по-«вуличному», «Їваня», – і читає випроханий у вчительки вірш на відривному календарному листкові, вітер завихрює фіолетову хмару, і тріпотить листок в Іванових пальцях… «Прочитав, – казав батько, – і ніби стіни струснулись». Пашку теж подобається той вірш, як іще багато чого, зокрема, й з пожовтілих книжечок зі знайомим чорнильним підписом на фронтисписі – «Оріхів-49» чи «Ходорів-51», але ж це лишень маленька частка того, що можна сприймати. Пашок якось умудряється поєднувати непоєднувані речі, і йому самому з того трохи непевно.

А цікаво, оговтується Пашок, в Італії чи Франції пишуть щось подібне – як на тому батьковому давньому листкові? «Любіть Францію?» Чи вони це вже давно проїхали? Любіть Польщу – це, мабуть, є. Принаймні щось подібне Пашок бачив у їхньому букварі, дядько Федір йому подарував колись, ще, мабуть, при мезозої. «Ідон сцєжкон дзєці, – пам’ятається Пашкові, – з левей строни овєс… – Так-так, – з левей строни овєс. З правей строни любін, жулти і пахнонци. А на лонци в далі – стадо бялих овєц, і хлопчик, і пєсек, стада пілнуйонци». Сьогоднішній Пашок іде стежкою, між вижухлої трави, до траси, обабіч якої зеленіє посадка, і розгортають сірі віяла вицвілі дев’ятиповерхівки, а ще далі, аж за невидимим звідси третім мікрорайоном, щось жовтіє, може, й «овєс», чорт його зна, хоча навряд, мабуть – пшениця, звідки тому вівсу взятися, точно – пшеницí, окреслені лісосмугами на горизонті.

Павло хмикає, згадуючи розлюченого від переляку батька. Кого ж садять за Висоцького чи Розенбаума? Останнього, слухаючи хриплі магнітофонні записи, Пашок уявляв старим пропитим євреєм, з гачкуватим носом і в сивих кучерях, можливо, навіть «сиділим». А тепер його показують по телевізору, і виглядає він абсолютно по-іншому – більярдна куля голови, вусики – майже дядя Боря. Навіть Новікова, котрий справді сидів, недавно випустили, Пашок читав в «Комсомолці». Він до того звільнення теж причетний – вони з бригадиром Іваном Петровичем минулого літа були в Москві і, гуляючи по Арбату, знічев’я поставили й свої підписи під зверненням про звільнення барда-арештанта.

«Блатная жизнь – нєль’огкая жизнь», – копіюючи Женічку, глузливо повторює Пашок вголос і озирається – чи ніхто не почув? Навкруги порожньо. Тільки за дорогою, під дубками і запиленими кленами жовтіє пивна бочка – цього літа Орєх таки втратив статус монополіста. Біля бочок, на пожухлій траві, краще, ніж у задушливому грилі. Ще «на винос» пиво є на першому мікрорайоні, на Бермудах, де завжди крутиться п’яненький очкастий дідок, якого всі називають комбатом. Комбат за банку пива напам’ять читає вірші, в основному, про війну, і хоч вірші нікому задарма непотрібні, дехто його пригощає.

Фальш полягає і в іншому, продовжує розмірковувати Пашок. Наприклад, коли приходив Мутний за книжками, і вони, йдучи розпашілими вечірніми асфальтами, довго розмовляли про літературу. «Несправжні розмови, – думалось тоді Пашку. – Незаслужені». Бо хто він – Пашок? Вчора, скажімо, лаявся з батьками, а перед тим уночі побили з Беном одного типка з Димитрівського, сильно побили, Пашок навіть загубив свого хрестика, теж батуринський подарунок, ланцюжок є, а хрестик обірвався, а сьогодні, проходячи повз той же базарчик, Мутний скрипить в задимлені сутінки з рожевою смугою через небо:

– Як писав мій улюблений Поль Валєрі…

«Поль Валєрі», – аж їжився Пашок, – почув би це хто з братви. Той же Бен. Чи Малий, котрий з похмілля сам себе стукає по лобі, сміючись: «Чому тут боліти? Кость!»

Ірка Чорна стверджує, що Пашок копіює своїх приятелів і знайомих, а сам насправді не такий. Чорт його знає. Може, Чорній і видніше. Як би там не було, а Пашку хочеться жити по-своєму, хоч подумки. По-своєму, правда, не дуже виходить. Особливо на роботі, де над тобою – всі, а ти – на самому споді, тож мусиш до скону точити гайку чи писати, білим по червоному, гасла, як він пише – до свят і посеред буднів, бо комусь з начальства так примандюрилось. Якась піраміда начальственна, справді. Директор заводу, начальник цеху, всі ці парторги-комсорги, навіть майстер Шмаков, що весь час смикає ліктями, наче хоче підтягнути штани. Навіть бригадир Іван Петрович, з яким вони частенько випивають – Петрович мужик непоганий, хоч і суворий з виду. З виду.

Петрович – член партії і, може, через це боїться начальства більше, ніж Пашок, котрий є його як би підлеглим. Коли Пашок написав стос оголошень про перший мітинг РУХу, їхній шеф Шашечкін, що нагодився під ту пору в майстерню, навіть виду не подав, тільки багатозначно поворушив нижньою губою, туди-назад, так він завжди робить у визначальних для його статусу ситуаціях. А Іван Петрович аж потемнів ликом.

Перед торішнім Першим травнем партійний Петрович теж темнів і покусував вуса, бо дзвонили із заводського парткому. Дзвонила заступниця парторга Голишова.

Білошкіра, моложава заступниця – жінка не тільки начальственна, але й цікава, і Пашок розуміє Юру Мутного, котрий колись бачив її в заводоуправлінні, ждучи Пашка. «Як там та мадам? – скрипить Юра дотепер. – Та-ака женщіна…»

Груди в Тетяни Валентинівни – так її звуть, – справді хвилюючі, і Павло завжди скошує очі, коли вона з’являється в цеху.